Закарпаття у роки другої світової війни
У березні 1939 р. Німеччина, порушивши Мюнхенський договір 1938 р., окупувала всю територію Чехословаччини. Одночасно 14 березня Угорщина почала окупацію Підкарпатської Русі. Таким чином, долю Закарпаття 1938-1939 рр. вирішили країни, які підписали Мюнхенський договір: Німеччина, Італія – з одного боку, Велика Британія, Франція – з другого.
Війна – найстрашніша трагедія людства. Особливо жахливою стала Дуга світова війна. Лише Україна втратила в ній війні 6,5 млн. осіб.
Не обійшла ця біда і Підкарпатську Русь - Закарпаття.
З території регіону націстами було вивезено до концентраційних таборів 183 395 осіб, з них загинуло 114 982. Серед жертв голокосту було все єврейське населення краю.
Слід звернути увагу на такий факт, що в роки Другої світової війни закарпатці волею трагічної долі воювати в чотирьох різних за своїм складом, ідеологіями і завданнями арміях: чехословацькій і радянській – з одного боку, угорській і німецькій – з другого.
В чехословацьку армію, яка утворилася в роки війни на території колишнього СРСР, вони увійшли якгромадяни довоєнної Чехословаччини.
В Червону армію – наприкінці 1944-го на початку 1945 р. після визволення Закарпаття як добровольці.
В угорську армію закарпатці насильно були мобілізовані після захоплення краю угорськими військами в березні 1939 р. Цю армію правителі Угорщини як союзники Німеччини посилали на Східний радянсько-німецький фронт;
І нарешті, представники німецької національності краю призначалися на службу в німецьку армію згідно з угодою між угорськими і німецькими військовими відомствами.
Такого в історії Закарпаття ніколи не було, щоб його сини одночасно одягали військову форму чотирьох різних армій, дві з яких спільно боролися проти двох інших. І це, звичайно, привело до багатьох трагедій і великих жертв
Нелегальний перехід закарпатців до Радянського Союзу та їхня доля.
Добровольці Закарпаття – феномен, якому немає аналогу в історії краю. Коріння цього явища сягають у часи, коли Закарпаття на початку 1939 р., було окупованефашистською Угорщиною. Відтоді й аж до 1941 р. незважаючи на жорстокі переслідування влади, тисячі юнаків і дівчат нелегально переходили кордон, аби потрапити до своїх по той бік Карпат. Вони щиро вірили, що настане день, коли Закарпаття буде звільнене від чужоземних поневолювачів і прагнули самі взяти участь у боях за визволення свого народу. Але так склалося, що всі ті, хто перейшли кордон, були заарештовані й засуджені особливими нарадами. Молоді хлопці і дівчата, звинувачені у нелегальному переході кордону і в шпигунстві, діставали від 3 до 8 років ув’язнення, деякі з них були засуджені до розстрілу.
Причини й мотиви нелегального переходу були такими:
одні тікали від переслідувань жандармерії;
інші не бажали служити в угорській армії,
деякі закарпатці дезертирували з армії;
частина краян шукала роботи, кращого життя, продовження навчання.
В СРСР йшли здібні сільські хлопці, гімназисти, вчителі. Переходили кордон по одному, інколи 10-15 осіб. Серед тих закарпатців, то воювали в Іспанії у 1937—1938 рр., в СРСР нелегально перейшли Варгулич І.А., Феер М.В., Чижмар С.М., Гігінка В.М. Крізь табори ГУЛАГу пройшли студенти, вчителі з різних районів краю. Серед них Оленич М.М., Волощук І.В., Вайда С.М., Патрус-Карпатський А.М.
Донині дискусійним є питання про кількість втікачів. У різних історичних та багатьох інших публікаціях за 60 повоєнних років називалися різні цифри, часто надто перебільшені. Буквально до 90-х років про ці події відкрито не згадувалося і про це писати було заборонено.
Сьогодні науково-реабілітаційним відділом обраної книги «Реабілітовані історією» обнародувані конкретні цифри; по всій колекції документів виявлено і реабілітовано 5613 осіб, з них 4830 уродженців Закарпаття, 391 – Угорщини, 120 – Словаччини і Чехії, 72 – Румунії (Трансільванія).
Цікаво й те, якими потоками закарпатці нелегально перетинали кордон СРСР:
1939р. – перетнуло 1064 чоловік;
1940 р. – 4022 чоловік, або основна кількість;
1949р. – 527 осіб.
Звільнено з таборів ГУЛАГу – 2951 втікача, померли в таборах 882 в'язні. У кримінальних справах немає відомостей про звільнення або смерть 1700 осіб. Таким чином, загальна цифра всіх, хто нелегально перейшов кордон в СРСР, склала б 7,5 тис. осіб.
Вище вказані цифри використані з монографії Довганича О.Д. Закарпатські добровольці: нариси зі історії та бойового шляху. Ужгород, 1998 рік.
Про закарпатців у корпусі Людвіга Свободи та у рядах Червоної Армії.
Директивною вказівкою НКВС СРСР від 26 листопад 1942 р. за № 523 закарпатські добровольці, що нелегально перетнули кордон, як колишні чехословацькі піддані були звільнені з ув'язнення і перепроваджені по м. Бузулук, де почала формуватися чехословацька військова частина під командуванням Людвіга Свободи. Наші люди добровільно як громадяни Чехословаччини масово вступали до цього підрозділу, пройшовши в його складі з боями від Соколова до Праги.
У 1944р., коли Закарпаття було визволене відокупантів, понад півтора десятка тисяч молодих наших краян, у тому числі 555 дівчат, добровільно пішли воювати проти німецьких фашистів, вступивши добровольцями до Червоної армії.
На території України Перша Чехословацька окрема бригада пройшла з боями під Соколова через Київ, Васильків, Черняхів, Фастів, Руду, Білу Церкву, Жажків. Острожани, Бузівку. Командир бригади Л. Свобода назвав закарпатців «хоробрими, відважними, мужніми». У своїх спогадах та численних статтях він відзначив найхоробріших і найсміливіших: Степана Вайду, Дмитра Гегедюша, Дмитра Криванича, Михайла Оленича, Михайла Лялька та багатьох інших, а також закарпатських дівчат – Софію Гарагонич, Гафію Глеба, Ганну Ковтай, Юстину Бабич, Гафію Сопко та ін.
Наприкінці липня 1944 р. зі складу 4-го Українського фронту 1 Чехословацький армійський корпус було передано 38-й армії, і він став учасником Карпато-Дукельської операції. Його чисельність становила 17 тис. осіб. У ньому було 7100 закарпатських українців. У бояхзаДуклю загинуло близько 800 закарпатців, їхній прах покоїться тепер на двох державних кладовищах- музеях: у м. Дуклі (Польща) та м. Свиднику (Словаччина).
Слайд 10
За хоробрість і відвагу в боях сотні наших земляків були відзначені високими нагородами Чехословаччини. Одна з найвищих нагород – Чехословацький військовий хрест. Найвищої радянської нагороди – званням Героя Радянського Союзу – у 1945 р, був удостоєний посмертно танкіст Степан Вайда з Дулова Тячівського району. Народився 17 січня 1922 р. З 1928 по 1935 рр. вчився в народній школі, потім вступив до Хустської гімназії. Не бажаючи служити в угорській армії, учень 4 класу гімназії у серпні 1940 р. нелегально перейшов кордон у Радянський Союз. Два роки перебував у таборах ГУЛАГу. В кінці 1942 р. добровільно став бійцем чехословацької чистини. Бойове хрещення отримав під Соколовим. Закінчив Тамбовське танкове училище, воював у складі чехословацької танковоїбригади на території України, на Дуклі, брав участь і у Моравськоко-Остравській бойовій операції.У боях за польське містечко Творкув 6 квітня 1945 р. Степан Вайда загинув. Був похований у польському містечку Погжебин, а 1948 р. його прах перевезено на чеську землю в м. Острава, йому посмертно присвоєно військове звання капітана, в рідному Дулові встановлено бюст.
Добровольці Закарпаття, де б вони не воювали, відважно билися з фашистами, проливали кров і віддавали життя заради визволення, заради того, щоб нашу землю ніколи більше не топтали чужоземці.
Підпільний та партизанський рух.
Угорський окупаційний режим (з березня 1939 р. по жовтень 1944 р.) на нашій землі залишив після себе тільки великий гнів і ненависть народу. Арешти і переслідування були масовими. Багато людей перебувало у в'язницях, десятки з них повішені і розстріляні. Усіх євреїв відправили в концтабори. Інтелігенція і всі, хто не хотів миритися з окупаційним режимом, покинули рідний край, емігрували до інших країн, зокрема до СРСР. Тих, хто не встиг утекти, ув'язнювали і піддавали тортурам, відправляли до робочих таборів. Опозиція могла діяти лише в підпіллі.
Партизанський рух на Закарпатті має свою героїчну історію.
Виник він після окупації Срібної Землі. На Великоберезнянщині підпільники організували бойові розвідувальні групи по 15-20 осіб у кожній. Подібна робота велась і у Великому Бичкові. Фашисти розкрили діяльність патріотів, і в краї пройшли масові арешти.
Закарпатські антифашисти в Радянському Союзі були організовані у спеціальні загони. Першу таку групу очолив О. Борканюк. У січні 1942 р. загін було десантовано неподалік від Ясіня. Доля цих людей трагічна. Більшість загинула, О. Борканюк був арештований і страчений.
Під час знаменитого Карпатського рейду Ковпака група закарпатців вирішила організувати в краї збройну партизанську боротьбу. Проте ця спроба виявилась невдалою – загін потрапив у полон. Та вже в серпні 1943 р. в районі г. Менчул висадилась розвідувальна група «Закарпатці» на чолі з Ф. Патакі. За півроку група виросла до 190 осіб. З квітня по червень 1944 р. у Мараморош-Сігеті, Хусті, Сваляві, Пскові прилюдно було розстріляно 30 учасників розвідувальної групи. У Шопронській тюрмі був страчений керівник загону Ф. Патакі. 59 учасників групи «Закарпатці» були нагороджені урядовими нагородаші. Пік активної діяльності партизанських загонів на Закарпатті припадає на осінь 1944 р. В історії минулої війни назавжди викарбу-вані імена командирів партизанських загонів: Г. Володіна, І. Мельникова. І. Косіша. В. Лаврова, В. Хомеюса. Д. Усти. І. Прищепи, М. Перечинського, В. Русин. Бойова діяльність закарпатських партизанів прискорювала визволення краю.
О.Д. Довганич у своїй праці наводить маловідомі факти. В Закарпатті добре знати І.Капітана як партійного і радянського керівника, що працював у Тячівському. Свалявському районах. Але мало хто навіть із близькій і знайомих знав, що він у роки війни тричі десантувався в тил ворога. А все почалося із служби в угорській армії, куди його мобілізувати в 1940 р. У 1941 р. він потрапив на Східний фронт у складі цієї армії. Тоді ж організував групу закарпатців із 13 осіб, щоб перейти лінію фронту. Але групу викрили і кинули в тюрму. Наступного року І. Капітан знову організував близько 60 закарпатській українців та словаків і з цінними документами перейшов на бік Червоної армії. Став перекладачем у 811-му радянському артилерійському полку, а в 1943 р. добровільно вступив до партизанського загону «За Родину», який готувався до боротьби в тилу ворога. Набувши досвіду партизанської боротьби і маючи добрі знання іноземних мов, І.Капітан у серпні 1944 р. був десантований біля с.Шаланки Виноградівського району. Приземлення було невдалим: двоє десантників пропали безвісти. І. Капітан і радистка Ф. Павлова діяли в Шаланківськомулісі, потім перебралися на Іршавщину. Радистка Павлова передавала в розвідуправління 4-го Українського фронту військову інформацію. І. Капітан мав підпільну кличку Свобода. За участьв боях Капітан нагороджений орденом Червоної Зірки та медалями.
І.В.Лупич із с. Буківцьова, що на Великоберезнянщині, теж був насильно мобілізований в угорську армію. В грудні 1942 р. був відправлений на Східний фронт. Там він намагався перейти лінію фронту і потрапив у полон, перебував у таборі міста Моршанськ Тамбовської області. Як антифашиста його направили в політуправління 1-го Білоруського фронту перекладачем. Про свою роботу на фронті він розповідає у книзі «Солдат у чужій шинелі».
На бік партизанів переходили не лише закарпатські українці, а й закарпатські угорці.Тривалий час після війни ми не знали, хто такий Габор Турчані, бо так було записано в спогадах С.Ковпака. Лише в 60-і рр. було розшифровано, що це наш земляк, угорець з с. Мала Бійгань Берегівського району. У 1942 р. з групою солдатів він перейшов до партизанів С.Ковпака, працював перекладачем, писав і розповсюджував серед угорських солдатів листівки. Під час рейду 1942 р. Г.Туровці (Турчані) з групою пішов на бойове завдання в район Конотопа. Треба було підірвати кілька мостів, у сутичці потрапив у полон, 26 листопада 1942 р. у Києві був розстріляний.
Ще один угорський солдат, уродженець с. Гути Берегівського району Дюла Уста, перейшов на бік партизанів, а потім сам очолив партизанський загін у Закарпатті, який одержав назву імені Ференца Ракоці. Високу оцінку дав йому командир великого партизанського з'єднання О.Федоров.
UA-Reporter.com