Голова УСВА Сергій Червонописький: "Гуртуємося, щоб відстоювати справедливість"

Вже тоді сотні тисяч хлопців, які пройшли гірку школу війни в Афганістані, знали його як бойового командира розвідувальної роти, що повернувся на батьківщину з двома орденами Червоної Зірки. Як людину, котру не зламала особиста біда. Як ватажка комсомольців Черкащини, який зумів багато зробити, щоб колишні солдати афганської війни знайшли своє місце у житті. Тоді з найвищої трибуни держави Сергій Червонописький одним із перших почав уголос говорити про їхні проблеми. А коли Союз розпався, він став організатором Української Спілки ветеранів Афганістану (УСВА), визнаним лідером воїнів-інтернаціоналістів. Має нагороди України, Росії та Білорусі, перший кавалер ордена Данила Галицького. Та найбільшою нагородою вважає те, що в його роті в Афганістані не загинув жодний солдат. Сам він підірвався на міні і дивом вижив. Після такої ампутації ніг, як у нього, люди назавжди залишаються прикутими до інвалідного візка. А він ще у госпіталі навчився ходити, спираючись на палицю. Мужня, смілива людина, Сергій Червонописький на власному досвіді знає, що таке бути в нашій державі «афганцем» і людиною з особливими потребами. Тому присвятив себе соціальному захисту цих людей. Як їм живеться у незалежній Україні? Чому УСВА вирішила йти на вибори у парламент разом із Соціалістичною партією? Про це ми розмовляємо з ним у кабінеті Спілки ветеранів Афганістану.



[b]— Сергію Васильовичу, розкажіть, будь ласка, чому і як була створена ваша організація.[/b]



— Щоб відповісти на це запитання, треба повернутися на два десятиліття назад, коли додому з війни в Афганістані поверталися юнаки, зранені фізично і морально. Чесно виконавши свій конституційний обов’язок, замість співчуття та допомоги у лікуванні, працевлаштуванні та забезпеченні житлом вони на батьківщині натикалися на чиновницьку бездушність. «Я вас у Афганістан не посилав» — ця фраза із статті про поневіряння колишнього воїна по кабінетах бюрократів і досі актуальна. Повною мірою відчув це на собі, коли мене, зраненого, мати привезла на протезний завод, а з неї почали вимагати троячку за те, щоб підняти мене на ношах. Отоді і прийшло переконання: треба нам, «афганцям», щось робити, згуртовуватися, боротися за свої права. До того ж ми, які залишилися в живих, відчували моральний обов’язок перед родинами наших загиблих друзів, яким теж довелося пройти усі кола бюрократичного пекла. Отож треба було захищати і їх, братися за пошук зниклих безвісти та повернення додому військовополонених.

Нагадаю: через афганську війну пройшло понад 160 тисяч хлопців із України. Із них 3280 загинуло, 3560 стали інвалідами, 80 зникло безвісти. Залишилися вдовами понад півтисячі молодих жінок, понад сімсот дітей — сиротами. Коли розпався Союз, я міг, як інші, піти у бізнес. Та покинути напризволяще людей, які повірили, що разом ми можемо захистити свої права, не дозволило сумління. Із друзями та однодумцями, такими, як Юрій Зубко, Олег Михнюк, Володимир Сіроштан та іншими, створили УСВА, головною метою якої став соціальний захист колишніх воїнів-афганців, ветеранів інших воєн, увічнення пам’яті загиблих і патріотичне виховання молоді. Спілка реально допомагає інвалідам війни та родинам загиблих. Оплачуємо операції, навчання у вузах дітей-сиріт. Гроші на це заробляємо самі. Організували протезні майстерні, які використовують передові технології і обладнання. У Одесі успішно працює реабілітаційний центр, де щорічно оздоровлюються близько 400 ветеранів та членів їх сімей. Придбали сучасну технологію виробництва інвалідних візків і створюємо мережу сервісних центрів для протезування.



[b]— А що ж держава? Яка її допомога учасникам та інвалідам війни?[/b]



— На жаль, вони все менше відчувають державну турботу. Це і спонукало нас кілька місяців тому розпочати безстрокову всеукраїнську акцію «Разом ми — сила». Кілька разів тисячі «афганців» та інших ветеранів війни з різних регіонів України пікетували Верховну Раду, Кабінет Міністрів, Секретаріат Президента України, Міністерство праці і соціальної політики та Верховний суд з вимогами відновити справедливість у вирішенні житлових проблем, забезпеченні ліками та санаторно-курортним лікуванням, проїзді, пенсіях, оподаткуванні тощо. Люди з орденами і медалями, інваліди тримали плакати: «Краще загинути в бою там, ніж терпіти приниження тут», «Присвоєно почесне звання «Заслужений ліквідатор ветеранів України» Пинзенику В. М. та Кириленку В. А.». Адже хіба це не ганьба, що матері загиблих у Афганістані синів отримують жалюгідні 29 гривень на місяць, а ті, хто повернувся з війни каліками, по 270 гривень пенсії. Хіба не ганьба — 140 гривень інваліду війни першої групи. Сьогодні наших товаришів уже пішло з життя більше, ніж загинуло на «афганській» війні. А вони так і не дочекалися від держави гідної їх поваги.

Ображає ветеранів війни та військової служби і те, що їх навіть не згадано у програмі уряду «Назустріч людям». Раніше до наших потреб хоч трохи прислухалися, бо був Державний комітет у справах ветеранів. Тепер його ліквідовано. Нині доводиться чути нову варіацію старої теми: «Україна в Афганістані не воювала», за якою — ігнорування долі хлопців, які не з своєї вини втратили на тій війні своє здоров’я. Понад 30 тисяч із них досі не мають власного житла. Не виконуються і норми закону щодо працевлаштування «афганців». Ми не підпадаємо під закон про особливі заслуги, а наші бойові ордени пропонують вважати нагородами мирного часу. Це значить, що далі — невизнання «афганців» учасниками бойових дій і позбавлення їх відповідних пільг та доплат. Продовжується ліквідація військових госпіталів та знищення єдиного «афганського» санаторію імені Семашка у Криму. Влада намагається перекласти допомогу ветеранам війни на місцеві бюджети, тобто звести її нанівець. Тож акція «Разом ми — сила» триватиме доти, доки не будуть виконані наші вимоги: щоб запрацював закон «Про статус ветеранів війни» і не сталося заміни соціальних пільг неадекватною адресною допомогою.



[b]— Сергію Васильовичу, ваша Спілка відома своїми патріотричними акціями. Такими, як музичні фестивалі «Пам’ять Афгану», «Долг», «Солдати миру ХХІ сторіччя», спортивними змаганнями у пам’ять загиблих у Афганістані воїнів тощо. Усе це вимагає великої організаційної роботи, клопотів, коштів нарешті. Скажіть, навіщо це «афганцям»?[/b]



— Чи не найголовнішим результатом нашого гіркого військового досвіду стало розуміння: те, що трапилося з нашим поколінням у Афганістані, не повинно повторитися. Наші сини не повинні вмирати на чужій землі, бути сліпими виконавцями чиєїсь волі. Для цього маємо будувати громадянське суспільство, виховувати людей із власною гідністю, яка виникає лише на основі патріотизму, любові й поваги до своєї землі, її історії. На жаль, нині в Україні патріотичне виховання молоді пущене на самоплив. Тож і намагаємося заповнити цю прогалину. Створили підліткове об’єднання «Майбутнє України», у якому понад десять тисяч хлопців і дівчат займаються у ста військово-спортивних та пошукових клубах. Скажімо, на Житомирщині добре знають пошуковий клуб, яким опікується «афганець» Павло Ментов. За участю його членів повернуто із забуття чимало імен воїнів Великої Вітчизняної. У Києві діє потужна організація «Школа мужності», якою багато років керує наш побратим Вадим Марченко. У ній майже чотириста дітей займаються спортом, ходять у походи місцями бойової слави, допомагають інвалідам та сім’ям загиблих у Афганістані.



[b]— До речі, про тих, хто не повернувся звідти. Три роки тому наша газета писала про трагедію підполковника Миколи Зайця, який пропав безвісти в Афганістані. Його мати Катерина Федорівна, яка мешкає у Ружині на Житомирщині, понад двадцять років не знала про його долю. У які тільки кабінети вона не стукалася, ніде не могла добитися правди про сина. І от дізнаюся: ваша Спілка знайшла сліди Миколи Зайця і відновила його добре ім’я.[/b]



— Так, тепер Катерина Федорівна має не лише моральне полегшення. Їй призначено пенсію по втраті годувальника, а сину Миколи Зайця держава дала квартиру. Ми продовжуємо пошуки наших хлопців у Афганістані і Пакистані. Це дуже складна робота, яку очолює мій заступник Валерій Аблазов. Вона вимагає довгих дипломатичних переговорів, великих зусиль з ідентифікації тіл загиблих. До речі, пакистанці та афганці з великою повагою ставляться до наших пошуків. За їхньою допомогою нам удалося знайти сліди рядового Сергія Коршенка із Криму, який майже двадцять років вважався таким, що пропав безвісти. На прохання нашої Спілки його посмертно нагороджено орденом «За мужність», його іменем названо вулицю. Нещодавно у Луганськ із Афганістану повернули прах рядового Петікова. І хоча з дня його загибелі минуло багато років, чимало мешканців міста зібралися, щоб вшанувати солдата. Це ще раз переконало мене в тому, що таку роботу треба продовжувати, бо будь-який прояв поваги до пам’яті воїнів, де і коли б вони не загинули, підвищує рівень моральності в суспільстві.



[b]— А які ваші плани на майбутнє? Як думаєте далі будувати роботу Спілки?[/b]



— Як я вже казав, наше головне завдання — соціальний захист ветеранів війни та їхніх родин. Воно потребує не лише згуртованих зусиль усіх членів Спілки, а й присутності її у органах влади. Нас, «афганців», сто шістдесят тисяч повних сил і життєвого досвіду чоловіків. Така сила повинна мати своїх представників не лише у місцевих радах, а й у парламенті. Тому ми вирішили, що братимемо участь у наступних виборах. Підемо на них із Соціалістичною партією України, з якою ми підписали угоду про партнерство. Бо це найближча нам по духу і за ідеологією політична сила. Думаю, разом ми ще дієвіше зможемо захищати інтереси ветеранів, пенсіонерів, інвалідів, людей праці.



[b][i]Розмову вела Наталя Литвиненко,[/i][/b] [a href="http://silskivisti.kiev.ua/5_153/STARTALL.HTM"]"Сільські вісті"[/a].