Від цього слова віє сивою давниною: "русинами" називали себе предки сучасних українців - від Сяну до Дону. Його зустрічаємо повсюдно у наших літописах і середньовічних грамотах. На Наддніпрянщині воно побутувало до XVII ст., коли
на зміну йому прийшов етнонім "українці". У Галичині ця самоназва широко уживалася до кінця XIX ст., на Закарпатті - до 1940-х років.

Украй легковажно позбулися ми свого історичного наймення: мовляв, надмірно співзвучне воно з

етнонімом росіян - "русские". Чим глибше сучасна українська нація усвідомлюватиме своє руське чи русинське коріння, пишатиметься ним, тим

твердіше зможемо опертися на історичну традицію Київської Русі, тим міцнішим буде наше самоусвідомлення як давнього етносу з тривалою державницькою біографією. Недарма М. Грушевський назвав свою головну працю "Історія

України-Руси". Така подвійність - принципова, це питання нашої спадщини, витоків нашого духу, ментальності.

Нині ж на цьому слові все ще спекулюють. Воно увійшло до активного політичного вжитку на зламі 1989-1990 р.р. у Закарпатській області. За доби розвалу СРСР тріщини намітилися й усередині самої України. Найсильніші автономістські процеси мали місце у п'яти наших регіонах - Криму, Закарпатті, Одещині, Донбасі, Слобожанщині. На Закарпатті вони розгорнулися саме під русинським прапором. Дехто з найперших ініціаторів тієї авантюри вже давно мешкає в Угорщині чи Чехії. Вони трактували русинів не як історичну назву всіх українців, а як етнонім окремого, четвертого східнослов'янського народу, котрий буцімто споконвіку мешкає уздовж верхньої течії Тиси під Карпатами. Цей "русинський проект" від початку набув штучного характеру. Традиційно нації проходять у своєму розвитку три стадії: спершу - фольклорно-етнографічну, культурницьку, затим - політичну (виникають партії, громадські організації, рухи) і вже потім - державницьку. Русини ж на Закарпатті почали розбудовувати "націю" з даху, а не з фундаменту. Спершу з'явилося "Временне правительство Подкарпатської Русі", стали плодитися численні громадські організації, а вже потім відбувалися фольклорні фестивалі та інші культурницькі акції. "Русинський проект" так і не призвів до утвердження автономного статусу Закарпаття. Втім, він усе ще жевріє, підтримуваний кількома десятками активістів на Закарпатті і з-поза меж України. Час від часу активізується - як правило, в розпал загальноукраїнських політичних криз.

Немає "русинської проблеми", є проблема амбіцій окремих "русинських вождів".

А проте якби все зводилося лишень до цього суб'єктивного моменту, не було би про що й говорити. "Русинство" все ж виявилося камінцем, пожбуреним у болото нашої поки що недолугої державної етнонаціональної політики. Кола, які той камінець збурив, охоплюють тих, хто вагається, для кого "непрестижно" бути українцем (а соціально-економічні негаразди всіляко сприяють таким настроям).

Тому під час перепису населення 2001 р. 10100 закарпатців записалося русинами. При цьому, щоправда, офіційно не уточнювалося, чи вважають вони себе якоюсь групою усередині української нації, чи геть чимось окремим. Самі творці "русинської окремості" рідко ставлять питання руба, воліючи напускати побільше туману.

На чому ж вони спекулюють, з допомогою чого прагнуть етнічно відмежувати закарпатців від решти українців? Тут є про що поговорити, хоча полемізувати з вождями тяжко через притаманну багатьом із них емоційну неврівноваженість, несприйняття спокійного і виваженого діалогу.

Основою для творення "окремої нації" вважаються перш за все закарпатські говірки, які, з одного боку, зберегли багато чого від давньоруської, літописної мови, з іншого - різняться від сучасної української літературної мови, в основі якої - київсько-полтавські діалекти.

Закарпатські версії живої розмовної української мови - це величезне багатство, яким мала гірська область суттєво збагачує цілу Україну. Чимало закарпатських діалектизмів стали відомі на загальноукраїнських теренах завдяки Шевченківським лауреатам І. Чендею і П. Скунцю, котрі мудро послуговувалися ними у своїх творах. А ще більше - завдяки численним збіркам місцевих казок і пісень, бо в попередні десятиліття видавництво "Карпати" було чи не єдиним з-поміж обласних, де регулярно друкувався фольклор. На цих казках вже виросло ціле покоління і на Сумщині, і на Херсонщині. Цілком позитивним є творення літератури на мові того чи іншого села, укладання словників. Але звести до єдиного знаменника "бесіди" селян таких різних районів Закарпаття, як Перечинський, Виноградівський чи Рахівський, виявилося практично неможливим. Ба більше - у сусідніх селах одного району говірки мають свої відчутні відмінності. Тому часті спроби кодифікувати окрему русинську мову важко назвати вдалими. Всяка літературна мова є до певної міри штучною. На Закарпатті з труднощами, упродовж кількох десятиліть, приживалася українська літературна мова - як перед тим на Галичині чи Буковині, що теж були віками відірвані від київсько-полтавського осердя України. Тож навіщо нині творити другу "усереднену" літературну мову на основі говірок шести сотень сіл, котра все одно буде максимально близькою до української?

Інший момент, принципово важливий в русинському контексті, - геополітичний.

Закарпаття - окраїна держави, межує лише з одним українським регіоном, Галичиною. Тому у повсякденній свідомості деяких краян відбулася підміна понять: Україна - це Галичина, закарпатці - не галичани, отже, закарпатці - не українці. Поступово цей помилковий силогізм вивітрюється. Закарпатці переконуються, що кожен регіон України має свої особливості - аж ніяк не менші, ніж Закарпаття та Галичина. Але всі такі різні українці творять єдину націю. Позбавлення від хибних стереотипів ще далеко не завершилося, бо ж тривалість етнічних процесів вимірюється не роками, а поколіннями. Але до цього йде.

Етнонім "русини" зберігся серед численної закарпатської діаспори за океаном, що формується там з кінця XIX ст. На материнській землі цих переселенців звуть "американтоші". У переважній масі вони давно забули рідну мову і зберігають ідентичність тільки завдяки релігії. Одного з них, славетного графіка Енді Варгола (1928-1987) русини Закарпаття намагаються підняти на щит, але він творив цілком у руслі американської мас-культури і не мав нічого специфічно русинського. У постсоціалістичній Словаччині було реалізовано "русинський проект". Половина тамтешніх українців записалася "русинами". У результаті дві малі, цілковито схожі між собою етнічні меншини поступово пословачуються і можуть просто зникнути. Навряд чи такий шлях прийнятний для українців Закарпаття. Схильність до русинської, але не української ідентичності виявляють і мадяризовані закарпатці - від змішаних українсько-угорських шлюбів. Подібні проміжні етнічні феномени (метисизація) типові для пограниччя в цілому світі, але й це ще не підстава для творення окремої нації. Ближчими для Угорщини такі русини все одно не стають, але втрачають духовний зв'язок і з Україною, окрадаючи самих себе.

Сучасні русинські вожді найбільше шанують з місцевих поетів Олександра Духновича (1803-1865). Проте й він, кого заслужено величають "закарпатським Шевченком", писав у вірші "Голос радості", звертаючись до галичан та інших співплемінників за Карпатами: "Бо свої то за горами - не чужі: Русь єдина, мисль одна у всіх в душі".

Краще не скажеш.



Сергій ФЕДАКА, доктор історичних наук, професор УжНУ, "Сільські вісті"
Про українсько-русинські варіанти прапору Закарпаття знову дискутуватимуть в Ужгороді
Словацька влада зацікавлена в об’єктивній інформації про карпатських русинів
Руська премія и Пудкарпатська Русь
В Ужгороде лингвисты разных государств обсудят особенности русинского языка