Десять миттєвостей із незвичайної біографії вчительки-ювілярки із закарпатського Дусино

На тижні, що минає, Марія Михайлівна Безик-Фотул із Дусина відзначила свій чудовий ювілей – до її ошатної та завжди прибраної оселі, яка притулилася на горбочку під бережком, що стрімко береться д’горі, завітало славне та прекрасне вісімдесятиріччя.

На цьому обійсті спершу 12 років із Іваном Гучковичем, а відтак 40 літ з другим чоловіком Павлом Фотулом і сім‘єю молодшого сина Сергія, онучкою Анжелікою та правнучкою Веронікою в тому числі, живе понад півстоліття. Про звичні будні та непрості часи прекрасної жінки – матері, бабусі та прабабусі, про не завжди солодку вчительську долю колишньої освітянки, яка української мови та літератури у далеких 70-х минулого століття навчала також автора цих рядків, йдеться у даному нарисі-листі.

Її знають, її шанують

Почну з того, що хвилин десять-п’ятнадцять міркував-гадав, як назвати та з чого почати розповідь про сільську жінку-освітянку, яка святкувала таку гарну ювілейну дату – зозуля моїй співбесідниці накувала цілих вісімдесят казково-дивних літ. Отже, початок класичної історії з життя сільської вчительки є! Звісно, мушу старатися, адже усвідомлюю, що статтю читатиме, до того ж прискіпливо та вимогливо, не просто моя колишня вчителька, а досвідчений, авторитетний філолог за фахом, яка першою мудро, несуєтно та по-життєйськи сказала нам, що зі школи у світ великий усі повинні піти грамотними. Це для того, аби люди не сміялися з неуків. Таку тезу-сповіщення чудового педагога я тоді чомусь по-особливому „вловив“ і своє подальше життя роботі зі словом присвятив. І ось уже сорок років працюю у журналістиці. Намагаюся факти читачеві подавати не тільки оперативно, але писати цікаво, чітко, змістовно, дохідливо та зрозуміло. Тож і цей нарис про Марію Михайлівну, що запросто може слугувати листом учня до вчительки, як уже говорилося вище, хочу написати так, аби моя наставниця, яку знають, яку шанують дорослі та малі, не знайшла жодної зачіпки ані до стилістики, ані до форми подачі матеріалу, ані до решти його мовних складових. Аніскільки не шкодую, що жодного разу не пропустив її урок з української мови та літератури, хоча всякого роду зваб у той період було менше, аніж зараз, але вони таки існували й дітей спокушали.

Слабість до Каменяра

Ювілярка завше втішалася, що здобув освіту в одному з найкращих вишів України – Львівському університеті. Нерідко мене ставила за приклад, мовляв, якщо є бажання, старання, хотіння, терпіння – можна і в звичайній сільській школі „взяти“ будь-які мовні висоти. А одного разу, сяючи ласкавою усмішкою, сказала: „Ти, Михайле, у школі надто любив твори Івана Франка, цього всесильного „раба“ писемного слова, і як добре, що вчишся в університеті, який носить його ім’я». І насправді, з її ініціативи я залюбки читав твори великого Каменяра, зокрема, „Грицева шкільна наука“, „Захар Беркут“, „Борислав сміється“ тощо. Хоча у шкільні роки ця унікальна постать в українській літературі сприймалася по-своєму, навіть дещо наївно. Його, як і велич геніального Тараса Шевченка, усвідомив згодом, хоча всього „багатотомного“ Франка не осилив і донині. Натомість поширю й такий факт: його безсмертні твори обожнювала й нинішня іменинниця, яка мені свого часу підказала, що має відомості, буцімто Каменяр і в наших краях бував. До речі, з нагоди ювілейної дати її нині вшановувала вся родина, близькі, колеги, односельці, знайомі, колишні учні. Всіх не перелічити: фамілія велика – в Дусині, Голубиному, Ужгороді, Сваляві, друзів і подруг також чимало по всьому Закарпаттю, сельчан і приятельок іще більше. А учнів, яких у шістдесятих-дев’яностих навчала любові до рідного слова, муштрувала у засвоєнні мовного українського правопису, отісувала грамотності тощо, набереться кілька тисяч. Тим паче, що тутешня середня школа була величенькою – понад 500 учнів з довколишніх сіл Росоші, Плав’я, Лопушанка, Мала Мартинка, Тибава і, власне, Дусина. А ще зізнаюся: приклався до цієї статті від душі, думки нанизував захоплено, працював, як кажуть, на позитиві, бо знав, що читатиме нарис про М. М. Безик-Фотул усенька Срібна земля.

Обіцянка п‘ятиріччя

Радуюся, що обіцянку свою таки дотримав й цієї сонячно-світлої серпневої днини пишу-нанизую файні слова про свою ще майфайнішу вчительку Марію Михайлівну Безик-Фотул. А дав його рівно п’ять років тому, коли телефонував шанованій освітянці, поздоровляючи її з попереднім ювілеєм – 75-літтям. Гарний словесний супровід для вітання дібрав – іменинниця зізналася, що від моїх речитативів аж просльозилася. Для преси тоді нічого не писав, бо часу було обмаль, але пообіцяв: діждемося-доживемо до чудових вісімдесят, неодмінно скомпоную всі свої думки, зліплю наявні судження-міркування і до газети щось таки надішлю. Адже саме завдяки вашому освітянському таланту, моя шановна вчителько, отримав розкрилля і мій дар до слова. Не перебільшую, ваша роль і заслуга в цьому – значні. Казав, кажу і казатиму це повсякчас! Пишучи про вас, згадую, як завдяки вашій настирливості, наполегливості я долучився до книжного чтива. Навіть пам‘ятаю ваші напутні слова перед канікулами, мовляв, дітки, будете мати вільну хвилину, неодмінно беріть у руки збірочки та читайте, розуму в них шукайте. Я, до речі, як і мій двоюрідний брат Юрій Білас (на жаль, нині вже покійний) так і вчинив, як напучували ви. Випасаючи корів, по сторінці-дві у день таки перечитав „Десну перейшли батальйони“ Олекси Десняка. А вже восени, коли сіли за парти, переказав цей твір українського письменника, за що перед усім класом мене похвалили, поцікавилися, що іще за літо читав, і поставили мені оцінку п‘ять. Подібних історій та епізодів, коли ваші поради йшли школярам на користь, можна пригадати значно більше. Дотепер не можу забути, що все записане треба зберігати, а ваші повчання, мовляв, ведіть щоденники та записуйте в них найцікавіше з пережитого – це безцінна поука, своєрідний Отченаш для тих, хто в майбутті своєму планує писати розумні, правдиві, добрі статті, оповідання, книги, спогади.

Тренінги філолога

Будь-який спогад із дитинства тісно пов‘язаний з вами, себто асоціюється з роллю вчительки української філології Дусинської школи. Між іншим, саме ви відкрили путівець у бібліотеку, про яку ми, сільські пацанчуки та дівчатка, доти й не знали. Міркую: чи міг я тоді думати-гадати, що з нагоди вашого 80-річчя цілу ніч сидітиму за комп’ютером і описуватиму вашу педагогічну долю, яка у вас ніколи легкою не була. Хоча коли ж точніше – учительське ремесло з часу його народження вважалося не тільки почесним, але й надзвичайно важким і клопітним. У цьому аспекті не можу не згадати, як готуючись до вступу в університет, разом із дещо старшими та з армійським стажем хлопцями з Плав’я Мироном Оросом і Михайлом Яновичем приходили до вас додому писати диктанти, твори, перекази. Ви три місяці щотижня тренували нас, де писати велику букву, де ставити тире й дефіс, кому й двокрапку, акцентували на подвоєнні, вже не кажу про інші стилістичні, орфографічні, граматичні, пунктуаційні, синтаксичні нюанси. Правил сто і більше, їх просто не переказати. Після ваших тренінгів ми так доладно написали твори, що того літа (1977 р.) всі стали студентами: я у Львові, а вони два – у Харкові. Отже, автор цих нарисових нотаток вивчився на журналіста, Мирко став прокурором, а Михайло у званні лейтенанта пішов працювати у правоохоронні органи й навіть ходив у формі дільничного інспектора ще тодішньої радянської міліції. Охороняв громадський спокій і дбав про правопорядок у рідних Дусині, Росошах, Плав‘ї тощо. Ось що значило ваше репетиторство! Уклінно дякуємо, а із М. Оросом-свалявчанином згадали не тільки вас, але й інших дусинських філологів, зокрема Олену Раточку (нині їй уже за вісімдесят п‘ять), місцеву Павліну Фотул (їй теж, слава Богу, уже скоро сімдесят), педагогічними слідами якої пішли також її діти, чарівна донька Оленка в тому числі, і донині екстравагантну в ході та слові Лесю Сайлер тощо. Ще й подумалося, мовляв, а чи не затісно було аж чотирьом „філологиням“ у стінах однієї середньої школи? З цього приводу якась із учительок влучно відповіла, що кожна мала свій шкільний простір і ним активно та доладно опікувалася, тож ніхто нікому спиці в колеса не ставив і не заважав. Це – вищої проби шкільний патріотизм і педагогічний етикет, що помножені на такт і почуття міри!

Голубине – село рідне

А стосовно біографії іменинниці, то вона почала писатися у чудовому селі Голубиному, про яке знає кожен закарпатець, відають про нього і в багатьох інших куточках України (свого часу я також писав із цього села соціальний репортаж із заголовком „Голубе небо над Голубиним“, за що мене на летючці похвалив скупий на гарні подяки редактор „Закарпатської правди“ Олександр Коробко і згодом преміював). Бо народилося тут і у світи широкі пішло чимало відомих, знаних і великих постатей, митців у тому числі, що прославили село далеко за межами Свалявського району. У цій когорті славетних імен і ваше прізвище, моя дорога вчителько! Хоча б тому, що ви замолоду обрали та досконало опанували непростий фах українського філолога та вчили писемності дітей простих трударів – колгоспників, лісорубів, робітників, сільської інтелігенції. Але ви, Маріє Михайлівно, хвала вам і честь, ніколи та нікого не ділили на своїх і чужих – для вас усі школярі були однакові. Я, а також Марія, Ганна, Василь Поцко, Іван і Василь Ганькуличі, Петро Янович, Михайло Портяник, Ганна Цанько, Михайло Мигович, три Софії на прізвище Таркович, Ковач, Попович, Марія Богдан, а також Люба Куштан, Семен Левко, Іван Головнич, Михайло Кеменяш, Іван Фізер, які, на жаль, нині уже покійні, це сповна відчували на собі. Пригадую, як ви на уроках мудро з нами спілкувалися. А в неформальних контактах, бо до вас завжди та без боязні можна було підійти й під час перерви щось розпитати, поскаржитися, пожалітися, і ви кожного, немов свою дитину, вислухали, жаліли, шкодували, за долю їхню вболівали. А щире слово для дітлаха – це такий собі еліксир добра, данина поваги, людяності, це теплота дорослого серця. Нерідко нас, учнів уже немалих, по голівці гладили. Звісно, це неабияк розчулювало. Та, попри все, домінували ділові стосунки. Ваша, ювілярко, вимогливість, поєднана з душевністю, викликала взаємодовіру, розкутість, контактність. Пригадую, уже по завершенні школи, ви якось мовили, що товариська, компанійська людина завжди готова до щирого та невимушеного спілкування. Такою ви були у всі часи і такі риси у собі зберегли назавжди. Спасибі! Гадаю, нинішній шкільний директор ЗОШ Віталій Іванович Пацан ваше ставлення до вчительської роботи ставить іншим за приклад і в цьому плані він чинить абсолютно правильно. Бо ви – орієнтир!

Вічна любов до книжок

Віриться, що такі позитивні життєві риси ви, Маріє Михайлівно, перейняли від своїх батьків. Сприяло й те, що після семирічки пішли здобувати середню освіту, чому вельми втішалася ваша старшина – простачка й добрячка мати із „зеленої ланки“ Олена Михайлівна, якої, на жаль, не стало у 1992 р., й тато, що працював у заготконторі й удома тримав коней. Як повідав ваш син Іван, який у школі також до нашого класу ходив, дідусь дуже трудолюбивий був, ані секунди не сидів без діла. А ще людям бідним і немічним щиросердно допомагав. Бувало, поїде з кониками в ліс по дрова й розвезе їх найперше тим, кому жилося кепсько, хто у холодні та зимові місяці міг заков‘язнути. Під час чергової ходки сталася прикра пригода й вашого тата в одній з калабань подавила та переїхала завантажена лісом підвода. Лихо, що увірвалося у вашу сім‘ю, де зростало четверо дітей, ще більше здружило братів і сестер. Тим часом юнка Марія продовжувала навчання у Свалявській середній школі № 1, яку й донині називають іменем Масарика. Як і доти, книжкам віддає перевагу і в цьому навчальному закладі, які тоді визнавала та вважає донині бездонним джерелом знань. Із ними вдень і вночі, з ними лягає навіть спати, каже, що Драйзер, Головко, Чендей та інші вели її по життю, були щирими порадниками. Звісно, читала Стельмаха, Смолича, Збанацького, Гончара, а трилогію „Прапороносці“ і нас заставляла опанувати. Особисто мені це дало неабияку користь.

Хлопці-молодці!

Якщо вже продовжувати мову про вашого 56-річного сина, а мого перевесника Івана, то хочу сказати, що характером він пішов у вас, його доброті, простосердю, зичливості, щирості, працелюбності немає меж. І співає, і коли треба – затанцює, бо і ви співачкою й танцюристкою славною були, а на балу у клубі, як і моя мати, ви завжди були найкращою. А ще Іван один із небагатьох у краї кукурудзяні кокоші робить, ще й розвозить їх по всій Україні, а сад який має – аж до річки дерева ростуть і яблука, сливи, груші, черешні, вишні у кошики ледь не самі „падуть“. Як співака, що має унікальний голос, його та синів Діму і Йванка, які також музиці, співу присвятили своє життя, знають у багатьох населених пунктах Свалявщини. Адже мало яке весілля обходиться без талановитих „гудаків“ Гучковичів, в тому числі дружини та матері Ганни, що родом із Міжгір‘я. Гарну невісточку понад три десятки років тому ваш син уподобав: красива та негонорова, роботяща, немов бджілка, а яка кмітлива, адже допомагає оформити весільні та банкетні зали своїми власними руками. Знаю: ви її обожнюєте та любите всім своїм єством. Онуки іменинниці – хлопці геть дорослі. Один одружений на свалявчанці, мають навіть дівчинку Софійку, якій скоро два роки, а другий закохався у чарівну 20-літню мешканку села Чумальово на Тячівщині. Навіть підрахував, що його кохана на прізвище Стойка, яка чарами „вцілила“ в саме юначе серце, мешкає від рідного Голубиного за 130 км, але для двох залюблених сердець це зовсім не відстань. Звісно, бабуся цих нюансів не знає, але „Новини Закарпаття“ на цей раз „привідкриють“ маленьку таємницю – у Гучковичів (за певними здогадками, батьківщина їхня Хорватія та Сербія) у Голубиному ладяться до весілля. Тож будьте, шановна філологине з-понад 40-річним стажем, наготові сказати гарний тост. Для педагога-ветерана, який „скупаний“ у чарах словах, це зовсім не складно.

Дорога на Плав’є

Плав’янський етап у житті героїні – особливий. Примітний найперше тим, що по завершенні навчання у середній школі, чарівна вісімнадцятирічна Марічка, пройшовши бібліотечні курси, дістала скерування на роботу у невеличке село Плав’є. Сивочола ювілярка навіть число, коли це сталося, добре пам’ятає – 15 вересня 1954 р. Тут і познайомилася з майбутнім чоловіком Іваном. Прудке, культурне та красиве дівча закохалося у перевесника-чоловіка з першого погляду. До речі, спочатку бібліотека, як і початкова школа, клуб зі збитими набакир дашками, розміщалася у крихітних приміщеннях, однак згодом центр сільського дозвілля перемістився у більш пристойний заклад культури. Прописку тут отримала й сільська книгозбірня, яка щомісячно поповнювалася виданнями тодішніх українських, європейських і письменників народів СРСР. Тож сюди, на мерехтливі бібліотечні вогники, вечорами зачастили ті, хто отримав у школі такі-сякі знання й умів читати. Книги брали й додому й після прочитання акуратно повертали назад. А вищу чи середньо-спеціальну освіту у селі мали всього кілька осіб, зокрема, Йосип Янович, який згодом став кандидатом історичних наук (1936-1990 рр.), та Іван Гучкович, майстровитий і тямковитий молодик. Він якраз готувався вступати на вечірнє відділення загально-технічного факультету УжДУ. Коли ж довідалася, що плюс до всього вчителюєу Плав’ї – і взагалі не відходила від нього, аби ненароком не відбила якась інша. Не секрет, і таке в житті траплялося. Якщо доти у рідне Голубине до матері з Плав’я поспішала по кілька разів на тиждень, то згодом частіше подавалися зі судженим у Залом – урочище через гору, де й мешкали Гучковичі та ще кілька родин. А квартирувала у плав‘янських Ганькуличів, про яких часто згадує, адже затямилися душевними, добрими, щирими людьми.

Про одруження

Плав’янська робота в тісненькій бібліотеці таки внесла корективи в життя щасливої ювілярки. Згадує, як 1960 р. відгуляли скромне весілля, запросивши нечисленних колег, друзів і рідню з обох сторін. Ось так і стала Марією Гучкович. Нині син Іван частенько витягає з шухляди та глядить-зиркає на тогочасні свальбові фото. Згадує, порівнює своє весілля, братове, одного зі своїх синів та інші, на яких доводиться грати й для публіки співати. Залюбки описує той радісний і пам‘ятний для молодожонів-батьків день. Робить висновок, що лютий тієї зими п‘ятдесятишестирічної давнини був малосніжним, теплим не дуже лютим, бо на архівних світлинах зафіксовано, як зі стріх цяпкало-капало. Через рік-другий молодому подружжю директор Дусинської середньої школи Василь Юрійович Лендєл (уродженець с. Бабичі, що на Мукачівщині) пропонує переїзд із Плав’я у Дусино, а відповідно й роботу: Марії Михайлівні в сільській бібліотеці посаду завідувача, а Івану Івановичу „крісло“ вчителя трудового навчання. Молода сім’я у нових умовах акліматизувалася досить швидко та невдовзі отримала місце під будівництво хати, де спершу спорудили невеличкий будинок, гараж для автомобіля „Москвич“, який на той час був другим авто на селі (дещо раніше „колеса“ придбав дусинський єврей Шльома з дружиною Илькою). А щодо Гучковичів, то удвох вони тут мешкали кілька років поспіль. Почали навіть сучасну квадратну хату з цегли будувати. Але їхнє сімейне щастя тривало всього 12 літ і проект не судилося довершити, бо чоловіка у 1972 р. здолала ненависна хвороба. Цю чорно-траурну та жалобно-скорботну сторінку в своїй біографії добре тямить Марія Михайлівна, яка вдовицею, як не прикро про це писати, стала у 36 років. На той час вона фактично завершувала навчання (останній V І курс) на заочному відділенні філфаку Ужгородського держуніверситету. Деканом тоді був Павло Лісовий, який виїхав із Закарпаття й став письменником. Професор, як і шкільна дирекція, одними із перших співчували студентці-заочниці з приводу важкої утрати. А на руках залишилося дворічне хлопченятко і син-п‘ятикласник. Але Марія Михайлівна вирішила не здаватися на милість труднощам, а взяла себе в руки та вже якогось дня сумлінно працювала „на хаті“, розмішуючи для будівельників суміш (малтер) із цементу та піску. А коли не було кому носити, брала відра й тягала їх повні по вінця, подаючи бетон на самі риштування, де муляри клали цеглу. Про ці деталі у своїх спогадах вчителька-пенсіонерка згадує щораз. Нерідко від таких екскурсів воложаться очі...

А життя продовжується...

Таки щаслива Марія Михайлівна, яка у дівоцтві була Безик, відтак 12 років носила прізвище Гучкович, а згодом стала Фотул на цілих кілька десятиліть, що дожила до такого радісного й осяйного ювілею. Вдячна всім, хто її привітав, найперше близьким людям і рідні, чоловікові П. Д. Фотулу (теж педагогу та уродженцю Дусина, який свого часу жив і працював у Голубиному, але переїхав на свою малу батьківщину після смерті дружини та коли з нашою героїнею вирішили зійтися й по життю крокувати удвох) в тому числі, синам, невісткам, онукам, правнукам і решті челяді, яка не поскупилася на добрі слова-вітання. А ваші уроки, дорога імениннице, для нас безцінні та пам‘ятні на все життя.

Михайло ПАПІШ, журналіст.
На фото: найближче оточення вітає із 80-річчям М. М. Безик-Фотул.