"Виживає той, хто краще адаптується до змін" - декан філфаку УжНУ

Галина Шумицька про те, що є, і те, що буде.

Класичним набором слів «Україна є і буде!» мовники і верстальники перевіряють наявність українських літер у шрифтах. Аби цей вислів мав не лише технічне, а ще й націотворче значення, працюють, зокрема, й наші філологи та журналісти. Адже не секрет, що й через десятиліття української незалежності поширеність української мови все ще є обмеженою, а володіння іноземними мовами громадянами недостатнім. Про це та ще чимало іншого ми говорили з деканом філологічного факультету УжНУ Галиною Шумицькою.


Пані Галино, в Україні вже діє новий закон про вищу освіту. Чи торкнулися новації вашого факультету?


– Звичайно. Тільки не всі ще це зрозуміли. Особливо складно старшому поколінню, яке звикло, що йому хтось щось має дати… Ніхто й нічого нині не дає. В умовах справжньої автономії, хоч про це говорити рано, кожен сам має дбати про себе та бодай про той структурний підрозділ, у якому працює, й діяти на випередження. Нас спонукають учитися самостійності: самим вирішувати, які мають бути правила прийому до вищого навчального закладу, самим формувати навчальні плани, у тому числі з переліком дисциплін на вибір студента (не добровільно-примусовий, а справжній), самим ліцензувати й акредитувати нові спеціальності, самим шукати ґрантові програми, налагоджувати партнерські зв’язки як в Україні, так і за кордоном тощо.


Але поки що ми й далі перебуваємо у прокрустовому ложі різного роду радянських вимог, що дуже погано впливає на якість надання освітніх послуг. То в чому бачите вихід?


– Насправді для того, аби все працювало, як належить, не так багато й треба: мотивувати викладача до роботи належною зарплатою, а тоді й вимагати від нього відповідно, мотивувати студента до навчання перспективою гідного працевлаштування, спочатку прораховувати (фінансово теж!!!) доцільність певних рішень, і тільки тоді їх затверджувати, а не навпаки, як це у нас часто буває. Маємо самі ставати менеджерами свого життя, а справжніх управлінців виховувати з пелюшок. Усе це реально, але потребує багато зусиль.


Як оцінюєте цьогорічний набір студентів?


– У межах норми. Цього року на третину скоротили кількість державних місць на гуманітарні напрями підготовки, тож це позначилося відповідно й на наборі, адже готуємо на факультеті переважно педагогів (українське, російське, словацьке, чеське відділення) та журналістів. Цього року вперше набирали студентів на нову спеціальність – «реклама та зв’язки з громадськістю». Загалом результатами задоволені. Цілком конкурентноспроможними у нинішніх умовах є словацько-чеське відділення та відділення журналістики: бюджетних місць там уже давно мізер, а конкурсна ситуація під час вступної кампанії стабільно висока. Щодо інших спеціальностей, то вони більшою мірою залежать від кількості місць держзамовлення, проте, зважаючи на специфіку нашого регіону, де фахівцю-айтішнику, юристові, економістові тощо навіть високого класу працевлаштуватися не так просто, педагоги мають свої переваги: дітки народжуються, йдуть у школу – їх треба навчати. Наші випускники це успішно роблять і робитимуть. Крім того, грамотний філолог, а ще й зі знанням кількох мов, є універсальним «бійцем» і може знайти собі застосування у будь-якій сфері.


На факультеті й досі працюють дві російські кафедри. Вважаєте, в нинішніх реаліях це логічно?


– Це дражливе й непросте питання. З одного боку, дві кафедри – це люди, фахівці високого класу, які багато років працюють в університеті, готуючи кваліфікованих спеціалістів. З іншого, контингент студентів, про який ішлося вище, на ці спеціальності щороку менший. Вихід, звичайно, є. Маємо думати про відкриття нових, які би приваблювали потенційного абітурієнта до нашого вишу, факультету. Так, до прикладу, під час цієї вступної кампанії не раз перепитували про полоністику (польська мова й література). Думаю, що й балканські мови мали б попит. Є над чим думати – було би бажання.


А як щодо іншого аспекту – політичного?


– Тут, вважаю, має бути вольове рішення керівництва університету, дзеркально – і держави. Доки будемо бавитися з недолугими двомовними форматами, у тому числі й на всеукраїнських телеканалах, граючись у псевдотолерантність, доти перебуватимемо в тій ситуації, яку маємо. Російська мова в Україні є іноземною.


Наголошую на цьому! Відповідно й ставлення до неї має бути таке ж. І вивчатися вона має як іноземна! Ця мова має де розвиватися. Тут би про своє, українське (!), подбати, поки хтось не подбав про нас на всю «широту» своєї натури. А для цього Україну треба любити до глибини своєї кишені, а ще усвідомлювати, що українська мова – це наш мир, наш спокій і наша безпека. З цим наразі складно, але не безперспективно.


Цьогоріч кафедра журналістики відкрила нову спеціалізацію – реклама і зв’язки з громадськістю. Наскільки, на вашу думку, це перспективна справа?


– Дуже перспективна. Будь-яка політична сила, новомодна фірма, будь-яка установа нині мусить мати зв’язки з громадськістю, бо інакше її месиджі не будуть почутими. Цю роботу вже виконують штатні працівники, причому переважно як додаткове навантаження, отже, часто непрофесійно, без урахування жодних стандартів, про існування яких і не підозрюють. Від цього страждає імідж установи, її керівника тощо. Тому працівника такого напряму треба готувати фахово. Крім того, він, називаючись спецом зі зв’язків із громадськістю, рекламістом, буде чесним перед собою і перед суспільством: бо ж справді не журналіст, і має дбати не про об’єктивність, а про інтереси свого працедавця. У нас же часто журналісти виконують цю роботу, ще й б’ються в груди, наполягаючи на саме журналістському аспекті своєї праці. Журналістика й піар – явища прямо протилежні. І тут питання до міністерства: як можна було спеціальності «реклама й зв’язки з громадськістю» та «видавнича справа й редагування» звести до одного напряму підготовки – «журналістика»?! Має ж бути якесь стратегічне бачення, яке би потребувало додаткових консультацій, роз’яснень тощо.


Ну а про рекламу годі й говорити. Ми їмо, п’ємо, одягаємося, купуємо предмети побуту, лікуємося, відпочиваємо… Звідки беремо інформацію? Її величність реклама. Наші діти з пелюшок зачаровано дослухаються до її звуків, ані слова ще не вимовляючи. Феномен? Таки він. Можемо її ненавидіти, але не маємо де від неї дітися. Тому потрібно її вивчати, вчитися самим, готувати відповідно фахівців, які теж мають працювати за певними стандартами.


А у власне журналістики які перспективи бачите?



– Журналістика як явище нині переживає процес трансформації. І це вже не питання до дискусії – очевидний факт. Говорячи про об’єктивне у журналістиці, лукавимо. Знаємо: так би мало бути, але так не є. Люди майже перестали читати газети, менше дивляться телебачення, ще менше слухають радіо. Потенційні споживачі інформації читають, дивляться і слухають інтернет. А що там? Бозна-що. Суцільне суб’єктивне бачення світу без перевірки фактів, без покликання на джерела – тотальне творення міфів, причому іноді найбрутальніших. Може скластися враження, що це крах усього, смерть журналістики. Може, й так. Тільки після цього все одно щось буде. Нове. Трансформоване. Воно вже твориться. Отже, ми продовжуємо готувати журналістів, адаптуючись до нових форматів.


Тобто плануєте ще якісь новації, можливо, будете відкривати й нові спеціальності або, навпаки, щось ліквідовувати?


– Планувати обов’язково треба. Звичайно, враховуючи можливості. До прикладу, кафедра журналістики, яка працює у структурі філфаку, пропонує створити на базі теперішнього відділення окремий факультет. Резони для цього є. Очевидним є й те, що в сучасних умовах побудови громадянського суспільства роль журналістики є особливою. Треба, отож, неупереджено вивчати ситуацію. Мені у певному сенсі дуже заімпонували слова Чарльза Дарвіна про те, що «виживає не найсильніший і не найрозумніший, а той, хто краще за інших відгукується на зміни». Тож маємо бути чутливими до таких ініціатив.


Цю тезу можна поширити й на університетську освіту загалом?..


– Думаю, цілком. Хоч питання набагато складніше. Сучасний університет потребує інноваційних підходів, а ті, своєю чергою, нового типу мислення. Навчатися досліджуючи – одна з важливих тез сьогодення. Якщо студент разом зі своїм наставником матиме змогу досліджувати, експериментувати, а держава підтримуватиме їх у тому, аби ті напрацювання втілювалися у життя, наша освіта й наука може мати майбутнє. Тому великі надії покладаємо на покращення науково-дослідницької складової у вишах. Це може працювати позитивно і на зміцнення матеріально-технічної бази університету, що нині є гіперактуальним. У будь-якому разі, автономія – це нові можливості, треба тільки вчитися їх використовувати.


Розмовляв Петро ПОЛІХА