Як Тарас Шевченко у наше місто йшов... (ФОТО)

І «оселився» у ньому навічно, щоправда, як символ, – у формі симпатичного та миловидного пам‘ятника із бронзи.

Кілька міркувань з приводу епохальної події містечкового значення – встановлення з нагоди ювілейного дня Незалежності України пам‘ятника геніальному Кобзарю в прикордонному Берегові. Повірте, таке щасливе співпадіння трапляється не так уже й часто, можливо, у сто років один тільки раз. Великий мислитель, пророк, поборник, творець, поет, художник, письменник Тарас прийшов до міста на 25-день народження країни. Віриться, що на стільчик перед школою свого імені із «Кобзарем» присів назавжди!


1.


Із неабияким хвилюванням, навіть з якимось внутрішнім непокоєм, але з особливою теплотою й щирістю пишу ці палкі рядки про Тараса Григоровича Шевченка. Серпневі дні останньої декади місяця, національне свято Незалежності подарували кожному берегівчанину та гостю міста духовний заряд із нагоди відкриття пам‘ятника світового масштабу світочу свободи, апостолу правди, маяку істини й добра. Природно, до урочистостей готувалися вельми ретельно, а останні дні та ночі, вже не кажучи про години, летіли невмолимо стрімко, наближаючи громаду до цього культурницького торжества. Аніскільки не помпезного, але врочистого й скромного. Двадцять п’ять років ми йшли до цієї осяйної та втішної, яскравої й унікальної події у містечку, що притулилося на землі української краєчку, в якому пліч-о-пліч живуть, трудяться та відпочивають угорці, українці, русини, євреї, словаки, чехи, росіяни, грузини, вірмени, цигани тощо. Ловлю себе на думці, що пам‘ятник Тарасу Шевченку у Берегові міг стояти значно раніше – принаймні ми запізнилися на цілих майже три четвертини століття. Натомість мешканці міста були свідками інших явищ, коли встановлювали та знімали з постаментів ідолів комуністичної доби й вождів світової революції. Для прикладу, Сталін у місті простояв п‘ять чи шість років (навпроти пошти), Ленін бовванів близько двадцяти літ (у самому центрі). Їх, деспотів, сатрапів, людиновбивць, ненажер уже немає – не довелося чекати президентської декомунізації, і у місті значно просторіше, здається, навіть дихається на повні груди й значно вільніше. Мер Золтан Бабяк тішиться, що поруч з українським Кобзарем стоїть угорський Петефі, а боронить їх обох, як і громаду міста загалом, велична статуя Матері Божої Марії. Усе це красить поселення, обарвлює його й додає певного шарму.


2.


Та продовжимо тему далі. У час, коли на сході незалежної України палає вогонь війни із агресором, на другому її кінці, тобто у нас, панує мир, спокій і благодать. Як цьому факту та не радіти й не дякувати за це Богові, що в період, коли від куль і мін гинуть вояки ти мирні люди, коли ворог гарбає і топче нашу землю, за що під дишло дістає щодня й щомиті від патріотів, у найзахіднішому містечку краю сонячно й привітно. А нещодавно під сяючі лиця містян, палкі промови офіційних осіб і дитячі співи, їх вірші різними мовами, освячення площі духівниками (торжество скропили священики різних конфесій) тривала годинна церемонія відкриття пам’ятника Кобзареві, якого називають володарем царства духа. Саме невмирущий Тарас, який відтепер прикрашатиме цей унікальний скверик, що завдяки мерії на чолі із Золтаном Бабяком почав зароджуватися з легкої руки колишнього архітектора Івана Івановчика й нині став охайним і на диво звабним, спонукує кожного стати патріотом рідної землі. Та ще зі зброєю у руках зайняти гідне місце у строю захисників Вітчизни, на яку напали вчорашні(!) браття, з якими досі орали, боронували, сіяли, збирали, випікали хліб, варили сталь і літали в космос. Можна й далі перераховувати спільні добрі діла, але це, на жаль, уже в минулому. Чи склеяться справи у майбутньому – сказати важко. Бо реалії нині значно сумніші: кров, сльози, жертви, поранені, полонені, жахіття, 1 млн. 400 тис. вимушених переселенців, та навіть смерть чотирьох синів нашого регіону, які загинули на бойовому посту в зоні АТО від російського прицілу. Отже, на фоні цього мінору у місті, хвалити Всевишнього, мажорний настрій. Віриться, що збережеться він у майбутньому, бо ми люди помірковані та мудрі й живемо за рядками кобзаревого «Заповіту», а не за московським часом.


3.


– Ця подія для Берегова і направду вельми знакова, фактор об’єднуючий, – ділиться з пресою своїми думками берегівський мер, номінант елітного списку від газети «Неділя» «100 впливових людей Закарпаття-2016» Золтан Бабяк. – Уявіть, місто в більшості угорськомовне, а ваші колеги-журналісти навіть нарекли його некоронованою столицею закарпатських мадяр, що абсолютно відповідає дійсності. І в ньому такий щасливий та радісний день, до того ж не будь-коли, а саме 24 серпня, у ювілей країни – відкриття на вулиці Шевченка, неподалік загальноосвітньої середньої школи № 5, на стіні якої його барельєф за авторства відомої української художниці-угорки Ганни Горват. Символічним є і той факт, що також відтепер на основі рішення сесії носитиме святе ім‘я Кобзаря цей начальний заклад з поглибленим вивченням англійської мови. Гадаю, берегівчани повинні по особливому пишатися, що в рідному місті «оселився» найславніший, найвеличніший, найгеніальніший українець – поет і письменник, художник і філософ Тарас Шевченко. Відрадно, що поява бездоганного з художньої точки зору пам’ятника великому пророку-мислителю за авторства ужгородського художника-скульптора В. Олашина (а завершений він у Василькові на Київщині, звідки його доправили сюди своїм ходом), до того ж за сотню метрів од відомого угорського патріота-революціонера, автора безцінних творів, слова й рядки якого кликали до боротьби своїх співвітчизнян, – Шандора Петефі, явище не випадкове. Така вже доля цих титанів духу, геніїв розуму, носіїв вільнодумства та свободи, аби у невеличкому Берегові, що є своєрідними воротами на путі із заходу на схід та навпаки, постати у бронзі на гранітних п’єдесталах неподалік один від одного. Це – не тільки важливо для берегівської громади, це ще й глибоко символічно. Водночас не можна не потішитися, що саме на нашому міському обширі отримали місце на постаментах, та ще й у людних місцях обидва революціонери-поети, які однаково запально, пристрасно, полум‘яно закликали свої народи до визволення з-під гніту, мужньо таврували зло й засуджували тодішні режими, братовбивчі війни і т. д. А ще звали об‘єднуватися, бо тільки тоді є лад і спокій, коли громада згуртована. І тільки так можна побороти ненависть, гнів, ярість, лютощі. Бажав би, щоби як українці, так і угорці у дні державних торжеств нашої країни та Угорщини, незалежно від національності, релігійних та інших переконань, гуртувалися та збиралися разом коло постаментів своїх сіячів правди та добра. У цьому – найвища ознака культури багатонаціонального Берегова. Цю ж думку міський голова висловив і на мітингу, зачитавши пророчі слова українського поета двома мовами.


4.


Картинка з натури. Того дня було багато ораторів. Найперше залюбки слухалося талановитого поета, голову обласної спілки письменників України Василя Густі, який згадав і перекладачів-знавців двох мов – з угорської на українську та навпаки – Юрія Шкробинця, Ласло Баллу, а потім присутнім свій вірш зачитав. І взагалі, виступав літератор натхненно, говорив піднесено, яскраво та виразно. Але я б на його місці згадав ще й покійного І. Петровція, який у роки свого берегівського періоду зробив чимало в перекладній літературі з метою популяризації творчості українських і угорських поетів на своїх теренах. Далі слово мав перший заступник голови облради Йосип Борто, який підкреслив: Шевченко, якому у світі встановлено 1384 пам‘ятники (а від сьогодні їх стане на один більше) для українців, як і Петефі для угорців – символ гідності, правди, мужності, свободи, совісті, любові до людей. У ролі промовця виступили скульптор та, власне, автор цього пам‘ятника Василь Олашин, заступник губернатора Володимир Микуліна, голова Доброчинного фонду «Кобзар», бізнесмен Володимир Маргітич. Символічно, що перед присутніми зачитали рядки з телеграми Ярослави Хортяні, яка в Будапешті опікується українською громадою, але в Берегові бути не змогла, адже День Незалежності відзначала в Києві, де перебувала на запрошення офіційної влади. А відтак, насолодившись величністю співу чоловічого хору «Купаж» під акомпанемент І. Полянського (хлопці виконали національний Гімн та низку інших пісень), грою бандуристки Марії Мартинюк із Ужгородського коледжу культури і мистецтв, а ще поспілкувавшись із численними городянами, автор цих нотаток пішов на каву з заслуженим працівником освіти України, ветераном-педагогом, недавнім директором української гімназії Ксенією Маргітич. Певна річ, діалог тривав на патріотичній ноті, обмірковували побачене та почуте. Найперше йшлося про цей масштабний культурницький захід, який зібрав багатющу кількість народу, депутатів міської, районної, обласної рад, численних активістів, до того ж не тільки українців, але й угорців. Відтак моя співбесідниця мовила (з точки зору освітянки її думка виявилася досить доречною): як то корисно та красиво, коли мама-українка йтиме з дитям мимо пам’ятника угорському поету Шандору Петефі й маля запитає: «Мамо, а кому це пам‘ятник»? І ненька залюбки та без особливої напруги розкаже про цього революціонера, який, між іншим, проїздом на нічліг навіть у Берегові зупинявся. А коли мама-угорка вестиме свого малюка за рученятко повз пам’ятника Тарасу Шевченку, той, глянувши на нього, також неодмінно поцікавиться, а хто це з книжкою в руках сидить на лавці? «Це, синку, український поет Шевченко, – відповість матінка. – У руках тримає знаний на увесь світ "Кобзар"». А якщо матусі ще додадуть, що обидва прораби слова є славетними синами своїх народів, то дітвакам неодмінно захочеться спитати, чому вони тут, у Берегові, на підвищенні стоять? Отже, малечі слід пояснити, що вони у нашому місті існують як символи, бо любили свою землю, свій народ і цього заповідали усім прийдешнім поколінням – як дорослим, так і малим. І тільки через століття до нашого міста "прийшли".


5.


Варто кількома реченнями згадати, як ця справа брала початок, де і ким ініціювалася? Організаторами корисного почину стали підприємці Олександр Цанько, Володимир Маргітич і Володимир Бортнічук, які за підтримки колишнього віце-прем‘єра та народного депутата України Миколи Томенка, одного з тодішніх обласних керівників Андрія Сербайла вирішили чудового та прекрасного часу створити Благодійний фонд «Кобзар». Малося на меті не тільки спільними зусиллями вибудувати концепцію важливого задуму, патріотичної перспективи, але об‘єднати зусилля тих краян, які готові посприяти цій благородній справі матеріально, які є справжніми синами-українолюбцями, поборниками вільної та незалежної країни, для яких дружба – не просто слова, а справа конкретна й жива. А символи цих не пустих, а звучних, гримких тез про братерство – воістину народні генії Шандор Петефі й Тарас Шевченко. За словами нестримного, мобільного і активного у діях члена міськвиконкому, екс-міського депутата В. Маргітича, спершу справи пішли хутко, але потім старання, намагання активістів дещо пригальмувала війна на сході. Доречно сказати, що усі троє берегівських бізнесменів, які стояли біля витоків цієї суспільно-корисної зав‘язі, дуже багато допомогли українській армії як волонтери, не афішуючи своїх вчинків-діянь. Але коли стало й насправді сутужно та виникли певні грошові труднощі, з‘явився лист на адресу мерії та особисто її чоловому З. Бабяку. Словом, була просьба допомогти у завершенні такої необхідної та благородної справи, яка неодмінно стане золотим надбанням міста та його мешканців. Людині діла, жвавому та конкретному меру, його команді однодумців ідея не тільки припала до душі, але він доклав максимум зусиль і потуг, аби на фінальній стадії дещо прискорити вирішення цього питання. Угорські друзі залюбки відгукнулися на просьбу берегівського керманича та із дорогою душею підклали фінансове плече з метою довершення проекту. Особливо активними у просуванні пам’ятника Кобзареві виявилися угорські дипломати – працівники Генеральних консульств у Берегові та Ужгороді, та найперше комісар з питань управління транскордонними інвестиціями уряду Угорщини Іштван Грежа, вже не кажучи про голову КМКС, нардепа Василя Брензовича. Їх роль у підтримці та втіленні цього чудового замислу-накреслення – украй важлива.


6.


Відтак усе вже позаду. Зачохлено святкові синьо-жовті стяги. В історію й насправді відійшли ювілейний День Незалежності, відкриття пам’ятника Т. Г. Шевченку, фотографування, промови, тости й чимало інших урочистих і пам’ятних подій містечкового та всенаціонального значення. Однак як висловився градоначальник Берегова З. Бабяк, життя продовжується. Трудові акорди не стишують свої звуки. Духовність також не засинає – вона проникає вглиб і вшир наших буднів. Народжуються, ростуть і ходять у дитсадки та школи діти, триває ремонт і будівництво шляхів, інших соціально-значимих об‘єктів, вирішуються десятки решти важливих загальноберегівських наміток і накреслень на благо містян. Не дає, зокрема, спокою проблема «з бородою» – мова про об’їзну дорогу, адже якнайскоріше мусимо прибрати з міста великоваговий рух і зберегти історичну його цінність і гордість – камінний міст через канал Верке. З приводу чого в переддень національного свята мер З. Бабяк і голова РДА І. Петрушка мали ділову зустріч з головою ОДА Геннадієм Москалем в Ужгороді. Є навіть певні прориви в цьому плані, бо повернулися додому окрилені, сповнені оптимізму. Розуміння проявляють як у Києві, так і в Будапешті. Але хотілося б, аби після цього послідували конкретні справи.


7.


Та, попри те, що всі чимось заклопотані, серйозні, відтепер є привід трохи порадіти й повеселитися, адже сповнилася мрія сотень і тисяч земляків – у місто завдяки фанатам-ентузіастам «прийшов» великий Кобзар. Вибрали для нього гарну місцину, куди будуть приходити та фотографуватися на згадку, сюди нестимуть квіти (віриться – щироседно, а не з примусу) у дні великих державних і родинних свят, торжеств, подій, відзнак. Є сподівання, що Шевченків скверик біля ЗОШ № 5 ім. Тараса Шевченка стане осердям культурницького життя міської громади, куди навідуватимуться у часи тріумфів і здобутків, успіхів і перемог і, не приведи Боже, невдач і прорахунків, які, слід сподіватися, бкдкть рідкісними, тощо. Свої думи звірятимемо з поетом і генієм духу – українським Тарасом. Та й прапор підніматимемо вже не перед сходами райради, а нарешті на цій ошатній і прибраній території – біля пам’ятника великому батькові української нації Кобзарю. Тут варто вручати випускникам коледжу, ліцею, середніх шкіл атестати зрілості, диплому й звідсіля давати напуття й виряджати їх у велике життя. Одним словом, немає часу сумувати та в розпач упадати, цього не дасть зробити наш символ, національний і духовний орач-плугатар, поет-письменник і художник, велетень духу, невмирущий Кобзар, який оповитий невмирущою славою і любов‘ю народу. Ми маємо тепер свого Шевченка – неподалік школи та вулиці, що носять його безсмертне ім‘я. Дякуємо всім, хто доклав зусилля, аби він таки прискорив ходу та на 25-му році свята Незележності таки прикрасив місто.

Михайло ПАПІШ