Разом зі вступом до Європи на українців очікує ще одна напасть - реституційна

"Та найдрастичнішою виявилася вимога повернути землю і ліс. Наразі подано понад 450 тисяч заяв про повернення сільськогосподарських угідь загальною площею 900 тисяч гектарів, а також 1,9 мільйона гектарів лісу."

Цілком безневинне слово латинського походження "реституція", що у нинішньому юридичному тлумаченні означає відновлення прав попереднього правового, майнового становища, може спричинити якщо не революцію, то справжній бунт на теренах України. Тоді помаранчеві події кінця 2004-го - початку 2005 року видаватимуться і справді театральним шоу, під час якого одна фінансово-політична корпорація, використавши народне невдоволення й одвічне прагнення справедливості, взяла владу від іншої, а насправді підсунулася ближче до "корита".

Чимало громадян держав пострадянського простору (тієї ж Чехії, Польщі, Румунії, країн Прибалтики) вже на власній шкурі спізнали, що таке реституція, коли роками триває процес повернення чужого майна законним власникам. І позначається він на людських долях часто драматично - інфарктами й інсультами, розпадом сімей, божевіллям...

А якщо врахувати, що чимало територій України свого часу входили до складу інших держав, в яких українцям фактично призначалася роль робочого бидла та гарматного м'яса, а майже всім рухомим і нерухомим майном володіли представники поневолювачів чи їхніх прислужників, то стане очевидно - у випадку нашого вступу в ЄС і підписання відповідних міждержавних угод, Україну чекають важкі випробування.

Зауважу, що тут ми торкнемося передусім проблеми реституції у контексті не внутрішньодержавного відновлення майнового статусу громад і громадян, а двосторонніх угод між Україною й іншими державами. Зокрема, й членами Європейського Союзу, з якими нас колись пов'язувала доля.

"Ваше уліце - наше камєніце"

Цей саркастичний польський жарт, кажуть, пішов гуляти нашим містом після третіх "визволителів". Львів, якого поляки вже кілька століть уважали своїм, в якому українці перебивалися на марґінесі економічного, політичного й культурного життя, у висліді завершення Другої світової війни потрапив під радянську окупацію. Пригадую виступ перед нами, першокурсниками ЛДУ 1973 року, співробітника КДБ. Він розповідав, як розселяли у Львові радянських офіцерів і солдатів, які поверталися з фронту. Рядовий склад, за його словами, як правило, розміщували у районі Привокзальної площі, щоб у випадку ситуації "Ч" можна було якнайшвидше дістатися залізничного вокзалу. Співробітникам спецслужб і радянському активу пропонували розкішні австрійські "люкси" і вілли у районі "Політехніки", університету й теперішньої вулиці Саксаганського. А ще, зі слів кадебіста, ніхто з високопоставлених "визволителів" не хотів селитися у віллах поблизу Стрийського парку чи в районі "професорської колонії", бо в цих "лісових" районах можна було нарватися на кулю оунівського підпільника. А тому чимало вілл біля львівських парків стояли "порожняком" аж до середини 50-х років, коли збройний опір українських повстанців остаточно зламали. Я це до того, що на зміну польській еліті, що мешкала у цих будівлях століттями, прийшов жити із своїми домочадцями радянський комісар у галіфе. Як з'ясувалося, надовго.

На початку 70-х років минулого століття, коли розпочався тотальний наступ на все українське, саме у цих елітних районах майже усі школи перейшли на російську мову викладання, а українство знову опинилося у приймах та на узбіччі - на Сихові, Збоїщах, Левандівці...

Так ось, львівські заможні поляки, яким вдалося врятуватися від німців, весь час сподівалися, що "американки" нападуть на "совєтів", тож їм не доведеться навіки прощатися зі Львовом. Саме тоді, мабуть, хтось із них (відповідаючи на кпини українців, які тішилися, що нарешті позбулися багатовікового польського гніту) і зронив слова, котрі дожили донині.

Але сталося те, що сталося. Після Другої світової війни сильні світу цього знову покраяли мапу, внаслідок чого українці з поляками, румунами, чехами виявилися майже ідеологічними соратниками, бо славити "великого Сталіна" мусили всі народи, що потрапили в "комуністичні обійми". То ж про ніякі претензії щодо повернення власності як румунам, чехам чи тим же полякам на теренах УРСР, так і виселеним у результаті операції "Вісла" українцям з етнічних земель у соціалістичній Польщі не могло бути і мови.

...Минули десятиліття. Наші країни стали незалежними. Польща впевнено "застрибнула" в євросоюзівський і натовський потяги. Аналогічні кроки зробили Чехія і Румунія. А Україна, маючи статус позаблокової країни, ймовірно, ще довго перейматиметься самоідентифікацією, її провідники маніпулюватимуть понятійними категоріями нації й народу, міжконфесійними міжусобицями та статусом державної мови.

Архіви не горять, їх крадуть

У випадку підписання Україною відповідних міждержавних угод чимало іноземців може законно претендувати на майно, яким володіли їхні предки. Звісно, для цього потрібно зібрати доказову базу. Саме тому в тій же Польщі питання реституції вже давно є прибутковим бізнесом. Немов гриби після дощу, у великих польських містах виростають адвокатські контори, які оптом скуповують напівзотлілі документи, що залишилися "після діда та бабці". Йдеться про власність не тільки на теренах сучасної Польщі, а й про майно у Львові, Чернівцях, Ужгороді, Тернополі чи Івано-Франківську.

І, мабуть, невипадково останніми роками з львівських архівів зникають якісь документи. Порушуються кримінальні справи за фактом, триває слідство, щось туманно пояснюють архіваріуси, а громадськість і далі не знає, хто і для чого краде папери з архівів. Хоча відповідь, на нашу думку, лежить на поверхні. Можливо, і з цієї причини поляки так наполегливо адвокатують Україну в Європейському Союзі...

Стримувальним чинником для поляків є і те, що закон про реституцію їхній сейм ухвалив ще 2001 року, його підтримав сенат, але на ньому досі немає підпису президента. Причина - польське суспільство надто поляризоване довкола цього документа. Оскільки значною частиною власності у довоєнній Польщі володіли німці, чимало поляків є противниками того, щоби повертати їм тепер уже польські "уліци і камєніци". Обома руками за ухвалення цього закону, звісно, "мілосьнікі Львова" та члени інших громадських організацій, доля предків яких була пов'язана з Україною.

Румуни і євреї теж не дрімають

Зі слів чернівецького журналіста Сергія Сулими, який багато пише на цю тему, у Румунії закон про реституцію набув чинності у червні 2006 року. Під повернення колишнім власникам потрапили будівлі посольств, гімназій, офіси політичних партій і громадських організацій, а діти колишніх власників легко відсудили свої акції в готелях, на заводах і фабриках. Та найдрастичнішою виявилася вимога повернути землю і ліс. Наразі подано понад 450 тисяч заяв про повернення сільськогосподарських угідь загальною площею 900 тисяч гектарів, а також 1,9 мільйона гектарів лісу.

А в Чернівцях, за якихось 25 кілометрів від Євросоюзу, на багатьох вулицях тішать людське око розкішні вілли кінця ХІХ - початку ХХ століть, із вензелями господарів та претензійними написами на фасадах: "Вілла Роза", "Вілла Стелла"... Можливо, десь у Мюнхені, Тель-Авіві чи Бухаресті живуть нащадки тих, кому належали ці споруди. Тож нинішніх власників тутешніх помешкань може незабаром чекати виснажлива судова тяганина.

Особливо гострим може стати земельне питання, бо ціна землі (особливо у престижних містах і курортних зонах в Україні) вже майже наздогнала європейську. В історії багатьох сіл - особливо галицьких, буковинських і закарпатських - чорним по білому записано фрази на кшталт "господарі репресовані, землю усуспільнено". А для Європи це документ, який підтверджує право власності.

Як стверджує той же Сергій Сулима, тільки у Чернівцях єврейська громада претендує на понад 80 об'єктів у місті та області.

Один із чільників єврейства в Україні Євген Зіскінд ще 2001 року стверджував, що "програма-максимум - ухвалення закону про реституцію всієї єврейської власності, а об'єктами єврейської власності є не тільки будівлі синагог, а й єврейські навчальні заклади, лікарні, кладовища... Проте основне - земля, на якій ці об'єкти було збудовано".

Взагалі ж єврейська тема у контексті реституції заслуговує окремої розмови, оскільки тут обов'язково слід брати до уваги чинник Голокосту, до якого Україна не має жодного стосунку.
Про гіркий досвід прибалтів

Серед колишніх республік СРСР закони про реституцію прийняли в Литві, Латвії та Естонії. Особливо гостро його наслідки відчули латвійці та естонці, оскільки дуже багато споруд у містах повернулися в руки шведів, німців, данців і фінів, які відразу вирішили продати їх комерційним структурам або здати в оренду.

Ціни на нерухомість негайно підстрибнули до захмарних висот, що спричинило соціальну напругу в суспільстві. Питання постало настільки гостро, що мусили втрутитися державні чинники. Так, у Латвії уряд спеціальною постановою почав регулювати максимальну ставку орендної плати в денаціоналізованих будинках.
А що українці?

Ще у середині 2007 року львівське адвокатське об'єднання "Козаков і партнери" завершило перший етап прийому документів від громадян України та їхніх правонаступників, які, на думку юристів, мають право на повернення вартості нерухомого майна, залишеного ними у Польщі в результаті сумнозвісної операції "Вісла" (1944 - 1947). Тоді, як відомо, з Польщі виселили майже півмільйона українців. Згідно з міждержавними угодами, УРСР зобов'язувалася надати відповідну матеріальну компенсацію всім громадянам, яких фактично примусово депортували на її територію. На жаль, більшість переселених досі так нічого і не отримала. Правники переконані, що зобов'язання України ще не припинені, оскільки згадана угода не встановлювала конкретних часових меж. А сучасна Україна є правонаступницею УРСР - і саме тому повинна виконувати свої міжнародні зобов'язання у повному обсязі.

Юристи повідомляють: якщо Україна як держава та її судові інстанції не захочуть піти людям назустріч, вони шукатимуть правди у Європейському суді з прав людини.

А наша Верховна Рада ще жодного кроку не зробила, аби бодай напрацювати проект закону, який унеможливить соціальний вибух і передбачить шалені соціальні витрати унаслідок реституції. Суб'єктивний погляд

Іван Сварник, архіваріус:

- Не переконаний, що Україну взагалі, а Галичину, Буковину чи Закарпаття зокрема, в найближчій перспективі очікують серйозні катаклізми, пов'язані із неореституційними віяннями в Європі. Візьмемо, для прикладу, Львів. Виявляється, понад 50% нерухомості у місті належало євреям, а як відомо - під час Другої світової війни вижили лише одиниці. Тож немає кому претендувати на ці будівлі. Щодо поляків, родини яких століттями жили у Львові, то справа теж неоднозначна. Громадянам Польщі поки що йдеться про відшкодування майна їхнім же урядом. Звісно, якщо вони зберуть відповідну доказову базу у львівських архівах. Саме цим питанням чимало з них і займається. Проте з Центрального історичного архіву за останній час зникло чимало унікальних одиниць зберігання. Це і документи від ХVІ століття про привілеї української церкви і монастирів від польських королів, і метричні латинські книги Львова до часів Богдана Хмельницького, і великий масив автографів, які науковці ще не досліджували. Це теж своєрідна "реституція", але варварська.
Автор: Мирослав Греділь
Источник: Суботня пошта, 30.03.2009 № 771