Зі східної війни – в гості до учнів (ФОТО)

Щасти Тобі, капітане Степане!

У Дусинській середній школі (Свалявщина) пройшов незвичайний урок мужності – з учнями спілкувався безстрашний військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, уродженець цього ж села, 32-річний капітан ЗСУ Степан Степанович Білас. Для загальноосвітнього навчального закладу він і надалі залишиться її учнем. А для всіх інших – український патріот, сміливий боєць, армійський офіцер, який воює на сході та ціною свого власного життя боронить незалежність рідної держави. Бо на її землі народився, тут ходив до школи, тут отримав військову освіту, у цій країні живуть тисячі таких діток, як його маленькі донечка Віка (Вікуся) й синочок Роман (Ромчик). Бойовий офіцер, як і решта захисників Вітчизни, мріє про синє небо над їхніми та головами батьків, аби під ногами українців ніколи не горіла земля. І щоби повсякчас панував спокій і завжди був мир, аби ненька-Україна у майбутнє крокувала успішною та вдатною ходою. Схоже, ці та інші думки снували в голові, коли подумки налаштовував себе на діалог з шкільною аудиторією. Намагався знайти такий підхід до молоді, аби їм було цікаво, аби зрозуміли, що у рідній країні палає вогонь, і розпалила його армія «братнього» народу А ще згодилися яскраві та чіткі приклади, їх у шкільного гостя достатньо…

І насправді, для учнів і вчителів Дусинської середньої школи ця хоча й непланова, але «мирна» зустріч з бойовим капітаном стала знаковою. Свого часу до школи приходили закарпатські добровольці, що із фашистами воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, але це було давно. А ця розмова запам‘ятається тим, що поріг одинадцятирічки у військовій формі «переступив» і у гості до старшокласників завітав випускник навчального закладу 1999 року, кадровий військовий Степан Степанович Білас. Односельці добре знають цього молодого офіцера, патріота України, захисника її незалежності на східних рубежах. Адже він, несучи службу у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді, штаб якої, починаючи з 1945 року, дислокований у Мукачеві, частенько заїжджав до батьків у рідне Дусино (звісно, вільного від караулів і чергувань часу завше обмаль, але коли така чудова нагода випадала, то поспішав додому, бо із цього ж села і його дружина Валентина, тут родичі, друзі, знайомі). До слова, по закінченні військового інституту у Києві, де отримав спеціальність інженера з телекомунікаційних мереж, із 2004 року служить у місті над Латорицею. Тут десять літ тому почала писатися його військова кар‘єра, а цього року продовжилася на «гарячому» Донбасі.

Хто б міг подумати, що зловісна та лиха війна так стрімко із півночі «вдереться» у наше ще донедавна розмірене й тихе життя – у оселю чи не кожного українця. Нам поламали європейські плани, перекреслили реформаторські путі, хочуть вбити віру у майбутнє. Не вийде з цього нічого! Прикро, що ворог таки переступив межу – але відсіч отримав гідну, та ще й усім миром. А нинішнього серпня у званні капітана військовик С. Білас разом із іншими бойовими побратимами теж пішов на східний фронт воювати з російським агресором. Підрозділ, в якому він служить, розміщається у станиці Луганській, що неподалік міста Щастя – нині воно, на жаль, нещасливе, згорьоване, багатостраждальне, знедолене. Із колись гарного та ошатного, а тепер обстріляного, битого-перебитого, розтрощеного, понівеченого, понищеного, як і більшість населених пунктів Донбасу, залишилися одні руїни. Як відомо, бойові дії тривають тут безперестанку уже кілька місяців. Можна лишень уявити, скільки за цей час пережито, адже не минало дня, аби місто не обстрілювали бойовики – з «калашів», кулеметів, мінометів, гранатометів, танків, артилерії, та навіть «накривали» із грізних «Градів» (мирній людині тільки від одного їхнього виду уже страшиться, стає лячно). Атаки, вибухи, постріли, спалахи, димові завіси – це щоденна картина по периметру воєнних дій довкола «нещасного» Щастя! Віриться, що ворог відступить і сюди прийде воля, тут запанує довгожданний мир.

Із початку російської агресії це луганське поселення, як і східні «гарячі точки» Дебальцеве, Нікішино, Лутугіне, Попасна, Трьохізбенка, Іловайськ та десятки інших, зазнало чи не найбільше руйнувань – тисячі людей від гарячої лінії вогню подалися у безпечніші регіони. Щоправда, у обидва боки – російська пропаганда також діяла! Але для багатьох громадян прийшло усвідомлення того, що українська армія прийшла захищати свою землю, людей, які там живуть, а не вбивати чи займатися мародерством, як це чинять навіжені чужинці, бойовики-сепаратисти та найманці різних мастей. За ними, як не прикро, залишилася зруйнована, дощенту спалена та пограбована територія. До речі, нині там мешкають ті, кому просто немає куди втекти або ж люди похилого віку, інваліди, важко хворі, прикуті до ліжка тощо. Більше трьох місяців минуло з часу східного відрядження офіцера Збройних сил України С. Біласа, який має дусинські родові корені. Надивився усякого за цей час молодий військовослужбовець, який щойно приїхав додому у короткотермінову відпустку з Луганщини – хотів потрапити у рідні краї на День Збройних сил, але в дорозі трапилися поломки, які не завадили відзначати професійне свято в домашньому колі. Але із прапором України на головній машині військової колони не просто мотали кілометри сірого асфальту, а мовби на крилах летіли – так хотілося до кровних місць, де спокійно, де не стріляють, де мир і благодать.

На Закарпаття прибули разом із однополчанами, аби відремонтувати техніку. А відтак відвідати рідних, побути серед близьких, набратися сил, бо вже найближчими тижнями доведеться знову їхати на передову. Рубежі ці (хоча вони й східні), але для України священні, вони ані на мить не можуть залишитися на поталу загарбнику. Кожен побратим – військовик, контрактник, доброволець – поклялися нічого не віддати ворогу, грудьми захистити те,. що надбано-сотворено людською працею, героїчною мужністю зустрічати смерть. Це буде їм славою, а пам‘ятником – перемога! Тим часом у Сваляві чоловіка з нетерпінням чекала чарівна дружина Валентина, татка майже щохвилинно виглядала маленька Вікуся (донечка має три рочки) та визирав восьмирічний синочок-школярик Ромчик. Звісно, військовик заїхав у Дусино, адже Надія Михайлівна з чоловіком Степаном Андрійовичем, як і всі матері-батьки, також із тривогою, бентегою, занепокоєнням дожидалися сина. Хотілося якнайшвидше побачитися, обняти його та розцілувати. Бо, чого гріха таїти, переживали, мовляв, як він там, на війні! Розповідали, що кожен дзвінок від сина із зони АТО (а це коротеньких два-три слова, мовляв, живий-здоровий, ситий-узутий) бальзамом лягав на душу, заспокоював серце, бо ночами не спалося, а хвилювання нерідко переростали у тривогу, неспокій, занепокоєння.

А стосовно відвідин військовиком Степаном батьків у рідному селі, то про цю новину довідалися у середній школі. Відтак на запрошення дирекції Дусинської ЗОШ (нині тут "кермує" В. Пацкан), учителя-ерудита з енциклопедичними знаннями та із 42-річним педагогічним стажем Івана Семеновича Сойми (останній за фахом географ, але зараз веде заняття «Захист Вітчизни» у старших класах) молодий офіцер залюбки погодився зустрітися з учнями 9-11 класів рідної школи, в якій і сам колись за партою сидів і науку гриз.

Знав та відав військовик, що доведеться відповідати на запитання учнів, адже їм цікаво поспілкуватися з воїном, який щойно з поля-бою, з найгарячішого на усій планеті місця протиборства. Про кровопролитні бої і втрати «живої сили» під Щастям знає Європа, говорить світ, героїв оплакує навіть Америка. Відають про цю невеличку «територію війни» і в Дусині – відтепер знатимуть навіть учні. А ми принагідно відзначимо, що Степанову старанність, сумлінність, дбайливість, акуратність, ретельність ще й зараз пам‘ятають учителі, перевесники, друзі. Кажуть: як свого часу батько,

Степан Андрійович, був кращим учнем школи, так і син учився на «відмінно», мав зразкову поведінку. Тож золоту медаль по закінченні школи здобув по праву й отримав її заслужено. Що стосується незвичайності цього «патріотичного» уроку, то якраз у тому й полягала ця унікальність, що «провів» його не просто учорашній випускник школи, а нині хоробрий і безстрашний офіцер Збройних Сил України, але безпосередній боєць АТО на Донбасі Степан Білас. Як мовиться, ще кілька днів тому виконував свою патріотичну місію на фронті, а вже наприкінці минулого тижня постав перед сотнею молодих облич дусинців. Гарно тримався віч-на-віч із тими, кого також невдовзі чекає відповідальний і священний обов‘язок – у військовому строю та зі зброєю в руках боронити Україну. Тут згодяться такі риси, як почуття гідності, рішучість за будь-яких обставин боротися до кінця.

Звісно, невеличкому перепочинку воїнів посприяла не тільки «тиша», але й інші об‘єктивні обставини. А передих на фронті – це вкрай необхідна умова, аби відійти від стрілянини, окопного життя та військово-польового побуту тощо. Отже, послухати правду про нелегкі військові будні до актової зали завітали цілих чотири класи. У багатьох юнаків і дівчат ледь сльози не котилися з очей, коли підтягнутий, стрункий та у військовій формі Степанко зі своєю сім‘єю – дружиною та двома дітками – вийшов на імпровізовану сцену. Присутні стоячи та оплесками зустрічали свого героя-односельця. Спершу «вустами» вже згадуваного педагога І. С. Сойми подякували патріоту-бійцю за те, що зі зброєю в руках захищає Україну далеко від рідного дому, що завітав до рідної школи (нині в ній директорує В. Пацан) й погодився розказати усе від «а» до «я» про війну на Донбасі. Молодь, затамувавши подих, уважно слухала безпосереднього очевидця цих подій, довідувалася, що коїться на Луганщині та Донеччині, почула, як безстрашно борються, захищаючи незалежність і свободу нашої країни, її славні та небоязкі сини. Військові – це й направду люди особливі, вони міцні не тільки фізично, але й сильні духом. Не можуть у армії служити панікери та їм подібні, у її лавах місце таким, які готові зупинити ворога ціною власного життя, хто не хоче бути рабом. А ми, до речі, народ, що вже скуштував волі, цивілізованого життя – українській демократії та незалежності скоро 24 роки. Отже, нічиїми рабами вже не станемо. Ніколи! І ця інформація також багато чого варта: разом із іншими бійцями – солдатами й офіцерами – земляк понад сто днів тримав оборону під містом Щастя. Зізнався: на кожного, хто чинив тут ворогу спротив чи заслін, чатувала небезпека – тонни снарядів і куль несли поранення, контузію або навіть смерть.

Як відомо, сепаратисти з бойовиками, а також солдати регулярної російської армії щодень і щогодини не давали спокою ані нашим армійцям, ані мирному населенню, сіючи громаддям залізяччя тривогу, паніку, вбиваючи їх. Глибину й трагізм цієї драми двадцять першого століття ще важко осягнути. ЇЇ принесли убивчо-смертельні кулі, снаряди над головами, що літали-свистіли щогодини, щохвилини, інколи здавалося – навіть безупинно. Про тамтешню ситуацію ми знаємо з інформаційних джерел, а шкільний гість у тому жахливому пеклі особисто боронив кожну п‘ядь української території. У двобої з російськими загарбниками гинули друзі-побратими – гірко, коли усвідомлюєш, що чимало їх своєю кров‘ю окропили східну луганську землю. І взагалі, найважче на душі, коли від російського «свинцю» вмирають побратими, коли доводиться з ними прощатися востаннє… «Юні мої друзі! Я, офіцер української армії, капітан групи зв‘язку тактичного підрозділу «Карпати» (ним командував п/п І. І. Стахів, голова якого серед сепаратистів коштувала декілька тисяч доларів) 128-ої гірсько-піхотної бригади і ваш односелець Степан Білас, стою перед вами й готовий на цьому патріотичному уроці поділитися міркуваннями, як мужньо, славно, безстрашно воюють бійці Збройних сил України на передовій у зоні АТО, що на Донбасі», – приблизно такими словами й розпочав свій виступ шкільний гість. Відтак на конкретних прикладах капітан повідав, що таке справжня війна, на якій стріляють, вбивають, де від «градів» горить земля і палають хати, школи, дитсадки, лікарні, вмирають люди. Вони, на жаль, як і сама війна, схоже, вже стомилися від татакання кулеметів і громохких канонад танків чи "пушок"...

Вельми доречним виявився показ фотографій, слайдів, а короткий відеофільм про те, як хоробрі бійці 128-ї бригади захищають Луганський аеропорт у найсхіднішій області нашої країни, допомогли школярам глибше усвідомити, хто такі українські патріоти і як вони боронять тамтешні рубежі. На запитання, чи страшно, коли в тебе цілиться ворог, відповідь була такою: «На війні – як на війні, – мовив офіцер. – Буває, що йти в атаку чи захищатися необхідно вночі, тож для цього потрібні стійкі засоби зв‘язку та відповідні фахівці з телекомунікації...» Отже, старшокласники довідалися, приміром, що таке тепловізори, і, мабуть, уперше дізналися, як за допомогою засобів зв‘язку керують піхотними та артилерійськими підрозділами, розміновують поле бою й хто такі сапери тощо. Є таке прислів‘я з цього приводу: сапер у житті помиляється тільки раз. Популярно бійця-офіцера випитали, що таке «розтяжка» і як її ліквідувати, аби самому не підірватися. Йшлося про волонтерів – добровільних помічників української армії, про те, як і чим вони допомагають воякам у ці сутужні часи. Оповідав Степанко (так його мило та сердечно називають домашні та односельці), як бійці із нетерпінням чекали від рідних листи, найперше малюнки від діток – коли їх читали-розглядали, очі воложилися, згадувались найтепліші домашні миті, найсокровенніші, найпотаємніші життєві епізоди-події. Та, попри все, це війнуло подихом мирного життя і підбадьорило. Довго не хотілося виходити з окопу чи бліндажа, міцно накритого накатами товстелезних дерев… А бувало, що злість і гнів охоплювали тіло! Так кортіло «лупити-гамселити» по ворогу, щоби ніколи йому більше не забаглося воювати на нашій суверенній землі.

Звісно, про все, що говорилося на цьому патріотичному уроці в Дусинській загальноосвітній школі І-ІІІ ст. тієї пам‘ятної п‘ятниці, не розказати в одній невеличкій статті. «Віриться, що після такого патріотичного уроку, щирого та відвертого діалогу про війну та мир, про російського ворога та його загарбницьку політику, учні мовби подорослішали…», – зізнався у телефонній розмові ініціатор цієї незвичайної зустрічі у школі, географ Іван Семенович Сойма. А ще він розповів, як учениці 11 та 8 класів Діана Русин і Жанна Клименко декламували власноруч написаного вірша про Україну та співали зворушливу пісню «Повертайся живим!», яка нині часто звучить у радіоефірі, на телебаченні або на зустрічах з українськими військовослужбовцями. До речі, з Дусина на східному фронті строкову несуть також Михайло Ходневич і Василь Русин. А у старі радянські часи до майорів і підполковників дослужилися ще два односельці – Павло Білас та Іван Годя. На сьогодні ці колишні військові офіцери вже повмирали: перший похований у Мукачеві, а другий спочиває на цвинтарі рідного села. Останнім часом бажаючих опанувати військову професію у Дусині та довколишніх селах – Росошах, Плав‘ї та Лопушанці – теж одиниці. Між іншим, батько військовика Степана у шкільні роки теж плекав мрію про офіцерську кар‘єру, але згодом перевагу віддав фізиці, закінчивши однойменний факультету УжНУ. Працював учителем у Керецьквіській середній школі, відтак очолював Дусинську сільську раду, а нині займається підприємництвом. Дружина, маючи диплом про закінчення Мукачівського педучилища, працює у дитячому садку. Не зайвим буде нагадати, що рідний дядько Степана – Андрій, кандидат філологічних наук, викладає французьку мову в Івано-Франківському педуніверситеті ім. Стефаника, а наразі пише докторську дисертацію.

Ось така вона, щира та доволі повна розповідь про особливий патріотичний урок за участю кадрового військового з 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади Степана Степановича Біласа, який, приїхавши на передишку додому з передової (зона АТО), завітав до рідної школи та поспілкувався зі своїми юними односельцями про те, чим живе нині схід України, які настрої в армії, розповів про станицю Луганську, місто Щастя, які захищає зі зброєю та виконує тут інші важливі завдання командування. А невдовзі знову дорога своїм ходом через усю Україну – на передову, де хоча дещо й стихли, але таки продовжуються бої. Будь здоровий, воїне-герою, повертайся живий, капітане-Степане!

Михайло ПАПІШ, Свалявський район