ПІСЛЯМОВА: Премія за те, чого ...не було!
Відзнаки до Дня журналіста, які вручали нещодавно, знайшли найбільших достойних. Нагороди, вручені у день професійного свята працівникам ЗМІ області, в черговий раз засвідчили бажання влади ділити журналістів на своїх та чужих.
Сенсацією вручення стало нагородження найпрестижнішою премією ім. Михайла Бабидорича 25-річного редактора відділу газети “Новини Закарпаття” — органу облради та облдержадміністрації. Лауреатом став Ярослав Світлик, який ще зовсім недавно … навчався в Ужгородському національному університеті.
Про це — згодом. А насамперед варто подякувати ведучим дійства, яких запросили з телеканалу "Тиса-1" — Лівії Корлат і Олександрові Товту. Вони зі своєю місією впоралися на всі сто, озвучивши дев’ять сторінок (!) сценарію. Не підвели і артисти —камерний оркестр облфілармонії під керуванням заслуженого артиста України Владислава Юроша, ансамбль "Писанка". Ще один наш заслужений — Петро Матій — натхненним співом повернув ветеранів журналістики у молодість. Стоп…
Молода генерація на врученні нагород до Дня журналіста перевершила за кількістю грамот і старшу, і навіть середню. Мало хто й здивувався. Але щоб так впевнено прийшов до своєї нагороди (чи не першої, зате найвищої проби!) вчорашній студент — це щось зовсім нове. Хто "підштовхнув" одного з наймолодших журналістів області на висоту найпочеснішої премії імені Михайла Бабидорича? Відчувається впевнена рука головного редактора "Новин Закарпаття", обласного депутата і, начебто, поборника справжньої журналістики Віталія Ящищака. Працівник його новинки — переможець. Випередив у творчому змаганні десятки інших, маститих журналістів. Але чи буде Ярослав Світлик за це дякувати своєму шефові? Навряд. Душевного комфорту від такої перемоги йому навряд чи додасться.
Кажуть, переможців не судять. Але не тут і не тепер. Це ж до якого “плінтуса” опустили найвищу обласну премію, щоб вручали її за … наближеність журналіста чи його шефа (у нашому випадку останнє більш правильно) до влади.
Присутні на врученні колеги лише стискували плечима, намагаючись згадати публікації пана Ярослава, які “тягнули” б на таку премію. Адже не було серед них ні критичних (стосовно тієї ж, далеко не безгрішної влади), ні сенсаційних, ні з особливою майстерністю написаних. Не ризикував заради них ні життям, ні здоров’ям, ні кар’єрою, у відрядженнях тижнями не пропадав, відриваючись від сім’ї. Не полум’яна журналістика, а цілком буденна. Значна частина матеріалів — іміджеві статті, тобто рекламного характеру. За таку роботу видають зарплату. У нашому випадку — найвищу премію.
Хто проти того, щоб молоді рвалися вперед? Всі — за. Лише хай би досягали своїх цілей талантом і працею до сьомого поту, а не ліктями шефа.
Втім, тенденційність вручення нагород облдержадміністрацією та облрадою на День журналіста стало притчею во язицех. Як колись, за Різака, так і за нинішніх обласних керманичів найвищі премії та нагороди в журналістиці одержують "придворні" особи. Влада майстерно грає на слабкостях журналістів, а вони вдало мімікрують. І всі роблять вигляд, що так “має бути”.
Ні, не має. За таких, свідомо опущених вимог до журналістики у нас через місяць-два знову з’являться пониженого ґатунку “заслужені журналісти”. Так, вони чесно відпрацьовують зарплату, служачи власнику, штампуючи замовні матеріали. Але це жодного відношення не має до ЗАСЛУГ перед ЖУРНАЛІСТИКОЮ. Шкода, що журналістська братія, як і до цього, мовчазно проковтне цей “млинець”. Цікаво, якщо через якийсь час запропонують такі поняття, як “свобода слова” чи “правдивість” замінити “напівсвободою” (цензурою) і “напівправдивістю” (брехнею), ми й тоді погодимося? Мабуть, так. Бо протиставити цьому вже нічого НЕ ЗМОЖЕМО.
Стандарти журналістики не залежать від того, як до них ставимося, і чи хочемо їх підтримувати, чи ні. Вони або є, або їх немає. В усьому цивілізованому світі вважається, що справжній журналіст — той, хто далекий від влади, і не є її піарником. На врученні позаминулого тижня було продемонстровано, що в Україні й особливо Закарпатті, все буває навпаки. Що далі? Іван ДОЛИНАЙ