Ось так, Васю, і підкрадається зрілість. Із сивиною на скронях, хронічною невиспаністю в очах, кількома рваними ранами на серці та вічним браком часу на головне. Дивишся назад і щось шукаєш, шукаєш, шукаєш… У цьому густому тумані минулого час від часу вигулькне рідне обличчя, незабутній епізод чи болюча фраза і знову зникне.… Ніби було й не було… Ніби ти і не ти… Ніби недавно і давно… Боже, як це було давно!.. Невже, Васю, ми так постаріли?!