Лідер ужгородських соціалістів

Простий ужгородець… — так часто він представляється різним маснолицим бюрократам і душителям свободи. Простий ужгородець Олександр Болонкін з великою гордістю носить це неофіційне звання, яке не вручається рішеннями Ужгородської міської ради чи притулку для білих людей — Закарпатська ОДА. Його дають у своїй душі чудовим людям ті принципові жителі обласного центру, котрі пройнялися справжньою довірою до чоловіка за його людяну вдачу.
Саме людяність — головна риса Олександра.
Я теж це можу підтвердити на всі сто відсотків.
Наявність такої риси посприяла тому, що О.Болонкін заслужено став першим секретарем Ужгородського міськкому Соціалістичної партії України, яка горою стояла за прогресивні і, головне, людяні зміни в суспільному житті під час Помаранчевої революції, не забула про цю борню і нині, коли багато хто з учорашніх затятих революціонерів удовольняє лише власні амбіції, набиває черево і копає в лісах землянки, щоб утікати від можливих переслідувань, а ще — губить своє чесне обличчя в банальних базарних сутичках, не турбуючись про свою гідність.

Джерела істинного соціалізму пробилися в душі давно…

Болонкін вступив до СоцПУ Олександра Мороза в січні 2002 року, та почалося все набагато раніше.

Ще в радянський час, коли відповідав за матеріально-технічне постачання на механічному заводі обласного центру, якось уранці захотів увійти на роботу через транспортну прохідну. Та залізна дисципліна, відлагоджена на рівні годинникового механізму, на цей раз дала збій.

Ніхто не відчиняв!

Збентежений Олександр перебрався через високий мур на територію. Раптом на транспортному майданчику площі здибав страйк з участю близько тисячі заводчан. Михайло Кочін стояв на карі, як Ленін на броньовику, і говорив якусь промову.

— Хто помер? — запитав Болонкін.

— Страйк! — відповіли йому. — Івана Куртанича, виконавчого директора, знімають.

Тут уже й наш Олександр виліз на кар:

— Товариші, в усьому має бути порядок. Для страйку треба обов’язково обрати страйковий комітет.

Всі погодилися. А йому довелося цей комітет очолити. Призначили комісію. Визначили порядок денний, у якому значилося про перехід виробничого об’єднання «Механічний завод» в статус акціонерного товариства, аби призупинити активне розкрадання найбільшого в краї промислового підприємства. Поставили питання і щодо жахливих доріг у місті, а насамкінець — про зняття Куртанича. Підсумували все потребою виклику на ці «розбірки» журналістів. Останнього заводські керівні догматики боялися найбільше.

Чотири години в парткомі сиділи, доки там з усім не погодилися.

Це була перемога!

З тих далеких часів і живуть у душі О.Болонкіна соціалістичні ідеї, які він не тільки декларує, але й реально бореться за них.

Тому він і каже тепер:

— Я чесно заробляв свою копійку на механічному заводі в місті над Ужем і пропрацював там майже двадцять років. Нові корупційні віяння не збили мене з своїх позицій. Я і далі вірю, що саме з чесним підходом до всіх справ ми переможемо все зло, що обплутало мій рідний Ужгород, де я мав честь народитися 16 жовтня 1963 року. Навколо мене — чудові дієві люди. З ними ми переломимо українську пасивність, інерцію. Досвід роботи міської парторганізації дає підстави так говорити, а до цього я особисто ще маю навантаження заступника начальника окружного штабу з виборів у парламент, керую громадською організацією інвалідів «Алекс».

Важко, та натхнення й силу сім’я дає…

— Мої рідні для мене — все і … трохи більше, — ніжно зауважує в якийсь момент нашої розмови Олександр Болонкін.

І це дійсно так.

Із дружиною Тамарою фактично пліч-о-пліч увійшли в доросле життя, а там не захотіли більше розлучатися. А конкретно — обоє вони разом навчалися в дев’ятій загальноосвітній школі, дружили. Дружба й особистісному розвитку допомагала. Завдяки цьому Тамара й математичний факультет Ужгородського університету завершила з відмінними успіхами. Трохи пропрацювала в четвертій школі міста над Ужем, а потім влилася в колектив СКБ «Квант».

Дітей у дружнього подружжя троє: Арсен, Марина і найменша — Маша, яка народилася в 1999-му, якраз на Святу Марію — 28 серпня. Через те так і назвали.

Арсен уже великий. Пробує пробитися в підприємництві. Прибутків поки що мало, але ріст спостерігається. Це втішає і дає надію.

Марина закінчила 12-ту школу, а Маша тільки почала торувати свій путівець до атестата зрілості.

Тамара наразі працює у приватній фірмі.

Захоплення в них розмаїті. В Олександра — фехтування, гірські лижі, деколи пиво. Чудова слаломістка і Тамара. Діти, на жаль, до гірського екстріму не прилучаються, але Арсен був чудовим кікбоксером у секції, якою керував брат Олександра — срібний призер чемпіонату Союзу РСР Віктор Болонкін.

Нинішні наміри — чіткі!

Дуже надихнула на роботу в ім’я процвітання міста над Ужем і всього краю ХIII обласна звітно-виборча конференція Соціалістичної партії України. Приїжджав її натхненник і лідер, котрий привів українських соціалістів до визнання Соцінтерном, Олександр Мороз. Болонкін втішається, що є тезкою Сан Санича, як його любовно називають і однопартійці, й чисельні жителі України, які підтримують ідеї цього динамічного чоловіка.

— Які наміри щодо виборів-2006? — запитую в Олександра Болонкіна.

— Маємо перемогти, — сказав він. — І переможемо!.. Коли я прийшов у соціалістичні лави, структури були слабкі. Та й партія знаходилася не «на коні», а в опозиції. 150 партійців налічувалося в обласному центрі. Зараз їх — понад 600. До цього додам, що в Ужгороді на даний момент зареєстрована 41 первинна пар-тійна організація. Завдяки цим дієвим осередкам Соцпартії і маємо прийти у владу і зайняти в ній таку позицію, аби без нас не приймалося жодного рішення. Дуже втішає те, що ми працюємо воєдино з організацією ветеранів Афганістану та міськорганізацією ВГО «Захист дітей війни». Наші спільні дії завжди дають конкретні результати.

…Щасти тобі, Олександре!

Василь ЗУБАЧ.
Дев’ята ужгородська школа — люстро цього світу!
Сонячна машина справедливості можлива!