Сумні казочки про бабусь для кандидатів у депутати

Казочка перша



Жила-була бабуся Марія. Старенька, 72 роки їй минуло. Жила вона в селі одна. Чоловік помер, діти виросли і розлетілись по світу. Син Дмитро жив у Києві, а дочка Ганна вийшла заміж у сусіднє село. Ганна вряди-годи навідувалась до матері, допоможе по господарству і знову поїде. А Дмитро...



Зима в цьому році видалась сніжною. Замети мало не під вікнами. Старий собака Шарик не бігав, а плавав у снігу як на хвилях. Баба Марія дерев’яною лопатою прокидала у снігу доріжку від хати до воріт. Руки боліли, спина не розгиналась, а ноги трусились від напруги. Сперлась бабуся на лопату і тяжко задумалась.



Три роки вже Дмитро дома не був. Забув про неї... Хоча листи пише. Повідомляє, що дуже зайнятий на роботі. Але де працює — не пише.



— Агов, Маріє, про що задумалась? — сусідка вивела стареньку з задуми.



— Та ось, Дмитро не приїздить давно. Не знаю, що і думати. Пише, що роботи багато. А так хотіла б його побачити.



— Та, хіба ми, старі, комусь потрібні, — махнула рукою сусідка.



— Так, видно, не потрібні, — гірко мовила бабуся, беручись знову за лопату.



І не відає баба Марія, що син її Дмитро вже три роки без роботи. Не працює його завод, не платять зарплату. І перебивається Дмитро випадковими заробітками. З великою радістю поїхав би син до матері, не забув він її, любить, як раніше. Але нема у нього грошей на дорогу додому. Та хто ж пояснить це бабі Марії?



Казочка друга



Жила-була бабуся. Пенсіонерка. І був у неї любимий онук. Хлопчик розумний, ввічливий. Пішов онучок в перший клас. Вчиться добре, старається. А бабуся в думці вже далеко: «Ось закінчить Павлик школу, до університету вступить, лікарем стане. Як би йому допомогти?».



І вирішила бабуся кожного місяця 10 гривень на книжку в ощадній касі класти. Так і зробила. З січня місяця 1992 року акуратно в ощадкасу ходила, з пенсії 10 гривень носила.



Час пролетів, як порив вітру. Онук школу закінчує. Розумний, вчителі хвалять його, пророкують блискучу кар’єру. І бабуся рада, якусь копійчину йому зібрала. На перших порах для вступу до університету згодиться. Зібралася бабуся і пішла в ощадкасу гроші забирати. А гроші не віддають. Кажуть, нема указу видавати. «Я ж гроші на книжку в 1992 році поклала. СРСР вже не було. Росія їх не забрала. Україна вже самостійною державою була, — плаче бабуся. — Куди ж вони поділися?» А їй знову: «Нема указу видавати гроші.» Ось так онук без бабусиної допомоги залишився.



А й справді, куди ж поділися бабусині гроші? Хто пояснить старенькій?



Казочка третя



Було це не за синіми горами, не за широкими долами, а в Хмельницькій області. Працювала в одному колгоспі бригада закарпатських хлопців-будівельників. Хлопці молоді, здорові. Працювали старанно, з раннього ранку до пізнього вечора. Після роботи вечеряли в колгоспній їдальні. А на дворі осінь була. Збирали в колгоспі на ланах урожай цукрових буряків. Вибирала буряки бригада молодих жінок і дівчат із Закарпаття. Працювали теж з ранку і до ночі. А вечеряли теж у колгоспній їдальні.



Примітили хлопці-будівельники, що з дівчатами на вечерю бабуся приходить. Маленька, слабенька, хвороблива. Ввечері ледве ноги з поля волочить. Теж буряки копає.



Не витерпіли хлопці, спитали бабусю: «А чого ж ви, бабусю, вдома не сидите, а в такі роки на заробітки їздите? Не дай Боже, ще помрете тут».



Зітхнула тяжко бабуся: «А як же мені жити, синочки? Одна я на світі залишилась. Дід помер, їсти нема що вдома, пенсії не заробила. А тут хоч борщу поїм, та якусь зернину зароблю. Буде з чого хліба спекти».



І замовчали хлопці. Задумались. Чому у наших бабусь така важка старість? Хто їм пояснить? Віталій Завадяк, с.Приборжавське, Іршавський район