На Закарпатті дзвонарем у храмі працює 86 річна бабуся (фото)

86 річна Ганна Волда з Великого Бичкова змалечку опанувала канони церковних дзвонів. І вже понад 25 років працює дзвонарем у Свято-Успенському греко-католицькому храмі. Каже, що церковний дзвін – молитва у бронзі, що здатна зцілювати від важких недуг.

У старовинному сільському храмі чути розмірені кроки. Роздивляючись ікони у кутку помічаю маленьку жіночу постать. Старенька у чорній хустині ставить квіти у вазу й несе до ікони Діви Марії. Перехрестившись, вклоняється святому образу.

Як розповіла жінка кореспонденту UA-Reporter.com, - Усе її життя пройшло у цьому храмі. – Вперше, ще зовсім маленькою до церкви на руках приніс батько. "Відтоді урочиста мелодія церковного дзвону полонила мою душу, -- тихо мовить жінка. - Скільки себе пам’ятаю, у вільний час бігла до церкви, найбільше подобалося бути біля дзвонів”.

Церковний дзвін призначений, щоби скликати людей на богослужіння і звучить він за певними правилами. Є устав церковних дзвонів — благовіст, передзвони, буденний та святковий дзвін. Змалечку пані Волда опанувала різні мелодії. Якщо гарні дзвони і талановитий дзвонар, то храмовий дзвін -- музика, звуки якої беруть за душу кожного. А послухати її дзвони, приїздять вірники з навколишніх сіл.

“Голоси церковних дзвонів різняться не лише за звуком, а й за змістом, -- повчає старенька. -- Якщо лунає сумний дзвін із переборами, значить хтось помер, є відмінність, коли померла жінка, а коли – чоловік. Інакше звучать дзвони на вінчання, чи хресну ходу на Великдень або скликають віче“.

Співрозмовниця зачаровує не лише цікавою розповіддю, а й щирим та лагідним поглядом. Її очі, що світяться любов’ю, зігрівають людські серця. Втім на долю цієї тендітної горянки випало чимало випробувань.

“Як урочисто співали дзвони у день мого весілля, -- згадує, -- за рік з коханим чоловіком охрестили тут нашого первістка. Мріяли мати багато дітей, та мій ґазда загинув. Відколи поховала сина у моєму житті залишився тільки цей храм та його дзвони”.

Сердешна вузлуватими пальцями утирає сльози. Час скликати людей до церкви. Пані Ганна піднімається на дзвіницю. Не зважаючи на вік, літня бабуся, немов дитина, легко долає ковзкі серпантинові сходи. У темряві не встигаю за дзвонаркою. Щоб не впасти хапаюся за дерев’яний поручень. На дзвіниці храму -- три старовинні мідні дзвони різних розмірів. З висоти відкривається мальовничій гірський краєвид. Тут навіть дихається напрочуд легко. Маленькими зморшкуватими руками жінка хапається за товсті мотузки й починає розгойдувати величезний дзвін. Голуби, що облюбували храмову дзвіницю, миттю злітають у небо.

“Бам-бам-бам!” -- лунають кілька ритмічних ударів.

Бій пришвидшується, у такт мелодії вступають й інші дзвони. Здається кожен з них -- не окрема нота, а цілий акорд.

Звідки у цієї тендітної бабусі стільки сили в руках, щоб так у залізо бити?

“Господь тримає мене не цьому світі, а дзвони – дають силу та здоров’я, -- переводить дух старенька. – Раніше на Великдень кожний віруючий намагався бодай кілька разів смикнути за мотузок і вдарити в дзвона, бо це, за народним віруванням, приносило щастя. Як починаю дзвонити усі хвороби та вікові недуги відступають. Якщо болить голова –притуліться лобом до дзвону – біль вщухне. Церковні дзвони лікують хвороби серця та очищують кров. Та передусім людина має мати чисті помисли і Бога в серці, з поганими думками на дзвіницю зась”.