"Там, де смачне вино, АЕС не буде!" - Хто врятував Закарпаття від атомної загрози?

Хто “пола­мав” най­без­глузді­шу ідею Київського відділення Уралського проектного інституту «Теплоелектропроект» – збуду­вати в “українській Швей­царії” (так Закарпаття свого часу назвав Микита Хрущов – партійний лідер СРСР) атомну станцію?

Будівництво Закарпатської атомної електростанції зупинили настирливі та патріотичні голова Великоберезького колгоспу і перший секретар обласного комітету партії, з ініціативи яких на "місце" приїхав сам керівник України Юхим Шелест і чітко сказав, що там, де смачне вино, АЕС не буде!

Дотепер автор цього журналістського розстеження не зустрів жодної публікації в закарпатських мас-медіа (газети, інтернет-сайти, радіо, телебачення) на задану тему. Колеги не висвітлювали її чи то через брак потрібної (читай: об’єктивної та повної – автор) інформації, чи, можливо, через надмірну закритість “атомної” теми або ж незнання цього факту взагалі. Натомість я виявився близьким до людей, які володіли інформацією з цього приводу, пам‘ятають «будівничі» епізоди з першими коликами, які для розмітки вкопували візитери на берегівській землі. До свого блокнотика час від часу теж щось нотував, фіксував, записував, реєстрував. А коли настали благодатні часи, свобода слова прийшла на зміну старій ідеології, виклав усе почуте, спогади земляків у тому числі, на сторінках місцевої преси. Хоча сьогоднішня стаття дещо перероблена, доповнена цікавими деталями та фактами.

Про атомні електростанції України, проблеми Чорнобиля насамперед, а також японську Фукусіму не говорить хіба що мертвий, німий або ж лінивий. А трагедія на японській АЕС кількарічної давності внаслі­док землетрусу, який спрово­кував цунамі, а відтак і вибух, як кажуть, підвів риску у цій прикрій ситуації, “розсіявши” радіоактивно-смертельні речовини по всьому світу. Повідомлялося, що тодішній вітер навіть у закар­патський край докотив забруднені цезієм та іншими небезпечними нуклідами хмари. Не виключалося, що й на наші голови сипався “фукусімський” попіл. Хоча ніхто навіть гадки не мав, що й найсучасніші, най­передовіші та найпрогресивніші японські технології не витримають удару стихії. Не йнялося віри, що атомна станція Фукусіма наробить шкоди не менше, аніж Чорнобильська АЕС у 1986 році, тобто 30 літ тому. Забрала, як відомо, десятки тисяч життів, поламала долі мільйонів громадян України, Білорусі, Росії, зробила їх каліками та моральними невдахами. Із часу вибуху на найновішій, як запевняли нас тоді спеціалісти з ядерної фізики, Чорнобильській атомній станції, минає три десятиліття (моїй доньці Валі йшов тоді четвертий місяць, а зараз вона вже дівчаток-школярок ростить, які розпитують, мовляв, діду, а що воно таке – ЧАЕС?). Річка Дніпро немало води за цей період понесла до Чорного моря, але рани не загоїлися – ні на землі, ні в людських душах. Згадуються “картинки” тих років: з чорнобильської зони люди втікали, як під час минулої війни од німців чи зараз від терористів і сепаратистів. Із заплаканими очима вони покидали рідні місця та навіки виїжджали у світ за очі – точно так, як це чинили тисячі японців, адже найсхіднішу острівну країну трясло досить довго. Що вже казати про боязнь, паніку, страх, яких не меншає і зараз, адже в Японії АЕС значно більше, ніж в Україні (у нас їх 5, а в них – майже 20, а загалом у світі понад 190)!

Не хочеться роби­ти аналогії з вищенаве­деними подіями у зв’язку з аварією, однак у цій статті без них не обійтися: “чорнобильцями” або ж “фукусімцями” могли стати й закарпатці, найперше жителі Берегівського району та частини сіл Мукачівщини й Іршавщини. Без найменшої іронії, але дозиметри в кишенях таскали б так само, як нині носимо мобіль­ні телефони. Це при умо­ві, якби в краї, відповідно до Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, з’явилася атомна електростан­ція та, не дай Боже, у якийсь недобрий час вибухнула б. Але, на щастя, нині цього немає, бо в нашому благодат­ному та вічнозеленому закарпатському краї так і не збудували одну з п’яти україн­ських АЕС (мова – про Рівнен­ську (Кузнецовськ), Хмельницьку (Нетішин), Запо­різьку, Південно-Українсь­ку та, власне, Чорно­бильську стан­ції). Цей гігантський про­мисло­во-енергетичний об’­єкт, що зай­няв би територію у кількадесят тисяч гектарів, постав у іншому місці – на річці Прип’ять, що у Чор­нобильському районі Київ­сь­кої області (за 110 км. від столиці нашої країни).

Хто ж свого часу набрався сміливості та став на шляху споруд­жен­­ня атомного монстра на нашій екологічно чистій зем­лі? Хто зупинив одну з най­біль­ших афер в історії Закар­паття? Хто “пола­мав” най­без­глузді­шу ідею Київського відділення Уралського проектного інституту «Теплоелектропроект» – збуду­вати в “українській Швей­царії” (так Закарпаття свого часу назвав Микита Хрущов – партійний лідер СРСР) атомну станцію? І взагалі, чому завжди спокійні й тихі закарпатці (звісно, не всі) так “агресивно” боролися з “мирним атомом”, невже комусь вигідно було стати героєм цієї незвичної «антирадянської» епопеї? Хоча мало хто знає-відає про цю «закриту» сторінку в соціально-економічному житті нашої крихітної Берегівщини та Закарпаття в тому числі.

Це, як кажуть, одна сторона медалі. Але є і друга – менш приваблива. Мовляв, чи треба було зупиняти роботи проек­тантів аж на рівні найвищо­го державного та пар­тій­­ного керів­ництва Українсь­кої РСР? Адже АЕС у майбутньому – це еконо­міч­ний рай, робочі місця, це – поселення зі своєю інфраструк­турою, це, зрештою, фінансова могутність і достаток усього регіону, грандіозний розвиток міст Ужгород, Берегово, Мукачево, Хуст, Іршава, Виноградово тощо. Що­правда, за однієї вельми серйоз­ної умови – без­ава­рій­­ної роботи станції. А га­ран­ту­вати цього не міг та не може ніхто у світі – ні тоді, ні зараз. Одним словом, за­ручив­шись підтримкою у вер­хах, війну з “мирним атомом” краяни вигра­ли. Із огляду на сьогодення, коли техногенні катастрофи по­час­тішали, потуги закарпатців вия­ви­ли­ся правильними. Але ще у так звані радян­ські часи, які називали застійними, на ці теми – про доцільність будівництва в Закарпатті АЕС – мало хто хотів спілкуватися з журналіс­тами. А останні, через брак правди­вої, відвертої, повної та щирої інфор­мації (про це сказано в преамбулі статті – автор), просто не бралися за її висвітлен­ня.

Автор цих рядків про ледь не божевільну авантюру, задуману в тодішніх партійних і урядових верхах, знав давно, але довгі роки ніхто не брався це коменту­вати. Та й архіви Києва або ж Москви якщо й зберегли про це якісь згадки, то хіба що вкрай мізерні. На жаль, нині вже немає серед живих тих, хто з цього приводу міг би пригадати щось суттєве. Я, до речі, уперше на цю тему бесідував з колишні­ми головою колгоспу ім. Леніна (с. В. Береги) Тіберієм Григорови­чем Антоником, про якого писав нарис з нагоди його 60-річчя у 1984 році, відтак спілкувався з сек­ретарем Берегівського райко­му партії Гаврилом Йосипови­чем Вере­шом, ака­де­­міком УААН Василем Васильовичем Ше­пою, які, до слова, уже пішли від нас у потойбічні світи (остан­ні два померли у 2010 та у 2011 р. р., а пан Антоник значно раніше). Шкодую, що не зумів узяти ін­терв’ю від Миколи Микола­йовича Семенюка, який безпо­середньо керував у ті часи ра­йоном, бо переїхав він працювати в Ужгород і якось раптово пішов із життя на початку 80-их.

Із очільником одного з най­більших в області господарств розмова відбувалася мало не пошепки – навіть такий гранд аграрного виробництва, як Т. Антоник, не хотів вертатися до справи давно заутих днів. Казав, що саме він набрався сміливості та перший зателефонував у об­ком до тодішнього крайового партійного керманича Юрія Васильовича Ільницького. Найперше хотів з’ясувати, що ж то за спеціа­лісти “вовтузяться” довкола насе­лених пунктів Зміївка (Кідьовш), В. Береги (Нодь Береги), Н. Село (Берегуйфолу), які були об’­єд­нані в одне господарство. Бо ті, мовляв, сказали, що обстежують територію, на якій у перспективі може постати вельми грандіозний об‘єкт. Таких територій, за їхніми словами, на Україні виявилося 16! І одна із них – на Закарпатті. Згодом балакучі­шими виявилися пани Вереш і Шепа, але з ними про будів­ництво АЕС на Берегівщині роз­мірковував у часи української незалежності, коли вже всі про все уголос говорили. Але чи не найпов­ніше про це (задум і його результат) розповів у своїй книзі вже згаду­ваний колиш­ній перший сек­ретар За­кар­пат­ського обко­му партії 93-річний Ю. В. Іль­ниць­кий, який любив і любить свій рідний край, де народився, де виріс, у якому працював із людь­ми, творив для громади, повсякчас думаючи про них, вирішуючи на різних рівнях най­на­гальніші проблеми земля­ків. А вони – це мільйон із понад четвер­тиною жителів від Ужка і аж до Ясіня, тобто уся Закарпатська область.

…Почалося ж усе з того, що область у 60-х роках минулого століття активно розвивала свій промислово-економічно-буді­вельний потенціал. Дедалі гостріше поставало питання енергетики. Керівництво краю пропонувало цю проблему роз­в’я­зати спорудженням гідроелектростанцій (щось на зразок Теребле-Ріцької ГЕС), однак у Москві думали дещо інакше. Найвищі в тодіш­ньо­му Радянському Союзі уми партгоспеліти виношували ідею збудувати в нашому краї атомну електростанцію, що дала б деше­вий струм закарпатцям і друзям із країн РЕВ по той бік кордону. Ідея, на перший погляд, прагма­тична. Але після ретельного ана­лізу стало очевид­ним, що такий задум міг прийти в голову людині або ж безвідповідальній, або ж пов­ністю цинічній чи параної­дальній – край наш туристичний, із цілою низкою санаторно-курортних об’єктів, садів і вино­град­ників, і плюс до всього іншого ще й сейсмонебезпечний, тож це принесло б значно більше шкоди, аніж користі. Авторами тупої за суттю ідеї, мовляв, на тобі, закар­патський народе, атомно­го мон­ст­ра, могли стати як акаде­міки-фізики з профільного НДІ ім. Курчатова, так і чиновни­ки з Кремля, зокрема, Міністер­ства атомної енергети­ки. Нині вже покійний В. В. Шепа був твердо пере­конаний, що центру таку необду­ману ідею міг під­кину­ти навіть хтось із “впливових” закар­патців – у той час, коли вирі­шувалося питання про бу­дів­ництво каскаду ГЕС на гір­сь­­ких річках, виправданням могло стати хіба те, що хотілося уберегти рибні запаси сотень водних артерій. У сере­дині 60-х років група фахів­ців на чолі з академі­ком Мстис­лавом Келди­шем (він також був гостем нашої маленької області) таки вивчала це “закар­патське” питання...

Можливо, про це кра­ще б уже й забути, бо літ минуло достат­ньо, але події останнього часу, зокрема, аварія п‘ятирічної давності на японсь­кій АЕС і 30-річчя трагедії на Чорнобильській станції, яке відзначили днями, змушу­ють повернутися у часи 50-річної давності та задуматися: чому в тоталітарному суспільстві важливі, серйозні рішення замість громади приймали окремі про­кремлівські чиновники (зга­дай­мо кулуарність питання про введення радянських військ в Афга­ністан), не вислухавши на­віть аргументи, думки, позицію, твердження місцевих керівників – області та району. Зараз роз­мови з цього приводу вини­кають часто, хоча сама історія “війни” з наміром будівництва атомної станції майже висвітлюється скупо, до того ж без деталей і подробиць, не­правильно. Заслуги припису­ють­ся нерідко тим дійовим осо­бам, хто до вирішення цього питання не мав ані наймен­шого відношення. Словом, героями стають ті, хто тоді під стіл іще пішки ходив. Повірте: і сміх, і гріх!

Отже, на землях Чорного Мочара – в низині од Берегів, Н. Села, Кідьовша, Затишного й аж до Гаті, Дерцена, Н. Коропця, Пістрялова та Горбка мала “вирости” Закарпатська атомна електро­стан­ція (ЗакАЕС). Справа була в 1967 чи в 1968 р.р. минулого століття (точної дати з моїх спів­бе­сід­ників не тямив ніхто, бо щоденники, записи не вели і навряд чи це десь фіксувалося). А проектні роботи починалися у великій таєм­ниці – навіть в обкомі та обл­викон­комі, не ка­жу­чи вже про Берегівський рай­ком партії, керівництво колгоспу ім. Леніна або ж Березької сільради – нічо­го не знали про таке важливий майбутній об‘єкт. Можливо, щось комусь і було відомо, але в інших відом­ствах, зокрема, в обласно­му управлінні КДБ. Але навряд чи там щось нині знайти – у цієї спецслужби маса інших пробем, що й зрозуміло, бо у країні – війна). Тим часом у довко­лиш­ніх селах люди тільки те й робили, що збиралися гуртами та перешіп­тувалися, мовляв, на Чор­ному Мочарі будуватимуть щось надсучасне та надсекретне. Гадали, мовляв, чи то атом­ну станцію, чи радіоло­каційний об’єкт, чи, може, навіть міні-базу для кос­мічних ракет. Раз не було повно­цін­ної достовірної ін­фор­мації про важливість, ха­рак­тер і пара­метри об’єкта, тож чутки ходили най­­рі­зноманітніші – одна жахли­ві­ша за іншу.

Якось колгосп­ний голо­ва розповідав, що з кожним днем тривога в селах наростала, насе­лен­ня було збентежене, особ­ливо після того, коли пішов поголос, буцімто всіх із часом будуть переселяти. Але куди, на яких умовах? Зрозуміло, що запитання задавали місце­вому начальству, а ним тоді найперше були керівник гос­подар­ства, голова сільради, директор школи. А одного разу не витерпів Т. Г. Антоник і зате­лефонував, як уже писалося вище, дуже шанованому серед берегівчан і всіх краян персеку обкому партії Ю. В. Ільницькому й розповів, що на околицях населених пунктів для пересічних людей діється-тво­ритьсящось незрозуміле. Найперше наголосив: у селах, полями ходять якісь невідомі люди, за межами одного з сіл розби­ли кілька військових наметів. Сюди потужні машини щодня доставляють якесь обладнання, сідали навіть вертольоти. Зокрема, на Чорному мо­чарі роблять заміри, б’ють-зако­пу­ють кілочки тощо. Словом, робота кипить... Певно, що для облас­ного очільника ця новина виявилася неочікуваною. У всякому разі, так описується цей епізод у одній із книжок спогадів екс-керманича Закарпаття. А вже в один із наступних днів він таки приїхав у с. В. Береги.

Удалося зустрітися з деяки­ми представниками будів­ництва, але ясності так і не побільшало, адже керівників від есесерів­ських НДІ ім. Курчатова та Мін­атом­енерго тут не зустріли. А що візьмеш із будівельників, нехай навіть московських та зі стату­сами вчених? Тим паче, коли йшлося про надсекретний об’єкт – АЕС. Вони лише ска­зали, що їм дана вказівка зверху “прив’язувати” проект до місце­вості. А ще зізналися: атомні реактори планується охолоджу­вати водою з Боржави, яка тече за селом (водогін із Тиси мав бути резервним). Щодо зливу, то спра­цьо­вану воду мали “скида­ти” в канали, зокрема, Мерце, Верке тощо. Чорний Мочар на ті часи давав непогані врожаї зернових, а в перспективі його хотіли перетворити в житницю Закарпаття. Між іншим, це при­родна заглибина, така собі ни­зин­а, де завжди волого, люди здавна вирощували тут овочі та зернові, випасали худобу, а в старі часи тут були озерцята, в яких водилася риба. І звірят у заростях було видимо-невиди­мо: дикі кабани, косулі, зайці, лисиці тощо. Чому в Мо­скві вирішили будувати атомну електростанцію саме в Чорному Мочарі – будівничі не знали. Схоже, ніхто про це вже й ніколи не довідається. Однак до Ужгорода обласний керівник повернувся не у найкращому настрої. Душу мучило питання: чому саме на Закарпатті запланували АЕС? Кому в голову прийшла така ідея? Подумки вже вирішив – зробить усе, аби цього не допустити. Нехай звільняють, однак боротиметься до останнього.

Був іще один дзвінок, але на цей раз уже Ю. В. Іль­ницький телефонував першому секретареві ЦК Ком­пар­тії Укра­їни Петру Юхимовичу Шелесту, розпо­вівши йому про побачене й тривогу в тутешніх угорських селах. На той час ін­фор­мація про АЕС поши­ри­лася навіть за кордоном, зокрема, в суміжних із нашим краєм регіонах Угорщини мало не кожному кроці говорили, що на Берегів­щині радянський Кремль вирі­шив “ощасливити” закарпат­ців: планує збудувати АЕС, а людей виселити. Куди – не пові­дом­ля­лося. Якби була демо­кратія, гласність, сво­бода слова, неод­мін­но виник­ли б бунти, мітинги, навіть заво­рушен­ня, на що натякали на той час “ворожі” для нас голоси – журналісти із радіо­станцій США, Німеччини (Бі-Бі-Сі, “Голос Америки”, “Німець­ка хвиля”), а також Велико­британії тощо. Після усної допо­віді закарпатський керівник надіслав до столиці України письмову мотивацію того, що АЕС на Закарпатті, до того ж неподалік сіл, у яких мешкає майже 50 тисяч грома­дян, не тільки недоцільно та непотрібно будувати, але навіть шкідливо, небезпечно. І взагалі, куди переселяти угорців – корін­не місцеве населення, що тут живе століттями? Окреслю­валися навіть політичні нюанси цієї проблеми. Отримавши таку інфор­мацію із Закарпаття, Київ одразу не готовий був дати якусь певну та вичерп­ну відповідь. А роботи неподалік Берегів тим часом тривали, люди ходили похмурі, адже ніхто й нічого їм конкретно не міг пояснити...

Крапки в цій історії над «і» розставив хоча й очікуваний, але доволі несподіваний приїзд у Закар­паття самого П. Ю. Ше­леста, українського партійного лідера. У Львові за його участю проходила якась нарада, звідки маши­ною (ескорт їхав через Ужоць­кий перевал) він неочікувано прибув до Ужгоро­да. Хотів побувати на полонині Рівна, але пішов дощ, і вибратися на самий її чолопок у такий час нереально – розмиті дороги, валуни заважали б не тільки піднятися наверх, але й опісля спусти­ти­ся вниз. Тож замість цієї подо­рожі високий київський гість, до слова, член Політбюро ЦК КПРС, разом із Ю. В. Ільниць­ким і головою обл­викон­кому В. П. Русином, урод­женцем, між ін­шим, села Ле­цовиця, що біля Чинадієва, помчали в інший бік – на Бере­гівщину. Хтось навіть пожар­ту­вав, що на полонині так і не побували – відтак у винні підвали по­кушту­вати червоненького хмі­ль­ного напою поспішали. Щоправда, перед поїзд­кою партійний крайовий керів­ник зателефонував Т. Г. Антонику й попередив, аби одразу не розказував Петру Шелесту про початок будівництва АЕС, а спер­шу нехай познайомить із селами, госпо­дар­ством (колгосп ім. Ле­ніна входив на той час до п’ятірки най­більших в усій області).

Отже, інформаційна “розминка” за участю Шелеста та чималої кількості урядово-керівного люду тривала з годину. Керівнику України сподобалося село, він оглянув його центральну частину, цікавився церквою, з радістю сприйняв інформацію про господарські показники, з увагою слухав про сівозміни, розглядав карти колгоспних полів, а вже відтак поїхали у Нове Село. Саме тут, пообідавши нашвидкуруч, і завели мову про спорудження в цій місцевості атомної електростанції. “Знаю, мені телефонував Ю. В. Ільницький, а потім аргументованого листа написав із цього приводу. Розберемося в цій ситуації, гадаю, що в краї, де ростуть виноградники, де вино п‘ють, де чиста, мов сльоза, джерельна вода, не повинно бути ніяких атомних станцій. Хай собі фізики та атомники будують реактори в інших місцевостях – Росія ось яка велика, від Волги і аж до Тихого океану простягнулася. А тут, у вашій крихітній області, де все заселено людьми, де найбільша їх густота в Україні – не бути цій авантюрній ідеї. Словом, повернуся до Києва, у всьому розберуся. Навіть Леоніду Іллічу Брежнєву (Генеральний секретар ЦК партії) з цього приводу доповім. А тим часом будівельники зі своїми інструментами нехай складають чемодани та забираються звідси геть... Аби від розміток геодезистів і будівельників тут і сліду на зосталося”. На душі в усіх стало легше, мовби важелезний камінь упав з плечей. Цю новину, за словами Т. Г. Антоника, умить рознесли по селах, вість про те, що Шелест дав указівку призупинити будівництво Горондянської (ніби за офіційними документами вона мала таку назву) АЕС, з радістю зустріли в бригадах колгоспу. Генерали, що були поруч та доповідали про будівництво, спохмурніли, вони не думали, що керівник України прийме таке рішення.

Із приятелем «Нивою» нещодавно проїхалися Чорним мочарем, побували у тих місцях, де, за інших обставин, тобто якби не Семенюк, Антоник, Ільницький, Хрущов, на сьогодні атомні турбіни виробляли б енергію. Навіть фото цієї унікальної місцини зробив – не йнялося віри, що цю всю територію мали віддати “під АЕС”. На щастя, ми, закарпатці, про реактори хоча й багато знаємо, але тільки про Чорнобильські, Фукусіми тощо. Яке то щастя, що Закар­патську АЕС так і не роз­почали будувати. До речі, подейкують, що тодішнє обласне керівництво інфор­мувало з цього приводу навіть самого Л. І. Брежнєва, але відповіді нібито не отри­мало. Натомість приїхали вчені на чолі з академіком М. Келди­шем (президент Академії наук СРСР), яких також дове­лося перекону­вати в недо­цільності споруд­ження на Чорному Мочарі атомної станції. Хтось навіть запитав, мовляв, а чому не будуєте в Криму чи в Під­москов’ї такі великі об’єкти? Московські гості відповіли, що туди на відпочинок їздить велике начальство, і що буде, якщо не, дай Боже, вибух трапиться? Словом, проговорилися й відповідь самі дали. Стало також очевидно, що й мирний атом не такий уже й безпечний. А коли в одному з винпідвалів засиділися допізна, то ще й більше понарозказували такого, від чого вуха в’янули.
До слова, Чорнобильська АЕС проектувалася у 60-х роках, а будівництво розпочали у 1971 р., до того ж рішенням Ради Міністрів Союзу РСР (саме тоді й мало буцімто розпочатися спорудження АЕС на Закарпатті). Була ще одна спроба звести АЕС – на Хустщині, але й цю авантюру “відбили” крайові очільники, навівши аргументи, що Карпати – молоді гори, їх може “трусити”, а Ріка, Теребля впадають у Тису, яка живить Дунай, і що буде, коли станеться НП і її заражені води потечуть у Європу? Жоден із цих фактів так і не набув у ті часи гласності, про атомні “проекти” заговорили згодом. Тож важко знайти нині бодай якусь іншу цінну інформацію, розпитати очевидців, яких фактично майже не залишилося, тощо. Та як би там не було, але злощасні наміри кремлівських можновладців оминули наш край. І це завдяки двом закарпатським особам – Т. Г. Антонику і Ю. В. Ільницькому. Погодьтеся, їх вчинки, кроки на той період виявилися мужніми і принциповими. Але прикро, що останнім часом Чорний мочар, який є унікальним урочищем на карті Закарпаття, занедбаний, родючі землі опинилися без господаря. Гірко, адже тоді таки не дали (хоча з неабиякими потугами) на відкуп московським атомникам цю унікальну територію під кордоном, а на цей раз унікальний простір “з’їдає” недбальство, безгопосподаність, відсутність належної уваги до аграрної сфери, селянської праці, та й просто наші всеукраїнські порядки.
Михайло ПАПІШ