Історик Даріуш Домбровський: «Польська Республіка стосовно питання Закарпатської (Подкарпатської) Русі 1938–1939».
ГЕОПОЛІТИКА



Книга вроцлавського історика побачила світ минулого року в Торуні й має понад 400 сторінок тексту та ілюстрацій. Хронологічно вона охоплює всього два роки, 1938–1939, хоча в окремих розділах робляться екскурси і в більш ранні періоди. Для написання роботи автор використав величезну кількість наукової літератури та архівні матеріали Польщі, Чехії, Словаччини, Росії. Для закарпатського читача, однак, особливо важливою є інформація польських архівів. Як виявилося, вони зберігають цінні документи не тільки щодо причетності польських органів до подій 1938–39 років, але також угорських, німецьких, чехословацьких. Завдяки цій публікації ми можемо дізнатися про такі факти з історії нашого краю, які майже невідомі або мало відомі нашому читачеві. Про окремі з них мова піде нижче.



Важливим висновком, який випливає з книги Д.Домбровського, є те, що події 1938–39 років на території сучасного Закарпаття були проявом великої геополітичної гри. Сам край набув у ній дуже важливого значення для багатьох тогочасних країн. У 1919 році частину Угорщини, де більшість населення складали українці (русини), приєднали на правах автономії до новоствореної Чехословаччини. Завдяки цьому остання отримала зв’язок із Румунією, а через неї – з пізнішою Югославією – країнами так званої Малої Антанти. Отже, для Чехословаччини та її союзників Подкарпатська Русь, як офіційно називали край, перетворилася на життєво необхідний місток. Після 1935 року, коли Чехословаччина і Радянський Союз підписали угоду про взаємодопомогу, Закарпаття стало ще й коридором, через який могла надійти допомога від СРСР. Угорщина, втративши після Тріанону (1920) третину своїх земель, упродовж усього міжвоєнного часу намагалася повернути собі втрачені території і робила все для ревізії тріанонських кордонів. Здобувши Закарпаття, вона розбивала кільце Малої Антанти і встановлювала зв’язок зі своїм союзником – Польщею. Заодно утруднювався шлях проникнення більшовицьких ідей у Центральну Європу.

Поляки ще з часів Першої світової війни конфліктували з Чехословаччиною через те, що остання зайняла Заолжя, територію, заселену переважно поляками, й дозволила діяти на своїй території комуністичній партії та різним емігрантським – російським та українським – організаціям. Існування автономної Подкарпатської Русі поляки вважали небезпечним прецедентом для своїх галицьких русинів (у Польщі, як пізніше і в Угорщині, було заборонено називати місцеве населення українцями). До того ж Польща виступила в цей час (1930-і роки) з ідеєю створення так званої Третьої Європи, на противагу Німеччині та Радянському Союзу, куди входили б скандинавські країни, Польща, Угорщина, Румунія і країни Балкан. Але цьому заважала федеративна Чехословаччина й особливо Подкарпатська Русь. Поляки за всяку ціну хотіли спільного кордону з Угорщиною, розраховуючи тим часом на територію Словаччини. Спільний угорсько-польський кордон через Закарпаття підтримувала й Італія, яка пробувала створити вісь Рим–Бєлград–Будапешт–Варшава. Нарешті, Німеччина, підтримуючи український рух у Подкарпатській Русі, використовувала наш край як розмінну карту, якою шантажувала Угорщину, Польщу й Чехословаччину. Закарпатський край перетворився в цей час на ласий шматок у міжнародних торгах великих і малих європейських держав. І, що важливо, крім Чехословаччини, всі інші учасники подій були вороже налаштовані до українського руху, який заважав реалізації їхніх планів.



П’ЯТА КОЛОНА



У роботі польського історика багато місця відведено аналізу внутрішнього становища Подкарпатської Русі й Карпатської України, їх політичного розвитку. Автор вказує на те, що проблеми краю значною мірою обумовлені його периферійним становищем у рамках різних держав. Місцеве населення – східнослов’янське, але процеси самоідентифікації у зв’язку з політикою мадяризації тут були складними. У міжвоєнний час, по суті, були присутні два основні напрямки: русофільський, який вважав місцеве населення частиною російського народу, і українофільський, який відносив його до українців. Прихильників окремого угроруського напрямку було мало, й вони були політично дуже слабкими. Український рух особливо активно ширився серед молоді, починаючи з кінця 1920-х – початку 1930-х років. Саме тому польський уряд, зважаючи на те, що і в Галичині живуть українці, вирішив створити в Ужгороді окреме консульство. Його відкрили 1 липня 1928 року. Основне завдання консульства полягало у перешкоджанні українському рухові, співпраці з угорцями, а пізніше – і підготовці та керівництві диверсіями.



Д.Домбровський, спираючись на архівні матеріали міністерства зовнішніх справ Польщі та ужгородського консульства, описує досить непривабливу картину внутрішньополітичної боротьби на Подкарпатській Русі та в Карпатській Україні. Польща й Угорщина, спільно й поодинці, через своїх людей на Закарпатті намагалися дестабілізувати політичну ситуація в краї, показати міжнародній спільноті, що Чехословаччина нездатна впоратися з управ¬лінням краєм, і тим самим пришвидшити його анексію Угорщиною та встановити спільний польсько-угорський кордон. З цією метою Польща через свого ужгородського консула завербувала до співпраці Степана Фенцика, одного з лідерів русофілів і керівника Общества ім.А.Духновича. За фінансової підтримки поляків він видавав газети, створив у 1935 році Русскую національно-автономную партію (РНАП) і проводив виборчі кампанії. Діяв за інструкціями з Варшави й мав псевдонім «Доктор Русинський». Угорська сторона теж мала свого фаворита – в особі керівника партії Автономний Землеробський Союз (АЗС) Андрія Бродія (його підпільний псевдонім, за даними чехословацької контррозвідки, «Бертолон»). За даними польських архівів, А.Бродій отримував кошти й інструкції з Будапешта, і його мета – вимога автономії, потім плебісциту і в кінцевому рахунку – приєднання Подкарпатської Русі до Угорщини. Лідери цих двох угруповань, однак, мали один до одного особисту неприязнь. Дійшло до того, що ситуацію між ними довелося вирішувати угорським і польським дипломатам на найвищому рівні. Врешті-решт Будапешт і Варшава домовилися, що Польща перестає підтримувати С.Фенцика і передає його та РНАП під керівництво угорців. Останні ж зобов’язуються зберегти політичний вплив «Доктора Русинського». 13 липня 1938 року польський консул в Ужгороді М.Халупчинський повідомив С.Фенцика, що він переходить у розпорядження Будапешта, який узявся керувати всім «русинським» політичним рухом на Подкарпатській Русі. Пізніше С.Фенцик надіслав у Варшаву план збройного повстання на Закарпатті на базі створеної ним гвардії «чорнорубашечників», але цей план серйозно не сприйняли. З іншого боку, у жовтні–листопаді 1938 року, під час угорських диверсійних нападів на Карпатську Україну, повстання «русинів» мав ізсередини організувати АЗС Андрія Бродія, але і з цього нічого не вийшло. Після захоплення Карпатської України угорськими військами у березні 1939 року С.Фенцик та А.Бродій були запрошені депутатами в Угорський парламент, а по Другій світовій війні обидва були страчені радянською владою.



В «ОБІЙМАХ» СУСІДІВ



Після аншлюсу Австрії навесні 1938 року Польща й Угорщина добре розуміли, що Чехословаччина, як державне утворення, довго не протримається. Але поки Угорщина хотіла повернути собі всі втрачені території, в тому числі Закарпаття і Словаччину, Польща, щоб убезпечити себе від німців, сама хотіла приєднати Словаччину або хоча б зробити її залежною від себе. Стосовно Закарпаття, як свідчить Д.Домбровський, найбільшу небезпеку обидві сторони вбачали у зростанні українського руху, особливо після того, як антидержавна діяльність А.Бродія і С.Фенцика була розкрита й уряд автономної Подкарпатської Русі очолив Августин Волошин. Поряд із підтримкою лояльних до себе політичних сил, угорці й поляки в період загострення міжнародної ситуації вдавалися до військових дій проти суверенної Чехословаччини. Хоча повної синхронізації в акціях таємних диверсійних груп і не було, все ж Будапешт і Варшава діяли пліч-о-пліч. Угорці розпочали з 6 жовтня 1938 року висилку на територію Подкарпатської Русі своїх напівмілітарних диверсійних груп під назвою «гвардія обідранців». Керував операцією виходець із Закарпаття, майбутній регентський комісар краю (12.09.1940–7.12.1941) Міклош Козма. Метою було дестабілізувати ситуацію в краї, показати міжнародній спільноті нездатність чеської влади управляти краєм, підбивати на виступи русинське населення через партії А.Бродія та С.Фенцика. «Обідранці» підривали мости, лінії електропередачі та телефонні лінії, вбивали чеських службовців, жандармів чи солдатів.



Аналогічну спецоперацію під назвою «Лом» у нашому краї організували й провели і поляки. Зсередини інформацію збирали працівники польського консульства, яким допомагали люди доктора Раухема та Юлія Марини. Базовий табір диверсантів знаходився у м.Розлучі. Керував операцією майор Фелікс Анкерштайн – «Лом». Мета – порушити зв’язок між Підкарпатською Руссю та Словаччиною. Диверсії охопили частину краю на північ від лінії Перечин–Порошкове–Свалява–Воловець. Підривалися мости, залізничне полотно, комунікаційні лінії, вбивали жандармів, прикордонників тощо. Акція тривала з 20-х чисел жовтня до 25 листопада 1938 року. Під час акції «Лом» поляки розповсюджували від імені «українських націоналістів» фальшиві листівки, в яких ображали румунів з тим, щоб ті не підтримували українців. Незважаючи на активну диверсійну діяльність як «обідранців», так і «ломовиків», і внаслідок того, що 2 листопада 1938 року частина земель Підкарпатської Русі за Віденським арбітражем була передана Угорщині, досягти своєї мети Будапешт і Варшава не змогли. Поляки усвідомили, що угорці стали залежними від німців і що доля Закарпаття буде вирішуватися уже в Берліні.



БЕРЕЗЕНЬ 1939 РОКУ



Хоч упродовж жовтня–листопада 1938 року на Закарпаття робився величезний тиск як зсередини, так і ззовні, воно вистояло. Край отримав автономію, новий, майже український уряд, змінив назву на Карпатську Україну й переніс столицю до Хуста. Все це одразу підняло значення Карпатської України та її керівників в очах зарубіжних українців і міжнародної громадськості. Як зазначає Д.Домбровський, цей маленький край почав розглядатися українськими організаціями, зокрема Організацією Українських Націоналістів (ОУН), як зародок майбутньої некомуністичної незалежної України. Сюди активно стягувалися українці з Чехословаччини та Східної Галичини.

У листопаді 1938 року напіввійськову Українську Національну Оборону перетворили на Карпатську Січ, члени якої почали відігравати важливу роль у політичному житті Карпатської України. У цей же час активізувалися і німці, щоб посилити вплив на Карпатську Україну. Їм вдалося ввести в оману керівників Карпатської України, які щиро вірили, що німці не дозволять угорцям порушити умови I Віденського арбітражу.



Напередодні трагічних днів березня 1939 року Карпатська Україна опинилася у надзвичайно важкій ситуації. За даними польської контррозвідки, на початок березня 1939 року кількість січовиків на Закарпатті становила 9630 чоловік, із котрих 1260 перебували в Хусті. Це були значні сили, але все ж, слабо вишколені й майже неозброєні. Проте їхній вплив на уряд Августина Волошина був значним і поступово зростав. У ніч із 13 на 14 березня в Хусті дійшло до повстання січовиків, яке чеські війська придушили. Саме 13 березня Адольф Гітлер дав «добро» словакам й угорцям на розчленування Чехословаччини. Карпатська Україна була віддана Угорщині. У Будапешті думали, що територію вдасться приєднати без боїв. Але сталося інакше. 15 березня 1939 року в Хусті була проголошена незалежність Карпатської України, а її захисники вступили в бої з наступаючою угорською армією. Та сили були нерівні. Частина січовиків загинула, інші відступили, третіх зловили угорці або румуни й передали полякам. Як пише автор книги, за даними прикордонної служби Польщі, у кінці 1938 – на початку 1939 років до Карпатської України нелегально перейшло близько 2 тис. осіб. Частина з них повернулася ще до подій березня 1939 року, але більшість залишилася. Тих, про яких знали, що вони були січовиками, дуже часто без слідства і суду вбивали ще на кордоні.



У пообідній час 16 березня 1939 року угорські й польські війська зустрілися на Верецькому перевалі. Урочистості з цього приводу були проведені з польського боку Карпат у с.Климець. Угорську сторону представляв генерала Новак, а польську – генерал Борута-Спєховіч. Спільними зусиллями угорці й поляки знищили Карпатську Україну. Здавалося, вони досягли своєї мети. Але для поляків це була піррова перемога. Адже їм не вдалося убезпечити себе від німців з півдня, з боку Чехословаччини. Угорці ж досягли мети тільки з дозволу німців і тепер остаточно потрапили до них у залежність.



Книга Даріуша Домбровського розкриває чимало цікавих сторінок з історії нашого краю і дає можливість по-новому оцінити роль окремих політиків у тогочасних подіях.



Йосип Кобаль, кандидат історичних наук, "ФЕСТ"