Як бідний женився...

Жив у нашому селі парубок. Такий собі, як усі, Іван. Зірок з неба не хапав, але роботящий. Міг би й краще жити, та красти не вмів.

Типовий невдаха, невідомо за чиї гріхи. Чимало таких змирилися зі своєю сірою долею. Та не Іван. Була в нього мрія, навіть конкретний план, який змінить усе. Іван не робив з нього секрету і все село спостерігало, що з того вийде.
Хлопець забив собі вдало оженитися. Хоч лусну, говорив він, моя жінка буде найкраща.
Хлопці й недавно жонаті чоловіки посміювалися з цього, та, як правило, недовго. Іванові страшенно везло. Було ясно, що з таким везінням його мрія-план незабаром втіляться у весільні рушники.
Почалося з того, що Івана часто почали бачити у парі з Марійкою. Які він там знайшов підходи, але красивішої дівки на селі не було. ЇЇ завжди примружені очі ховали таємницю, піддразнювало легке лукавство у куточках апих вуст, стрункий стан був як у шестиструнної гітари, а хвилясте волосся кольору свіжого попелу обрамляло миле личко.
Чічка. Краса. Мрія. Так вважали усі парубки й молоді чоловіки.
Не минуло й місяця цієї ідилії, як Іван з дискотеки, куди щовечора вчащав зі своєю Марійкою, знову перебрався до нашої холостяцької корчми. Хлопці були вражені: що та як? А гітарний стан, а очі, а вуста? Іван не крився. Краще б вона ті вуста не розтуляла, пояснив він. Марійка ж дурна, мов пень. Парубки не розуміли. Та й ти ж, Іване, перебач, далеко не Ейнштейн. Отож бо й воно, чесно сказав Іван, навіщо ж мені двоє дурнів в одній хаті? Та ще не вечір, додав він.
І справді. Не минуло й тижня, як теплими вечорами Іван був помічений з Оксаною. Вмів - таки приборкувати дівок хлопець. Розумнішої за Оксану на селі не було. Вона була бухгалтером в ООО і всі знали, що тим ООО крутить не шеф, а Оксана. Іван не був корисливою людиною, скоріше розсудливий. Він прилип до дівчини, а вона, як не дивно, до нього. Це була пара усім на заздрість. Доки не розпалася.
Дуже хитра, скаржився Іван у корчмі, не по мені. Вона ж крутить своїм босом, як хвіст собакою. Атобі що, дивувалися хлопці? Як що, хитав головою Іван, і мене ж так само дуритиме. Ні, ще не вечір.
А далі трапилося щось взагалі на Івана не схоже. Він почав з'являтися в компанії зовсім непоказної, простої дівчини. На неї не звернули б уваги й набагато невибагливіші за Івана. Що трапилося,
хлопче, питалися цімбори, і оце твоя найкрасивіша, найрозумніша? Облиште, відпирався Іван, що ваші розум та врода без душі. Орися - це янгол. Вона добра, як мати, лагідна, мов сестра. Це точно моя доля. В суботу йдемо до неї, знайомитися з рідними.
Та в неділю Іван знову опинився серед холостяків. Ніколи не пив нічого міцнішого за пиво, а тут замовив з перцем. Сімдесят п'ять грамів. Допекло хлопця. Дурні ми всі, нарешті озвався. Перш ніж вести дівчину до потічка увечорі, знайомтеся з тещею. Мати у Орисі суща відьма. Злюща, мов вівчарський пес. За один вечір мене чи не до кісток обгризла. І отак все життя? Скільки того життя, друзяки, щоб собачими харчами прожити? А сам мало не плаче. Дуже шкода йому Орисі.
Майже місяць не міг втішитися Іван. А по тому, як звечоріє, над потічком почав лунати спів. Дуже гарно співала дівчина. Переливи того голосу мов чарівним зіллям повивали душу, бентежили серце, кудись кликали і щось обіцяли. Так вміла співати одна Ержіка на все село. А ходив з нею над потічком, звичайно ж, Іван. Сам він не мав ні слуху, ні голосу, але полонила дівка хлопця своїм талантом. І в цьому полоні Іван примудрився побути недовго.
Ледача, сказав він коротко. Ні до корови, ні по хаті. А спів що? Зараз його повно. Дурний був би плодити дітей з оцим телевізором у наметеній хаті.
На цьому скінчився романтичний період Іванових женихань. Погляньмо правді в очі, казав він у компанії. І врода, й душа, і голос - це все десерт. А ним ситий не будеш. Яке життя, яке кохання на голодний шлунок? Зневажайте мене, коли хочете, а я знайду багату, щоб не світити усе життя, перебачте, голим місцем.
І знайшов. Був на селі у старі часи колгосп. І при ньому комірник. Непоказний мужичок, все бідкався на ревізорів. Та ті ревізори, мабуть, не туди дивилися. Як трапився капіталізм, той комірник тут як тут, ось він, я. Тракторна бригада, виявляєть¬ся вже його, клуб з бібліотекою купив, тепер там маркет і казино з корчмою, хату у сільському сквері звів, два поверхи, з сауною і, кажуть, джакузі. Та мова не про комірника, а про його доньку. А що про неї скажеш? Багата наречена. В інших талантах дівчина не помічалася.
Цей город і взявся обробляти Іван. Трудився у поті лиця, бо Христин батько не дуже вітав цю дружбу, сам, видно, хотів багатшого. Як завжди, гору у дівочому серці взяв Іван, безумовно талановитий у ролі жениха.
Цього разу залицяння затягнулося. Та чогось усі думали, що воно кінчиться нічим. Так і вийшло. І не з батькової вини. Іван виявив, що Христя страшенно скупа. Уявляєте, говорив він друзям, женюся я, а у жінки трояк на пиво не випросиш. Нехай мої вороги так живуть.
Мабуть з горя, Іван зник із села. Чи не на півроку. Дехто бачив його у городі. Та ось і сам з'являється. Де сам, з жінкою. І до корчми ходить вже не до старої, а туди, де жонаті збираються. Є правда на світі, пояснює новим друзям, є ідеал. Треба тільки терпіння. Дивіться, моя Доменіка красива, як Марійка, розумна, мов Оксана, добріша за Орисю, голос -далеко Ержіці, про статки не кажу, куди комірниковій Христі, у Доменіки батько начальник ГАІ цілого району.
Що тут скажеш? Домігся свого хлопець, піймав свою мрію за хвіст. І всі це бачать. Місяць цвіте і пахне Іван на заздрість усім, другий, а далі помалу починає в'янути. Через півроку і зовсім всох. Зник соколи ний блиск з очей і чуприна перестала кучерявитись. Що за біда? Мовчить Іван і знову на перцівку перейшов. Значить справді погано.
Мужики й з одного боку, й з іншого, що та як? Нарешті розговорили. Чи не казав я вам, що Доменіка красива, як Марійка? Звісно казав, і самі бачимо. І розумна, і добра, і співуча, й багата. Усе це правда, і усі це знають. Жо¬натий мужчина, а мало не плаче. Та ніхто, каже, не знає іншого...
Моя Доменіка така ж дурна, як Марійка, хитріша за Оксану, її мати, моя тепер теща, зліша за Орисину матір, вона ледача, як Ержіка, а ску¬па, як Христя. І в сльози, правда вже після трьох по сто.
Почали, звичайно, Івана втішати. Мишко-бачі, найавторитетніший, зауважив:
- Не плач, Іване, сім'я - то дрібниці, он у Верховній Раді коаліція розклеїлася й ніхто не плаче. А там не такі прості люди, як ми.
- Ми туди кращих обираємо,- додав Лоці.
- Красивих, розумних, добрих,-уточнив Митро.
- А співають, мов ті солов'ї... - І багаті всі...
- Ото ж бо й воно,- знову вклю¬чився авторитет Мишко-бачі,- обираємо. А потрапляють туди якимось бісом...
- Не дуже розумні, - дипломатично продовжив Лоці.
- Хитрі, злі і ледачі,- вставив Митро. - і багаті, але скупі...
- Не переживай, все ще попереду. Я, наприклад, вп'яте жонатий, - втішав Мишко-бачі. - А чому б і ні? У нас парламент щороку переобирають, а це дорожче, ніж оженитися. Не дрейф, у нас зараз демократія. Ще раз оженишся...
У нас як? Коли біда якась, пенсії малі, чи ціни високі, зразу всі про політику. А політика - така справа. Виправдати можна любе неподобство. А особливо власну дурість.
О. Боржава, "Європа-Центр"