Закарпатські реформатори Спілки письменників програли консерваторам в один голос

Два роки тому на сторінках газети «Старий Замок» розгорнулася дискусія про ситуацію в літературі Закарпаття.

В публікаціях «Перезмінка» та «Чи потрібна перезмінка в мертвій літературі?» зачіпалося широке коло довкола літературних проблем, в тому числі і життя-буття Закарпатської організації Національної спілки письменників України. Не дивно, що одну зі згаданих статей навіть передрукував вельми авторитетний загальноукраїнський часопис «Книжник-ревю». Тому цілком закономірною була наша цікавість до звітно-виборних зборів закарпатських письменників-спілчан, що відбулися в четвер.

Петро Ходанич, голова Закарпатської організації НСПУ, ошелешив прямо з порогу: «Збори будуть закритими». Себто, завертайте, куме, голоблі. Іншими словами -- присутність на звіті за трирічну діяльність «совісті народу», як люблять себе називати письменники, є для журналістів не бажаною і недоцільною. Це той самий Петро Ходанич, який будучи депутатом міськради боровся в Ужгороді за демократію. Мабуть, із керівного крісла погляд на демократію (владу народу) та гласність інакший.

Та більшості письменників вистачило здорового глузду, аби не робити скандал на порожньому місці. За допуск журналістів на збори проголосували всі, окрім голови та його дружини Лідії Повх.

Звіт Петра Ходанича тривав майже годину і складав враження, що ми -- в епіцентрі літературного раю. Як там у відомій пісеньці: «А в остальном, прекрасная маркиза, все хорошо, все хорошо…».

Критика якщо й лунала, то на адресу Івана Петровція, який судився з головою, та молодих авторів, неспілчан, які чомусь «возомнили», що вони теж – писателі. І мало того, що пишуть, та ще й, бачте, друкуються! А це голові вельми не подобається. Як не подобається Ходаничу слова «секс», «оргазм», котрі в його промовах вживаються мало не як лайливі. Сподіваємося, що він хоч не заперечує ці важливі для кожної здорової людини поняття.

Найдотепніше, що 50-ти хвилина доповідь голови була пересипана неодноразовими закликами активнішої співпраці зі ЗМІ, що викликало у присутніх на зборах кількох журналістів тільки іронічні посмішки. Адже він сам щойно не хотів допустити їх до «співпраці».

Проте факти із доповіді голови свідчили не зовсім про райдужну ситуацію. За три роки 32 закарпатські письменники видали понад 50 книжок. Більшість видань профінансовано за рахунок бюджету. Ще частина – надруковані за спонсорські кошти. І лише ОДИНИЦІ побачили світ як комерційні, себто, життєспроможні на книжковому ринку проекти. Тут можемо згадати книжки Петра Мідянки, Оксани Луцишиної та Галини Малик, які побачили світ у Києві та Вінниці, і, власне, творили за три роки обличчя літератури Закарпаття у всеукраїнському масштабі.

Прикро було чути суперечку між письменниками за бюджетні кошти на видання своїх творів. Адже «безкоштовна годівниця» робить їх пасивними й аморфними, не підштовхує до промоції та контактів з великими українськими центрами, замикає їхні твори у маленькому, малочитаючому регіоні.

Найпростіше вибити гроші з ОДА (до речі, наші з вами гривні) на видання свого шедевру, який у кількості кількох сотень (максимум -- тисяча) пилюжитиметься по сільських бібліотеках краю і навіть не потрапить на прилавки книгарень. Так за що ж боролись? Який громадський резонанс такого твору?

Якби «годівниці» не було, то, ясна річ, далеко не всі твори побачили би світ. Але те, що вийшло би за кошти видавництв, було ретельно просіяне і мало зовсім інакшу долю. Не треба боятися всеукраїнської конкуренції! Від усіх видавництв – київських, львівських, харківських – тільки й чути, що плач за цікавими авторами. А в нас он – цілих 32 письменники у спілці!

Тому слова Лідії Повх про мертву ситуацію у Воловецькому районі, яку вона спостерегла своїми очима, цілком очікувані. Виявляється, не читають книжок, надрукованих за державні гроші і розіслані в бібліотеки, на верховинських грунях. І на запитання в анкетуванні: «Яких письменників знаєте?», вуйко з полонини ледве згадує Шевченка.

А за бюджетні кошти варто надрукувати нашу ще не повернуту спадщину. Як можна рухатися вперед, якщо не віддали належне минулому, не відчули на дотик, не прояснили у своїх головах, що було правильним двісті, сто, п’ятдесят років тому, а що – лупина на смітнику історії?

Прекрасна ідея багатотомної бібліотеки «Письменство Закарпаття» задихається від відсутності коштів. Ще не побачили світ вибрані твори десятків літературних величин. Наступного року – 100-річчя Зореслава, одного з вершинних наших поетів і унікального дослідника церкви. Та щось не чути про видання його спадщини. Гроші, певно, ділитимуть знову між живими. На їхнє щастя, Зореслав собі нічого не попросить…

Не один виступаючий на зборах дорікав голові, що той насамперед дбає за свої інтереси – і у виданні книжок, і в присудження премій. А й справді, чому не затвердити норму, що голова організації у звітний період НЕ МАЄ ПРАВА видавати книжки за бюджетні кошти. Тоді би, ясна річ, у нього більше зусиль йшло на своїх колег.

Михайло Рошко висловив нерозуміння тих спілчан, котрі відмовилися висунути Петра Мідянку на здобуття Національної премії імені Шевченка. Іван Петровцій переповів про перипетії судового процесу, який витримав 18 засідань і закінчився стягнення двох тисяч гривень з голови. Нині автор сороміцьких співанок готує новий позов. Так що – далі буде.

Неофіт Мирослав Дочинець здивувався, що у спілці ще є що ділити. Він також засумнівався, чи прийняли би до Спілки Шевченка та Франка. Юрій Шип запропонував обрати наступним головою того, хто найбільше критикує. Аби знав.

Василь Густі закликав «активніше штурмувати владні коридори» і «лягати під крутеликів». Ви на що натякаєте, Василю Петровичу?

Анна Багряна, молодий секретар НСПУ з Києва, доповіла Іванові Петровцію, що його ніхто в спілці не тримає. «Якщо вам не подобається організація, можете з неї вийти» -- доступна пояснила мила київська пані.

Зрештою, звіт голови правління Закарпатської організації визнали задовільним і почалося найцікавіше – вибори керівника на наступний термін.

Основна боротьба розгорілася між Петром Ходаничем, який попри нарікання на здоров’я і неодноразові «погрози» більше не балотуватися, чомусь не зняв своєї кандидатури, і Василем Кузаном, який уособлював прагнення до змін молодшої генерації спілчан. З мінімальною перевагою переміг Петро Ходанич. Кажуть, що завдяки кільком голосам неприсутніх на зборах, котрі проголосували наперед. (Не знаючи, до прикладу, усіх висунутих кандидатур та перебігу зборів).

Таким чином консервативне крило спілки зі скрипом перемогло, хоча й на їхній обличчях читалася не радість, а розгубленість від такого несподівано важкого результату. Молода письменницька паросль та журналісти були відверто розчарованими.

Таким чином перезмінка в письменницькій організації відкладається на три роки. Отже, голова Закарпатської організації НСПУ і далі дозволятиме собі повчати всіх і всюди, як треба писати; ганитиме на найяскравіших представників творчої молоді; не допускатиме до «співпраці» у спілці всіх бажаючих, а лише ним обраних; і видаватиме свою думку за єдино правильну.

З чим його і вітаємо!

P.S. Як стало відомо, члена НСПУ Оксану Луцишину, яка творчо курсує між Америкою та Україною, ніхто про звітно-виборні збори не повідомив. Хоча зробити це електронною поштою – простіше простого. А вона свій голос збиралася віддати за Василя Кузана.

Сили зрівнялися?

Олександр Гаврош, Ужгород