Народний артист України Іван Попович пропагує українську культуру у світі. Австралія, Бразилія, Аргентина, Сполучені Штати Америки з радістю зустрічають нашого земляка, який несе в ці країни пісню. А нещодавно представники діаспори запропонували співакові записати одну з його авторських передач “Вечорниці з Іваном” у Сполучених Штатах Америки. Напередодні Дня Незалежності, повернувшись із українського фестивалю, котрий проходив неподалік Нью-Йорка, Іван ПОПОВИЧ завітав до редакції газети "Хрещатик".



— Іване Дмитровичу, де ви зустрінете День Незалежності?



— У Карпатах. Хочу на три-чотири дні завітати до рідного села, аби набратися сил для подальшої роботи. У цьому році я був головою приймальної комісії у Київському коледжі естрадно-циркового мистецтва, і з гордістю можу сказати, що нині у нас дуже хороший набір, тож скоро зійдуть нові зірки.



— Що, на ваш погляд, дала здобута нашою країною незалежність представникам культури?



— Насамперед ми, артисти, нарешті перестали цілковито залежати від примхи чиновників. Стали незалежними від філармоній. І хоча набагато важче організовувати концерти самотужки, зате ми самостійні. Раніше їхали туди, куди посилали. Ніхто й нікого не питав, потрібні ми там, чекають на нас чи ні? Запланували і все, мусиш виконувати. Зараз ми гастролюємо лише там, де на нас чекають. Хоч і виходимо тільки з тих запрошень, що маємо. Щоправда, за кордон я виїздив часто і за часів Радянського Союзу. Та був момент, коли мене не випускали, тому що в Америці я нібито дав комусь “не такий” автограф. І досі не зрозумів, у чому річ. А тоді довгих п’ять років був невиїзним. І ще ньюанс: раніше репертуар добирав і стверджував... Комітет державної безпеки. Нині ж програму формуємо самі.



— Чи позбулися наші співвітчизники за цей час почуття меншовартості?



— Мені здається, що це почуття, на жаль, залишилося. І потрібно багато років, аби його повністю викорінити. Та з часом, котрий все лікує, вилікуємо й цю хворобу.



— Чи встигла щось суттєве зробити нова влада в царині культури після Помаранчевої революції?



— Шкода, але нова влада від культури майже нічого ще не зробила. Як годували нас американськими фільмами, так і годують. Як показували порнографію по телебаченню, так і показують. Як був ефір на радіо переважно російськомовним, так і залишився. “Хороші пісні” як знімали у Національному палаці “Україна”, так і знімають, тільки ціна оренди піднялася, особливо для наших виконавців. Тобто ніяких суттєвих зрушень. Українські артисти залишаються на задвірках своєї культури. Я очікував більшого і від Першого Національного каналу телебачення. Нещодавно зрадів, бо побачив по телевізору програму з Василем Зінкевичем. Хоч це й був повтор старого запису. Але ж у нас багато митців. Де решта? Хотілося б на Першому Національному відчути свіжий подих. Треба дати шанс хоча б раз на тиждень зазвучати там нашим українським виконавцям. Потрібно повертати традиції української культури. Цим має опікуватися Міністерство культури і туризму, яке очолює народна артистка України Оксана Білозір. Вона ж добре знає стан речей, бо нещодавно так само потерпала без ефіру, як і всі українські артисти. До речі, нещодавно у Сполучених Штатах Америки я побував на справжнісіньких українських вечорницях. На таких само, як я замислював на українському телебаченні. Молодь бавилася там так, як колись це було в Україні. На відкритому майданчику з вечора до ранку водили хороводи, танцювали, співали українських пісень — від “Червоної рути” Володимира Івасюка до написаних мною “Золото Карпат” і “Закарпаття моє”. Там грали живі оркестри, до того ж без упину — один гурт змінював другий. До Америки свого часу емігрували багато українських колективів, тож співати було кому. Мені навіть прикро стало, що в нас такого немає. Ми забуваємо власні традиції, не прививаємо їх нашим дітям. А в тому, що наші нащадки ходять на замериканизовану дискотеку і слухають іноземну попсу, а не рідну пісню, наша провина. Треба б представникам Міністерства культури України побувати на вечорницях в американській діаспорі та подивитися, як там молодь бавиться, як організовує ігри, танці. Ось так треба влаштовувати свята і нам, за нашими, а не за запозиченими сценаріями.



— А де саме ви виступали?



— Недалеко він Нью-Йорка. У 120—150 кілометрах від нього знаходиться прекрасне урочище Верховина. Українська діаспора там має сорок гектарів землі. Її придбали перші поселенці, котрі приїхали з України у 1939-му. З роками урочище розквітло, там збудували концертний і танцювальний зали, звели розгалужену мережу готелів. Є там басейн і тенісні корти. Емігранти звичайно ж поважають державу, яка їх прийняла на постійне місце проживання, але не забувають і власні національні традиції. За радянських часів українці там майже не гастролювали. Молодь поступово втрачала те, що так дбайливо плекали батьки, і настільки відійшла від українства, що ледве не продала урочище єврейській діаспорі. Та, на щастя, знайшлися серед молодих емігрантів останньої, четвертої хвилі такі, що не допустили цього, вклали свої гроші в розвиток нашої культури. Серед них Степан Капчак і Олег Колодій, котрі запросили мене дати кілька концертів. В урочищі Верховина надзвичайно гарно, як у нас, у Карпатах. Щоправда, вітру там чомусь немає. У лісі ростуть гриби, схожі на білі. Але їх там не їдять, бо не вміють розрізняти, чи вони їстівні. У лісі облаштовано велику сцену. Я вже дванадцятий раз на гастролях у Сполучених Штатах Америки. Тож уже бачив цю сцену, й одразу погодився на виступ, так мені там сподобалося. Цього літа на фестивалі української пісні разом зі мною виступала Марійка Бурмака.



— Розкажіть про сам фестиваль.



— Він чимось нагадує наш Сорочинський ярмарок. Три дні з усіх кінців Америки сюди з’їжджалися українці: з Нью-Йорка, Вашингтона, Чикаго. Їдуть навіть з Канади. На концерті виступив і син нашого відомого сопілкаря Василя Попадюка, який нині живе за кордоном. Було тут і двоє засновників урочища Верховина, які прибули сюди ще до війни. У фестивальні дні чого тут тільки не побачиш: картини, вишивки, писанки. Продають фрукти, овочі, мед... Щоправда, возів немає. Приїздять зазвичай на авто, живуть і у фургонах, якщо не вистачає місця в готелях. Нас приймала четверта хвиля еміграції. Але 30—40 відсотків було і тих, хто прибув сюди раніше. У мережі Інтернет зробили повідомлення, що виступатиме Іван Попович, і багато хто прийшов послухати саме мене. Потім розповідали, що пам’ятають в гуцульському кептарику з піснею “Гей!”



— Як сприймали цього разу?



— Зустрічали добре, розкуповували диски, брали автографи. Але виступати було складно. Температура під сорок градусів і зовсім без вітру. Зате страшенна вологість, хоча річка десь далеко внизу. Найтяжчим був перший день. Не встигла приїхати апаратура Марійки, і мені довелося зробити за день чотири виступи.



— Що найбільше сподобалося слухачам?



— Пісня “Примиріться, сини”, що написана Володимиром Старостишиним. Він узяв за основу слова нашого Президента, котрий на День Перемоги 9 травня закликав: “Примиріться, люди!” Я сказав про це зі сцени. І вже на другому куплеті зал підвівся, всі почали співали разом зі мною:



Примиріться, сини,

Примиріться, брати,

Україна благає.

Примиріться, сини,

Рідна мати страждає.



А ще сподобалася там “Туга емігранта за батьківщиною”, яку я співав акапельно. Її по-особливому сприйняло старше покоління, бо їх дуже тягне додому. Навіть остання хвиля еміграції пустила сльозу, коли почула:



Не шкодую за літами —

Відшуміли в далині.

А шкодую, що не з вами

В рідній стороні.

Полетів би, як лелека,

В Україну навесні.

Сторона моя далека,

Хоч наснись мені.



Привіз також і нову пісню Романа Никифорова “Карпатський край”. А після концерту отримав запрошення взяти участь у фестивалі української пісні і танцю, який відбудеться у Вашингтоні та Нью-Джерсі у вересні.