ВІКТОР ЮЩЕНКО — ГЕНЕРАЛЬНИЙ СЕКРЕТАР УКРАЇНИ...

Покоління 70-х - це ті, хто народився в соціалізмі, ріс і виховувався в перехідний період "Perestroyka end glasnost", а вийшов "у люди" в період печерного капіталізму і демократичного авторитаризму. Саме ці люди сьогодні, зробивши собі початковий капітал, проявивши себе в бізнесі, активно входять в українську політику.

Генсек Віктор ЮЩЕНКО.

Але вони все ще пам'ятають і те, як колись вивчали роботи Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Ілліча Брежнєва і конспектували матеріали з'їздів КПРС. Все це було.

Проте не виключено, що все це знов чекає Україну.

Адже в Росії замість Володі Ульянова сьогодні Володя Путін.

А у нас хто буде?

Вітя?

Який саме?



Партія - наш рульовий!



Серед багатьох слоганів епохи СРСР, включаючи такий шедевр, як "Економіка повинна бути економною!", а також "Партія - розум, честь і совість нашої епохи!", пам'ятається, був ще такий: "Народ і партія - єдині!". І про цю "єдність" в народі ходив такий афоризм: "Не треба нам двопартійної системи - дві партії народ не прогодує". Адже і правда - комуністична партія Радянського Союзу насправді керувала державою. Хоча були відповідні державні органи влади, такі як Верховна Рада СРСР, який виконував функції законодавчого органу, Президія Верховної Ради формально виконувала функції глави держави, Радмін - уряд СРСР. Але саме Генеральний секретар ЦК КПРС, який очолював Політбюро ЦК, (а був період, коли він одночасно очолював і Президію Верховної Ради), фактично керував величезною країною. А компартія була просто на утриманні у народу, хоча члени партії і платили символічні членські внески. Тому і мало місце таке оригінальне "єднання", коли партійні чиновники мали продуктові спецпайки, їх обслуговували спецмагазини, лікували їх у спецклініках, а всі "пересічні громадяни" стояли в чергах, чекаючи, коли "викинуть" на прилавки два сорти ковбаси або дільничий терапевт випише пігулки від нежиті і закрепу водночас. Навіть найбільш занепалий секретар найвіддаленішого райкому партії мав службову "Волгу", непоганий оклад і пенсію, міг стукати кулаком по столу і кричати на решту районного керівництва. І керувати, тобто, по суті, виконувати директиви "зверху".

Тому що була сувора партійно-господарська ієрархія і чітка владна вертикаль.

Чим була сильна КПРС в роки побудови розвиненого соціалізму? Про що зараз так часто зітхають наші ветерани? Чому згадують до місця і не до місця Сталіна?

Тому що тоді був порядок!

ПОРЯДОК!

Сопливий хлопчисько на батьковому автомобілі не міг собі дозволити п'яним сісти за кермо. А якщо сів і, не дай Бог, збив перехожого, не говорячи вже про дитину, то тато його вилітав з партії, а сам синок сідав років на сім у в'язницю. Ні, були, звичайно, винятки, і синів високих чиновників "відмазували" і рятували від суду. Але тільки в найбільш пікових випадках. До речі, і тут показовим був приклад братської Куби - коли олімпійський чемпіон із боксу кубинець Теофіло Стівенсон збив на своєму авто людину - "сів", як милий, на кілька років.

І ніхто не подивився на золоту медаль його.

І у нас садили.

Спортсменів, акторів, співаків.

Тому що був Закон.

Були винятки - куди ж без них, але саме ВИНЯТКИ.

А в цілому, особливо на місцях, діяв принцип - "що належить Юпітерові - то не належить бику".

Тому ніхто і не бикував.

Належить тобі службова "Волга", біла, з 8-00 до 17-00 - прошу.

Не більше.

І не на базар із тещею, а до під'їзду на роботу.

Належить путівка до Сочі - і ніяких там Канарських островів.

Належить раз на місяць отоваритися в номенклатурному відділі магазина "Берізка" - і досить.

Хочеш більшого - дослужися.

І служили.

Вірою і правдою служили, вибиваючись із "мовчальників" у начальники.

А в разі чого - і прокуратура, і ВБРСВ - відділ з боротьби з розкраданнями соціалістичної власності.

А вже про КДБ нічого і згадувати - боялися всі.

Але була і чітка вертикаль влади, що створювалася і культивувалася багато років.

ЦК КПРС спускав директиви крайкомам і республіканським ЦК, ті - в обкоми, потім міськкоми і, нарешті, райкоми. Обласні ради народних депутатів, а так само міськради і райради просто виконували ці директиви, залишивши собі тільки чисто господарські турботи.

І було чисто.

Сьогодні ні вертикалі влади, ні горизонталі немає - суцільне болото і плутанина.

І партій безліч, і керівників.

І всі хочуть рулювати.

Але не у всіх виходить.



Quo vadis?



Коли нам постійно твердять, що Україна йде до Європи, то хочеться запитати: а яким чином це відбувається? Що саме відбувається в Україні такого, що ми можемо претендувати на Європейське Співтовариство? У нас взагалі-то що за країна? Республіка? Монархія? Диктатура?

Стаття 5 Конституції України закріпила республіканську форму правління, не конкретизуючи її. Аналіз розділів Конституції, в яких визначається статус найвищих органів державної влади, дає можливість зробити висновок, що в Україні реалізовано квазіпрезидентську або як її ще називають - парламентсько-президентську форму правління. Довго не оперуватимемо юридичними термінами і поняттями "виконавча влада", "законодавча влада". Законодавча влада у нас представлена єдиним органом - Верховною Радою України. А ось виконавча влада має три рівні: вищий - Кабінет Міністрів України, центральний, - міністерства і Комітети зі спеціальними функціями, наприклад, Державний комітет із телебачення і радіомовлення, а так само місцевий - обласні і районні державні адміністрації.

Світова практика державного будівництва показує, що виконавча вертикаль влади має жорстку субординацію: органи місцевого рівня підпорядковані уряду. У нашому випадку - місцеві держадміністрації повинні бути підпорядковані Кабінету Міністрів. А як насправді? Частина четверта статті 118 Конституції України свідчить: "Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України", а частина п'ята цієї ж статті наказує: "Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам віконавчої влади віщого рівня".

Не було би питань, якби Президент очолював виконавчу владу. Але тоді б це була президентська форма правління. Ми ж президентсько-парламентську форму правління, яка виявилася неефективною, шляхом зміни Конституції трансформували в парламентсько-президентську, для якої характерна домінуюча роль парламенту, перш за все у формуванні уряду.

До речі, так воно і є.

Якщо раніше уряд одноособово призначав Президент, парламент давав згоду тільки на призначення прем'єр-міністра, то зараз уряд формується парламентом при деякій участі Президента. Проте голів обласних і районних адміністрацій. призначає Президент України. Що, природно, не характерний для парламентсько-президентської форми правління. Адже, як ми вже відзначили, місцеві держадміністрації є органами виконавчої влади, яку очолює не Президент, а Кабінет Міністрів. Тому, погодьтеся, достатньо нелогічними є укази Президента про призначення глави якої-небудь районної держадміністрації. Причому не одиничні випадки, коли це робиться навіть без відповідного представлення уряду. Виходить, що це - президентська вертикаль влади. І тоді, по суті, у нас - президентсько-парламентська республіка, де роль парламенту зводиться до ухвалення законів, які повинні виконуватися на всіх рівнях виконавчої вертикалі.

Повинні.

І тут ми отримуємо абсурд - по суті Кабмін не може забезпечити виконання законів, оскільки низові його структури - місцеві держадміністрації, на плечі яких в основному і лягає левова частина цієї роботи, орієнтовані не на уряд, а на Президента і його секретаріат.

Ось і з'являються проекти законів від Секретаріату Президента України, які ставлять палиці в колеса Кабінету Міністрів. Наочним прикладом може служити пропонований проект Закону про Кабінет Міністрів, який переслідує єдину мету, - посилити повноваження Президента за рахунок урізування їх у уряду, що, як то кажуть, не відповідає ні духу, ні букві зміненої Конституції.

Наприклад, бажання Віктора Ющенка без скріплення підписами прем'єр-міністра і міністра юстиції призначати 1/3 складу суддів Конституційного Суду. Але і цього мало. Президент пропонує, щоб члени Конституційного Суду приводилися до присяги не на засіданні Верховної Ради, а на урочистих зборах КС!

Йдемо далі: члени Вищої ради юстиції, за задумом Банкової, повинні приводитися до присяги не Верховною Радою, а Президентом. Ця, на перший погляд, неістотна формальність має пояснення - серед причин, які тягнуть за собою відставку члена Вищої ради юстиції, є порушення присяги. А хто повинен встановлювати факт порушення присяги? Правильно, Секретаріат Президента, тому що саме Президент приводить до присяги членів Вищої ради юстиції.

Крім того, законом "від Ющенка" пропонується виключити норму про те, що посадові особи апарату Совбеза і Секретаріату Президента "не мають права давати доручення Кабінету Міністрів, членам уряду і втручатися в їх діяльність".

На наш погляд, це - повне повернення до попередньої форми правління, тобто - до кучмізму, який був засуджений громадськістю нашої країни.

А чи може наш Президент щось доручати Кабінету Міністрів? Чи відміняти його розпорядження? Як ця норма виписана в Конституції?

Коментує Борис Руснак, юрист, викладач Конституційного права України Західноукраїнського економіко-правового університету:

"Взаємовідносини Президента України з Кабінетом Міністрів та іншими органами виконавчої влади регулюються ст. ст. 106, 113 та 118 Конституції України. Зокрема, стаття 106 визначає повноваження Президента щодо формування уряду і центральних органів виконавчої влади. За нині чинною редакцією згаданої статті повноваження Президента значно звужені: він вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України подання про призначення Верховною Радою України прем'єр-міністра в строк не пізніше ніж на п'ятнадцятий день після одержання такої пропозиції; вносить до Верховної Ради подання про призначення міністра оборони, міністра закордонних справ; подання про призначення на посаду та звільнення з посади голови Служби безпеки. Окрім того, Президент зупиняє дію актів Кабінету Міністрів з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду щодо їх конституційності.

Президент на основі та на виконання Конституції і законів видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України (маються на увазі ті суб’єкти конституційно-правових відносин, яких ці акти Президента стосуються, включаючи і органи виконавчої влади, оскільки жодних винятків Конституція не містить).

Акти Президента, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 5, 18, 21, 23 статті 106 Конституції, скріплюються підписами прем'єр-міністра і міністра, відповідального за акт та його виконання. Слід зазначити, що Конситуція не визначає послідовності здійснення цієї дії. Цю конституційну прогалину заповнив Закон "Про Кабінет Міністрів України", врегулювавши статтею 27 процедуру скріплення підписами прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання, відповідних указів Президента (в теорії права ця процедура називається контрасигнуванням). Проте, Президента це не влаштовує, оскільки закон фактично надає прем'єр-міністру і відповідному міністру право вето щодо зазначених актів Президента, що, власне, відповідає світовій практиці.

Стаття 113 Конституції визначає, що Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом у межах, передбачених Конституцією, а також у своїй діяльності керується, окрім Конституції та законів України, указами Президента, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Стаття 118 Конституції визначає повноваження Президента щодо призначення на посаду і звільнення з посади голів місцевих державних адміністрацій. До речі, здійснює він це за поданням Кабінету Міністрів.

До повноважень Президента віднесено також прийняття рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації у разі, якщо відповідна обласна чи районна рада висловила йому недовіру двома третинами голосів депутатів від складу ради".

Тобто, не "аз єсмь цар", а тільки після волевиявлення депутатів!



Дорогий Вікторе Андрійовичу!

Є ще одне дуже актуальне питання - а що таке Секретаріат Президента України? У якому законі виписані повноваження цієї досить громіздкої структури? У Конституції такого органу влади немає. І бути не може, тому що це - консультативний орган, допоміжний. Секретар - це такий собі папероносець і фіксатор важливих рішень, не більш. Але при Кучмі Адміністрація Президента була справжнім тіньовим Кабінетом Міністрів, який здійснював реальну владу в країні. Про "темники" Медведчука, тобто - вказівки пресі, як і що висвітлювати, чули, мабуть, всі. А про темники ДПАУ? З розпорядженнями щодо того, як і кого "нагинати"? А контроль над МВС і СБУ? Ну і так далі.

Виступаючи на конференції в Києві 8 жовтня 1999 р., присвяченій проблемам регіональної політики, Л.М. Кравчук сказав таке: "Я починав президентську діяльність, коли в апараті було 300 осіб, а закінчив з 180, бо залишив тільки тих, хто безпосередньо обслуговує президентські повноваження (нагородження, помилування). Далі - радники і апарат (радники, які радять, не маючи повноважень виходу на інші структури). Було точно поставлене завдання: всі мають повноваження дуже великі тільки у межах приміщень адміністрації".

При Кучмі штат його адміністрації розрісся до 2000 осіб. Хоча офіційно ця цифра ніде не публікувалася, нам не належало знати, скільки чиновників допомагають Президентові виконувати його повноваження. Ющенко вирішив розсекретити цю цифру. Згідно указу Президента Ющенка від 05.10.06 №817 гранична чисельність працівників його Секретаріату затверджена в кількості 595 штатних одиниць. У що, дивлячись на суми держбюджету, що виділяються на утримування Президента і його секретаріату і зростають в геометричній прогресії, чесно кажучи, віриться насилу. Враховуючи той факт, що багато указів і розпоряджень Президента видаються під грифом "не для друку", закрадається підозра, що справжня чисельність секретаріату також "не для друку".

Коментує Б.А. Руснак:

"Я проаналізував витрати Держбюджету на утримування Президента і його адміністрації (секретаріату), починаючи з 2000-го року. Отже, 2000 р. - 50 434,6; 2001 р. - 161 787,1; 2002 р. - 317 523,8; 2003 р. - 338 562,9; 2004 р. - 443 206,6; 2005 р. - 501 631,6; 2006 р. - 615 699,8; 2007 р. - 689 566,6; 2008 р. - 1 236 929,2 тис. грн (цифри наведені на момент затвердження відповідного держбюджету). Для порівняння наведу об'єм витрат на утримання і виконання повноважень Верховною Радою і Кабінетом Міністрів на 2008 рік: 860 370,5 тис. грн і 428 083,1 тис. грн відповідно. Складете докупи і отримаєте витрати на нашого Президента. За дев'ять років загальна цифра витрат на утримання Президента, його оточення і забезпечення повноважень глави держави виросла з п'ятдесяти з гаком мільйонів гривень до одного мільярда двохсот тридцяти семи мільйонів гривень. Коментувати складно і повірити тому, що Віктор Андрійович істотно скоротив чисельність свого апарату, ще складніше".



І це - найпрозоріша влада?



Про зарплати чиновників ми теж мало що знаємо, проте хотілося б так само відзначити, що з кожним роком "вартість" українського Президента зростає. Якщо порівнювати витрати на весь апарат президентської вертикалі влади, то загальна сума цих витрат перекриває і апарат Верховної Ради разом з депутатами, і апарат Кабінету Міністрів України разом з міністрами і прем'єром. Питається - а яке тоді моральне право наш Президент має заявляти про те, що він не підпише бюджет держави з дефіцитом понад 2% ВВП?

Можливо, варто пошукати трохи в "закромах Родины"?

Тобто, в господарстві нашого Президента?

І поправити бюджет - у бік зменшення власних витрат?



Олександр ВОРОНЦОВ, INTV