ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Пробуджувати людину для нового життя...

    29 марта 2024 пятница
    55 переглядів

    За Тисою на Мараморощині в Румунії у дванадцяти селах споконвіку компактно проживають українці, а також у багатьох інших селах та містах разом з румунами. Українці зберегли свою мову, культуру, традиції. Вони мають також і своїх письменників. Цими днями до Ужгорода завітав відомий український письменник з Мараморощини Павло РОМАНЮК. Він народився 2 вересня 1953 р. в с. Вишня Рівна, неподалік від Сігета, в селянській сім’ї.. Його перу належать збірки поезій „Замок перелітних птахів” (1976), „Непорочність мовчання” (1978), „Спектри” (1984), „Неспокій плинності” (1993), „Дзвони полудня” (1999), „Елегії Заратустри” (2004), а також романи „Неповернення” (1981), — відмічений Товариством ім. І.Франка в Чікаго (США, 1982), „Сороча Несуса” (1997). Всі ці книги побачили світ у Бухаресті. Ми звернулися до Павла Романюка з кількома запитаннями, на які він люб’язно погодився дати відповіді.— Пане Павле, що найбільше запам’яталося вам з дитинства і як це відбилося у подальшій творчій діяльності?



    — Вранішні зорі, шум осик і тополь коло нашої хати, весняний щебет пташок, роїння бджіл у саду, струмок Шепуське, який протікає коло батьківської хати, сінокоси, пісні копальників та женців на нивах, музика і танці на весіллях, танець дощу на даху, барвисто-райдужні кольори трав, яблук, груш, запах винограду, літній грім, веселка на крайнебі, яка серпом охоплювала нашу хату, — все це закарбувалось у пам’яті, надало сили до творчості, у якій і знайшло певне відображення.



    — Що стало поштовхом, що ви почали складати вірші, і де вони спочатку публікувалися?



    — Знаючи добре народний побут нашого села і граючи на баяні, акордеоні та гітарі, співаючи на весіллях, перейнявши від матері чимало коломийок, казок, легенд та переказів, вибравши з них основну суть існування від народження до смерті, я почав замислюватися над сенсом життя. Мій перший вірш був надрукований у газеті „Новий вік” (23 серпня 1972 р.) в Бухаресті. Підтримка пішла з боку редактора Івана Ковача, а також українських поетів Румунії Степана Ткачука, Миколи Корсюка, Михайла Михайлюка, Степана Яцентюка і Домокоша Гези— директора видавництва „Критеріон”, без якого ми б сьогодні не існували як українські письменники Окрім угорців, німців, сербів, євреїв, росіян, друкувалися і ми, українці. Літературне коло, літстудія при Спілці письменників Румунії, видавництво „Критеріон”, газета „Новий вік”, дружба з видатними румунськими письменниками — були нашими кумирами в подальшому творчому розвитку.



    — Яка основна тематика ваших поетичних творів? На що найбільше відгукується поетична муза?



    — Те, що мене спонукає до написання поезій — це велике проходження, таїна сфери, в якій ми живемо, якій ми радіємо, і в той же час сумуємо, шукаємо нашу сутність на землі, роль усього навколишнього в нашому житті, шукання Бога в самому собі, співставлення двох світів, двох полюсів життя. Питання загострюється тоді, коли втрачаєш рідних, першу чи другу любов. Жаль за втраченим дає поштовх до роздумів. А головне — неспокій, непорозуміння із самим собою. Елементи, які складають видиме, інколи стають невидимими. Тоді поштовх іде з середини себе як поета без твого дозволу чи питаючи в тебе. Він, поштовх, просто йде! Тоді поезія сама виливається на папір.



    — У вашому рідному селі Вишня Рівна й нині активно побутує коломийка. Я мав можливість переконатися, що її виконують і старі й молоді. Тож який впив коломийки на вашу творчість і взагалі на формування світогляду?



    — Коломийка чи взагалі пісня для моїх земляків і, в тому числі, для мене — це першовитоки, це філософія думання людини незалежно від національності. Це просте і найбільш правдиве мислення, роздум над світом, зв’язок між небом і землею, видимим і невидимим, правдива мова всіх народів світу, без якої його структура як живого елемента не могла б існувати. Існує й мова знаків, як у китайців чи японців або ще не визнаних народних земної кулі. З надр історії поступово виникають нові мови, нові традиції, але коломийка вже дійшла до апогею, викристалізувалась. Шкода тільки, що в меркантильному світі ХХІ століття вона якось-то губиться.



    — Які ще фольклорні жанри вам подобаються і яке відображення знайшли вони у ваших творах?



    — Мене постійно турбує основне питання існування: життя і смерть. А це все міститься у легендах, казках, баладах. У всіх жанрах знаходимо елементи життя і смерті. Смерть без життя не має місця у слові. Тому у Біблії недарма написано: „Спочатку було Слово”. Ми, земні прообрази Бога, боремося із смертю. Тому існуємо. А перебороти її ми не в силі, бо однакової думки немає. Ми розпорошені, не в змозі бути з’єднаними.

    Але переборовши смерть, ми б стали неіснуючими. Бо життя — це боротьба. Бо світ стоїть на протилежностях, на таїнах. А людина, якби й жила 300 років, як крук, все одно була б незадоволеною. Своє незадоволення вона передає в основному у пісні, що має тимчасове задоволення.



    — У вашій творчій діяльності важливе місце посідають також і прозові твори. Чим це викликано?



    — Проза — це переказ ідей і ситуацій в обширному діапазоні. Це заповнення духовної площини забавами, щоб люди раділи тому чи іншому фактові. Але існує й філософська проза, далека від психологічної, яка виходить за рамки тіла людини і зупиняється десь у надсвіті, де елементи кружляють довкола героя і через його уявний світ створюють певну ситуацію роздуму. А роздум веде до філософії. Роман-есе — найпідходящий до цього екскурсу. Так, у моєму короткому романі „Сорочка Несуса” чи в романі реальному і в той же час нереальномуї „Неповернення” вміщено все: поезія, проза, казка, дума, пісня, навіть музичні ноти. А головне — театр. „Бо світ — це театр, а актори — це ми, люди”, — казав Шекспір.



    — Крім Румунії, де ще публікувалися ваші твори? Як сприймають їх читачі?



    — Від 1975 року мої вірші і коротка проза друкувалися в „Нашому слові” (Варшава), журналі „Дукля” (Пряшів, Словаччина), „Вищі українські студії” (Торонто, Канада), „Поза традиції (Торонто), „Зерна” (Цвікау, Німеччина), „Українське слово” (Париж) і, звісно, в журналах України („Всесвіт”, „Дзвін” та ін.). Мою модерну сюрреалістичну поезію Захід друкує її, а читають ті кола, які розуміють символи, шифрування і глибину думки, передану через слово як таке, але вагоме у формуванні світогляду модерної людини ХХІ століття.



    — У Ваших поетичних творах останнього десятиліття переважає постмодернізм. Чим це обумовлено?



    — Постмодернізм, на мою думку, це етап нового світу не тільки в поезії, а і в музиці, танцях, навіть у хорі і в мові, в живопису та скульптурі. Вогники модернізму вже давно були запалені „досвітніми огнями” Лесі Українки, а тепер уже горять по всьому світові, як революції — тобто еволюції, модерн-пост, тобто жити й творити якось інакше: шукаючи, видумуючи не тільки роль атому, а й слова, виразу, душу з середини людини, пробудивши її для нового життя. Ще колись-то Ш. Бодлер сказав: „Опишіть мені червоні поля, червоні яблуні”, тобто хотів, щоб поет увійшов у контрасти невидимого. А зараз такого роду символів повен світ: і в архітектурі Америки, Парижу, і в художніх полотнах Ф.Гойя, В.Кандінського, і в музиці Пінк Флойда і т. д. Для зрозуміння історії постмодернізму потрібна сукупність двох генерацій мислителів, опісля, можливо, появиться ще якась течія, бо світ твориться, перетворюється. І ми з ним.



    — В яких умовах розвивається українська література в Румунії, яку отримує підтримку від владних структур?



    — Якщо до грудневої 1989 р. революції в Румунії письменники структурувалися на основі радіо „Свободи”, західних газет і журналів, щоб удосконалити свою мову, піднятися на вищий щабель культури й літератури, не втратити свою ідентичність. то сьогодні демократія в Румунії замінила це все, подаючи національним меншинам фінансову допомогу для того, щоб розгорнути свої сили й творчі можливості. Так, на цей рік держава виділила, як і в минулі роки, сімнадцять мільярдів леїв для друкування трьох україномовних газет і однієї румуномовної, а також для видання книг українських письменників Румунії і для перекладів румунською мовою класиків української літератури. Крім цього, забезпечує проведення різних українських фестивалів, конкурсів. звітів не тільки на території Румунії, але й за її межами. Продовжується обмін студентами й аспірантами між Україною та Румунією.



    — Яка ваша основна мета приїзду в Ужгород? Чим подобається вам наше місто?.



    — Старовинні міста мені завжди подобаються. Бачу в них щось таємниче, історичне; замки старовинні, які лежать, мов мамонти, на окраїнах міста; церкви з похмурими башнями, будинки з старовинними кованими брамами, бруковані дороги — все це приваблює мене. А ще діалектна мова, як і в Румунії. А ще пісня і приязність закарпатців. Усе це кличе мене до вас, до своїх щирих і привітних друзів Тим більше, що я ж бо на одному з кінців Закарпаття, але по той бік Тиси. Тому я в Ужгороді. Вперше приніс свою нову тільки що вибрану з „печі” збірку поезій „Елегії Заратустри”, презентація якої відбулася в Ужгородському училищі культури.



    Розмову вів Іван Хланта


    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору