Национальная политика на Украине принимает все более жесткие формы. Вслед за категорическим нежеланием признавать русинов, живущих в Закарпатье, в качестве национального меньшинства, началось их уголовное преследование.
Тотальная украинизация угрожает свободой лидерам русинских организаций. Служба Безопасности страны возбудила дела против "сепаратизма и попыток изменить государственное устройство". Гражданам не титульной нации решительно указывают на место, которое они должны занимать на современной этнографической карте Украины.
Уголовная реакция случилась спустя почти месяц после европейского конгресса русинов в Мукачеве, втором по величине городе Закарпатья. Триколоры в самой западной области страны: Служба безопасности такое пропустить не смогла. Дело завели в первую очередь против лидера Сойма подкарпатских русин отца Димитрия. Именно он который год подряд бьется за признание своего народа. Когда Киев в очередной раз отказал, русины перешли к активным действиям. "Поскольку власть Украины не реагирует на наши декларации, мы решили обращаться прямо к правительствам и президентам, парламентам Европейского Союза, Чешской республики и Российской Федерации. И, конечно, избирать свои независимые органы местного самоуправления. Поскольку нельзя так жить, чтобы государство абсолютно игнорировало права человека", - говорит отец Димитрий (Сидор), председатель Сойма русин Закарпатья.
В резолюции конгресса значилось и еще одно требование - признать восстановление статуса русинского народа как субъекта международного права. И уж совсем возмутительным, видимо, Киеву показалась процедура выдачи русинских паспортов.
До Второй мировой войны в Закарпатье насчитывалось 500 тысяч русинов. Они имели свое самоуправление в составе сначала Австро-Венгрии, Чехословакии, потом просто в Венгрии. Но после присоединения в 1945 году тогда к советской Украине их "запретили". И отказываются признавать до сих пор. А во время переписи населения в 2001-м русинов странным образом насчитали только 10 тысяч. "Они даже не спрашивали, кто ты, национальность, все. Они писали по шаблону: украинец. И все! Живешь здесь - украинец. Я, например, не украинка. И мне все равно пишут: украинка!", - вспоминает Вера Андрейко.
Проводник национальной политики сегодня - ближайший сподвижник президента Александр Саган. Возглавляет Комитет по делам национальностей. Он не обращает внимания на рекомендации ООН признать русинов нацменьшинством. И мягко намекает, как можно квалифицировать самосознание русинов: "Мы, скажем так, любые сепаратистские действия, которые происходят на Украине, осуждаем. Любые".
Но с соратником Ющенко уже спорят депутаты. Сепаратизм и стремление к признанию - это ведь не одно и тоже. "Проблема признания русинов, на мой взгляд, ничего общего не имеет с проблемой территориальной целостности и нерушимости границ", - считает Дмитрий Табачник, депутат Верховной рады Украины от Партии регионов.
Убежденный интернационалист Петр Симоненко как лидер Компартии еще более категоричен. Проблему непризнания целого народа он видит только в одном: "Вот эта политика сегодня украинской власти, Ющенко и его "оранжевой команды", направлена на то, чтобы в ранг государственной политики возвести, по сути дела, идеологию национализма".
Но русины, жившие столетиями в европейской семье, готовы бороться с такой идеологией. Даже в условиях уголовного преследования национального меньшинства.
Анонім 04.07.08 (21:44) СБУ запустило процесс! Видит Бог русины выставляли только два вопроса! Признание русинов и реализация результатов референдума 1991 года.Какие формы приобретет русинский вопрос сейчас трудно сказать! Но то что больше чем ставилось 17 лет - однозначно!
А..Д. 05.07.08 (09:56) Кременецьке проголошіня русинської молодежи:
”Карпатські русины – єден нерозділный народ!”:
28 юнія высоко у Карпатах на горі Кременець (1221 м над морём) под еґідов Світовой рады русинів одбылася інтерреґіонална русинська молодежна акція ”Карпатські русины – єден нерозділный народ!”. Туй, на самому верьхові, де ся сходят гатары історичных карпаторусинськых реґіонів – Пряшівськой Руси, Лемковины и Подкарпатськой Руси, а днесь ся стыкавут державні границі Словакії, Полщі и Україны, стрітили ся активісты общественных орґанізацій, студенты, выпускникы и ученикы русинськых неділных школ, и то вецце ги сорок чоловік, котрі прийшли из Ужгорода, Мукачова, Иршавы, Волівця, В.Березного, Пряшова, Снины, Свидника, Межилаборець, Братіславы, из-под Кракова и другых сел и варошів, де жыют русины. Моложава уйшла горі на Кременець под русинськыма прапорами, трьома путичками – из Словакії, Полщи и Україны. Сходжіня – доста тяжкоє, бо мусай было ити дгорі пішо коло 12-18 км.
На горі наша молодеж (а до того и учасникы старшой ґенерації) дали собі одпочити, а дале, и то на очах многых туристів из Чехії, Швеції, Полщі, Словакії и др. держав, дали імпровізованый концерт, почас котрого читали стихы русинськых поетів, співали народні співанкы. На горі мож было видіти и лавреата межинародной премії им. А.Духновича поета Штефана Сухого, выдавателя русинськых книг кандидата наук Валерія Падяка, новинарьку Сілвію Лосінову, активіста русинського двиганя у Словакії Петра Крайняка-молодшого, співака Ивана Крафчика, професора Йозефа Cіпко з Пряшівського універсітета. и др.
Делеґація из Словакії вручила русинам Подкарпатя прапор Європського Союза.
Почас акції молоді люде узяли ся за рукы, обы символізовати, што мы – єден народ. Учасникы молодежной акції уголосили „Кременецьке проголошіня”, де задекларовати своє виджіня новых реалій Європы. Туй ся почасти прогололошує: „Мы – молоді русины, руснакы, лемкы, привітствуєме ідею входжіня молодых централноєвропськых держав в Європську Унію, котра вызнає русинську народність. Мы убертаєме ся ид власти Україны – вызнати у себе в державі народність „русин”. Бо лем таку Україну, де ся поважавут права мінорітных народів, може тримати за повноправного члена Європськый Союз. Мы убертаєме ся ид Європській Унії – изробити усе можноє, обы шенґенська границя не стала в історії Європы новым „берлінськым муром”! Мы, молоді карпаторусины, узяли ся за руки, обы выголосити своє право стрічати ся, мати общі акції, нащивляти єден другого, бо мы – єден нерозділный народ!”. Інформує прес-центр Ужгородського Общества им. А.Духновича.
Русин1 05.07.08 (10:24) Встреча представителей "одной крови" всегда праздник. Особенно если это молодежная акция.
В то же время не может не настораживать, озвученная пресс-центром Уж-го общества им. А.Духновича, дряблая, беззубая, мягкотелая, пораженческая, абсолютно невнятная позиция русинской молодежи...
йончи 05.07.08 (10:59) Русину1."беззубая, мягкотелая...". Хоче дитвакам забивати мозги вашов азиатьськов дурницьов ? Вы забудетеся як дурний сон.А дитвакы после таких встрич мавуть будущее.
Русин1 05.07.08 (13:42) Дитвакы, Иончи, уже в таком возрасте, что в состоянии сами представлять свое видение "русинского вопроса". И вряд ли они на Кременце предоставили мандат говорить от их имени " учасникам старшой ґенерації". Тем более, что многие их них замараны в качестве активных участников в грязной возне за "Русский (русинский) дом" в Пряшеве и Ужгороде...
Авґустин ВОЛОШИН 05.07.08 (13:51)
РУСИНИ ЧИ УКРАЇНЦІ?
В часі великої мовної, підручникової і національної боротьби, яка оце ведеться на нашому Підкарпатті між трьома напрямами, вороги нашого відродження пустилися шляхом епіґонів і на спосіб червоних аґітаторів і підлих хитрунів софізмами дурять наш бідний нарід. Не дивуємося їм, бо свідомі самі, що правди не мають за собою, стараються вони прикритою брехнею з’єднювати собі сторонників, тримаючися засади, що кожний середник, хоча б і найбільший злочин, — є добрий, якщо їм помагає до осягнення їхньої цілі.
В повному хаосі понять, який панує між нашим народом — і тверді русскіє і домашні прославлені неділянці закинули вудицю до каламутної води й хитро ловлять людей. Кажуть, що ми були русинами, тож маємо ними бути й далі, училися з руських книжок, тож маємо з них учитися і далі, русинами були наші великани: Духнович, Павлович, Добрянський, Кралицький, Попрадов і т.д. — тож русинами маємо бути й ми, а не якимись українцями. Закидають нам "українофільство" (хоч ми правдиві українці, а не українофіли!), добачують у нас впливи галицьких еміґрантів, бачучи між еміґрантами і соціалістів, і комуністів, і безбожників — оскаржують нас, що ми всі соціалісти, комуністи й безбожники, українців малюють як рогатих чортів, що прийшли винищити наш нарід і на кінець кричать: дивися, русине, які чорти ті українці і чи ти хотів би мати з ними щось спільного? Ні, лиши їх, бо ти ніколи не був, не є й не будеш українцем, а до смерті останеш русином, бо русини були твої предки й руська мати тебе породила, а руська мати може лише русина породити, а не якогось рогатого українця. Гарна й хитра софізма, яка не одного може збаламутити.
Русини ми, чи українці? Безперечно, що ми русини! Так відповість кожний національно свідомий чоловік на Підк. Русі, в Галичині, на Буковині й у Вел. Україні, якщо він не хоче бути підніжком і грязею чужого народу. Але тоді чому ми самі називаємо себе й позволяємо, ба й домагаємося, щоб нас називали й узнавали українцями? Чи ми вже покинули назву "русин" і виреклися її? Ось, саме відповідь на це питання треба пояснити нашому народові, щоб, будучи русином-українцем, не дався обманути всяким лжерусинам з під прапора Фенцика чи "Неділі".
Назви "русин" ми не вирікаємося й не покидаємо її. Нею називалися наші славні князі в Київі й у Галичині й на Підкарпатті, нею називалися наші великі предки, нею називаємося і ми. Ця назва нам була і є дорога і свята. Але коли ми днесь на перше місце видвигаємо й завше підчеркуємо назву "українець-український", то це робимо для того, щоб відрізнити себе від тих, що сталися зрадниками нашого народу й як вовки в овечій шкірі іменем "русини", іменем руського народу, іменем ніби руської культури за мадярські пенґе, за польські золоті туманять і продають русина. Вкрали нашу назву "русини" й нею послугуються в своїй юдиній роботі. Щоб отже відособнітися від тих справдішних яничарів і зрадників, ми перестаємо вживати стару нашу назву "русини", а вживаємо нашу не много молодшу назву "українці". І цього нашого поступовання ніхто не може нам брати за зле. Подібну аналогію маємо й у церковній термінолоґії. Напр., усі хрещені називаються християнами, то є не всі є членами правдивої Христової Церкви. Ото ж, щоб себе відосібнити від усяких відступників, члени правдивої Церкви Хр. називаються ще й осібним, більше спрецизованим іменем "католики". Не покидають назви "християне", але більше видвигають назву "католики", бо ж ім’я "християне" присвоїли собі та ним ошукують людей цілі сотки найрізнородніших, собі цілком противорічних сект, як це зробили й наші вороги з нашою назвою "русина".
Другу, ще свіжішу аналоґію маємо в сьогоднішній Галичині. В усіх трьох галицьких єпископствах заборонено в богослуженнях уживати назви "православні", а на її місце вживають назви "правомірні". Галицькі єпископи зарядили так тому, бо московські аґітатори цареславної схизми з тією нашою стародавньою
Авґустин ВОЛОШИН 05.07.08 (13:55) (продовження)
Другу, ще свіжішу аналоґію маємо в сьогоднішній Галичині. В усіх трьох галицьких єпископствах заборонено в богослуженнях уживати назви "православні", а на її місце вживають назви "правомірні". Галицькі єпископи зарядили так тому, бо московські аґітатори цареславної схизми з тією нашою стародавньою назвою йшли між гр.-кат. вірників і поволи перетягали їх на схизму. Чи покинули наші галицькі браття назву "православні"? Ні, не покинули, тільки більше видвигають назву "греко-католики чи католики", щоб тим відрізнити себе від тих зрадників Церкви Христової, що підшилися під назву "православні" й нею воюють і шкоду роблять!
Ті дві аналогії нам цілком вистарчають. Ми так само не перестаємо бути русинами, тієї назви не покидаємо, вона нам свята й тепер, але коли під цю назву підшилися всякі свідомі чи несвідомі шкідники, які ні нашої мови добре не знають, ні духом нашого народу не живуть, а тільки служать чужим інтересам, на знищення нашого народу, тоді ми мусимо видвигати другу нашу назву "українці", щоб більше підчеркнути нашу нерозривну одність із великим укр. народом і щоб ясніше зазначити, що ми нічого спільного не маємо з тими, що, називаючи себе русинами, туманять і продають наш руський нарід.
Про це писати й це людям пояснювати треба саме сьогодні, коли по наших селах і по наших "Просвітах" русофільські аґітатори збирають підписи на "руські" учебники. Отже, українське свідоме громадянство, до роботи!
Борітеся — поборете!
РУСИНИ ЧИ УКРАЇНЦІ? Вперше надруковано в газ. "Свобода". — Ужгород, 1937. — 2 вересня. — ч. 28. — с. 1.
Русин1 05.07.08 (14:08) Монсиньор Августин Волошин бы в гробу перевернулся, если бы знал, что сегодняшние недолугие мистификаторы вкладывают в его уста слова, которые он не мог ни произнести ни написать по определению. Не знал А. Волошин выражений "Щоб отже відособнітися від тих справдішних яничарів і зрадників", "щоб більше підчеркнути нашу нерозривну одність із великим укр. народом і щоб ясніше зазначити, що ми нічого ...". Галицким прононсом воняет...
Авґустин ВОЛОШИН 05.07.08 (14:30) НАРОДНА СВІДОМІСТЬ
Іван Коваль і його жінка жили собі тихо в старій хатині. Дуже рідко хтось нащивив їх. Дітей не мали. Із родаків заходила до них лиш донька сестри старого. Була і она вже вдовиця, без дітей, не приходила з порожніми руками, все щось з собою принесла, ци овочі, ци колачі, ци ширинку [* Хустку] для старої. Знала вона що робить, бо що старі за ціле життя зберегли собі, то держали в банку. Не була то велика сума, але в сільських відносинах єднако щось значило.
— Добра то душа — тота твоя сестрина, — говорить стара, — не забуває о нас, все щось принесе!
— Не так она добра, як хитра, она на наші гроші дивиться. І покійна моя сестра, прощена би, не раз скаржилася, що нещира у неї донька, непослушна і дуже самолюбна, — відповів старий.
— Може бути, але до мене вона дуже добра.
— Бо знає, що лиш так дістане від нас дащо, єсли указуєся доброю. Але ану, позвідайся від неї, коли дала за помершу свою матір на службу. А чому не пущає свою доньку на театр[альні] вистави "Просвіти"? Чому не люблять єї люде?
Я то думаю, що одверто треба говорити. Дати їй щось, але з маєтком розпоряжати іншак.
— Але як! Треба за душу думати, на заупокійну фундацію дати!
— Правду маєш, стара! Перва — то душа, а потім... В тій минуті вступив до хижі молодий учитель, котрий ще чув слова старого й продовжає:
— Правду маєш, пане Іване, перва, то душа, а потім думайте на народ!
— Як на народ? Та що то народ? Люде, і най кождий о собі дбає!
— Ой, не так, пане Іване! Народ не лиш люде, які говорять одною мовою, але є то ідея висока, що витворилася із традицій культурних, реліґійних, із спільної судьби, діди, прадіди, не пропало без сліда, але, як цінна спадщина, є нашим скарбом. Тоті престоли, при котрих молилися священики наших предків, представляють тепер величезний престол Бога русинів, із-під котрого тече потік ласки Божої, заслуженої тими молитвами для всіх нас. Із того потока можемося освіжити всі!.. — Тоті наставлення, які давали нам родичі наші, і родичі наших предків, учителі і писателі наші і наших предків, ізоллялися в науку народну, яка представляє велику скарбницю ідей, спосіб думання народного, так званний народний геній.
— Але, що нам із того, пане учителю, — говорить стара. — Ми вже пережили свій вік, нам вже не думати на науку, але на гроб і на загробний живот!
— Я то не кажу, аби ви не думали на гроб і на загробний живот, але ще додам, щоби ви думали і на живот вашого народу, аби і ви причинилися до забезпечення кращого життя народу. Ци хочете, аби русинам колись жилося ліпше?
— Як би не хотів, але як можемо ми причинитися до того?
— Кожда й найменша одиниця народу є членом, є одним стовпом того народу і щось може зробити для народа. А хто причинився до ліпшого життя потомків свого народу, пам’ять того жиє в народі, як кажеся "Од рода і в род", бо вдячно думають на нього і колись і помоляться за нього.
— Але що можемо ми зробити, пане учителю?
— Я вам скажу, не буду довго говорити, праві для того я до вас прийшов, що обисьте дащо дарували на наш народний прапор. Розвиваєме читальню "Просвіти", маємо вже і театр, кружок і хор, а тепер хотіли би ‘сьме купити один прапор, щоби тот прапор був символом нашої народности, знаком наших ідей, наших бажань і надій, щоби члени наші з тим прапором публічно, щоби в днях церковних або державно-народних свят над будинком читальні наш синьо-жовтий прапор підносив теплоту свята. Ви були все добрими русинами, та ви і тепер докажете любов свою до народного діла.
— Що ти скажеш ід тому, стара? — звідаєся Іван.
— То правда, що доки ще ліпше служили очі, ми все читали "Науку" і "Свободу", та тепер даруйме пам’ятку і для читальні, о потребі котрої так много писала "Наука".
— Пан учитель, — одвічає стара, — дуже щиро працює в селі, діточки красно співають і в церкві, і в школі, і молоджава грає красно на сцені, та що пан учитель говорить, то буде добре діло!
— А кілько би треба на тот прапор, пане учителю? — звідає Іван.
— На один красний прапор доста буде 500
Авґустин ВОЛОШИН 05.07.08 (14:36) (продовження)
— На один красний прапор доста буде 500 кч.
— Тілько грошей і ми можемо дати, най буде тот народний прапор цілком нашим дарунком! — говорить старий.
— Дякуємо вам, пане учителю, — перебила стара, — за добру думку, ми радо підопремо нашу читальню, праві днесь ся радили, на яку ціль обернути маєточок наш.
— Передовсім я дякую вам, — одвічав учитель, — за вашу щирість і любов до народної справи. Ой буде радість в читальні, як я їм то днесь скажу!
Другого дня вже приніс учитель з предсідателем читальні взори, який прапор купити. І вибрали. Постановили, що на Миколи одбудеться посвячення прапора.
Наша стара пара нетерпеливо чекала тот прекрасний день.
— Ой, коби лиш Бог небесний подержав нас до того дня! — говорить старий.
— Дай Боже, щоби ‘сьмо здорові були і могли явитися на тім святі, — додала стара.
І дочекалися. Вже лиш один день хибив. Прапор вже готовий був, дуже любився кождому.
Лиш сестрина старого не одобряла діло. Прибігла до старих, як фурія, і вже із дверей кричала:
— Ци ви здуріли? На прапор гроші видавати? Який вам з того хосен буде? Ще й пана нотаря розсердите і завадить на вашу шию біду! Ци не воліли ‘сьте на фундацію дати? Або бідним дітям? Ой, то пан учитель вас завів, Бог би го...
Старі і не могли заговорити, так швидко клепав язик зависної сестрини.
— Але, дай нам покій, — говорила стара, — не забули ми і за тебе, буде і фундація, даме щось і бідним дітям, але купити народний прапор, то також повинність...
— Не кричи туй, ти Гафо, — говорить старий, — яка ти голодна на наші гроші! Не ганьбишся? Але не забудь, я християнин і русин. Я дам на Божоє, але повинен дати і на народноє, а кто не є добрим русином, тому ни геллера не дам!
Але Гафа не замовкла, намітовала старим і тоті колачі та й ширинки, що колись їм принесла, а накінець ще і проклинала їх, оби не могли спокійно умерти.
Ще й не докінчила, коли приходить учитель і предсідатель читальні указати прапор і запросити старих на посвячення прапора.
Розвили прапор, і виглядав він, як найкраща ружа.
— Дуже красний є тот прапор, — говорить старий, — і, видите, Гафа аж проклинає нас і дурними називає, що ми на цю ціль дали свої гроші.
— Не чудуйтеся, пане Іване! — одповідає учитель. — Хто не знає ціни, за нич продасть і найдорожчу річ. Від диких людей южної Африки, золото і дорогі каміння купують європейці за малі зеркала, образчики і подобні річи. Так і пані Гафа ще не знає, яку вартість має народний прапор, прото і говорить проти него.
— А на жаль, — говорить предсідатель читальні, — все єще много є таких русинів і русинок, що не розуміють вартість народного прапора, бо не мають народної свідомості.
Гафа заганьбилася, як увиділа красний прапор, але як докінчив предсідатель, оп’ять створила рот:
— Та який хосен принесе селови тот прапор? — звідає. — Ци прибуде більше хліба, ци що!
— Прибуде і хліба, — одвічає учитель, — прибуде і много іншого з прапором сим, а особливо прибуде більше благородности, як було до сих пор... — Слухайте! Кождий народ в своїй рідній мові дістає скарби освіти. А учений чоловік краще собі жиє, як неукий. Більше заробляє, не даєся окривдити, не є лиш слугою других, але достає роботи, за які ліпше платять, і коли більше заробляє, краще собі буває, краще ся одягає, ліпшу страву їсть і так дальше. Чому у нас легше жиє чех, німець, мадяр, як русин? Тому, бо русин не має освіти, не має народної свідомости, тому кінчить тоту чорну роботу, за яку платиться найменше.
— А я ще додам, — говорить предсідатель читальні, — що громада — то великий чоловік, але лиш свідома громада, яка знає силу свою, яка є зв’язана сильними узами своїх ідей, яка не розпадеться так легко. Видите самотнього чоловіка легко переможе хоть кто, але сильну громаду не так легко збити. Чому перемогло німецьке військо російське в світовій війні? Тому, бо німці, то культурний народ. І чому здобули собі чехи самостійну державу в світовій війні? Бо суть народом свідомим. Між ними нема неграмотного, нема такого, котрий би не знав, де і кілько чехів живе, не є такого, котрий би не бажав, аби чехам
На Ужгород ждет "Ликбез от НЛО "Ротонда" 27 августа в 18.00 в помещении Закарпатской областной библиотеки состоится поэтическая феерия „Ликбез от НЛО „Ротонда”.
Восени до Ужгорода завітає 6-ий Міжнародний "MitOst-Festival 2008" У жовтні в обласному центрі Закарпаття місті Ужгороді відбудеться 6-й Міжнародний фестиваль „MitOst-Festival 2008”. Спілка MitOst є одним із найбільших осередків у мовному та культурному обміні між німецькомовним простором та Східною, Центральною і Південно-Східною Європою.
03.07.08 (15:48)
28.06.08 (07:59)
21.08.08 (16:18) 
10.08.08 (13:38) 
16.08.08 (22:01) 