Наші хлопці без страху йдуть під кулі, але не готові холоднокровно знищувати ворога

Боєць одного з добровольчих батальйонів Василь, уродженець міста Мукачевого, а нині житель с. Попасне Новоайдарського району Луганської області приїхав у місто, де колись народився, після осколочного поранення в ногу. (Він попросив не називати ні його прізвища, ні батальйону з міркувань власної безпеки та безпеки його близьких, які перебувають на території, підконтрольній бойовикам ЛНР).

У розмові з кореспондентом Укрінформу Василь підкреслив, - зараз учасникам АТО важливо зрозуміти, що це жорстока війна, а не комп'ютерні "стрілялки", де у тебе є кілька життів.

– До війни я працював приватним підприємцем. У добровольці записався, коли був у Києві - якраз тоді, як оголосили першу хвилю мобілізації, - розповідає Василь.

- Як формувався ваш батальйон?

- З числа колишніх робітників, приватних підприємців, було декілька афганців та патріотично налаштованих хлопців із самооборони Майдану. Більше місяця ми проходили підготовку в навчальному центрі "Десна", а потім поїхали в зону проведення АТО на Луганщину.

– Яке було озброєння?

– В основному стрілецька зброя, причому зроблена ще у 1970-1980 роках. Із військової техніки - один БРДМ (броньована розвідувально-дозорна машина) 1950-го року випуску.

– Ти, мабуть, спілкувався з бійцями з інших добровольчих батальйонів. Як у них було із забезпеченням?

– У мене є товариш у батальйоні "Айдар", з яким регулярно спілкуюсь по мобільному, так з його слів, завдяки їхнім спонсорам, із забезпеченням у них відразу було все гаразд, на відміну від наших хлопців, у яких крім форми та автоматів, не було нічого. Для прикладу, харчі нам привозили волонтери. До речі, частину цих продуктів ми віддавали місцевому населенню, яке особливо потерпає від війни.

– І куди відправили ваш батальйон?

– Перший наш пункт було село Сабівка Слов'яносербского району Луганської області. Там облаштували блокпост і на світанку прийняли перший бій. На щастя, тоді ніхто не загинув. Потім були бої за Первомайськ, Лутугіне, Маломиколаївку, надавали першу допомогу місцевим мешканцям, які тижнями жили без світла, ліків і продовольства. Поранення отримав на початку серпня в бою за місто Іловайськ Донецької області.

– Ти мав на увазі, на війні з сепаратистами?

– Ні, неоголошеній війні Російської Федерації проти нашої держави. Адже повірте, немає у Луганську і Донецьку ніяких так званих бойовиків, що, як прийнято офіційно говорити, воюють за "ДНР-ЛНР". Воюють українські збройні сили конкретно з регулярними військами Росії, яка використовує все можливе, щоб залучити на свій бік жителів цих областей. Я думаю, настав той час, коли треба називати речі своїми іменами.

– Ти брав участь у багатьох бойових операціях. Яке ставлення населення Сходу до бійців української армії?

– Моя особиста думка, що багатьом тамтешнім людям просто задурманили голову проросійською пропагандою. Ось так і ставляться до нас - вороже. Але багато й тих, які допомагають нам, розповідають, що діється на ворожих блокпостах, яке у ворога озброєння тощо.

– Які твої враження від антитерористичної операції в цілому?

– У принципі, справи йдуть відносно непогано. Але повторюсь, те, що відбувається сьогодні на Сході, давно перестало бути антитерористичною операцією. Це війна.

– Що, на твою думку, треба зараз робити, щоб перемагати?

– Потрібен єдиний центр командування. Якщо у Національної гвардії, добровольчих батальйонів і армії буде єдине командування, ми отримаємо перемогу. А ще треба дати нашим бійцям розуміння, що на війні потрібно знищувати ворогів. Зараз же наші хлопці готові тримати удари "Градів", іти під кулі, але не готові холоднокровно знищувати противника. Вороги ж готові на все. Тож потрібне усвідомлення, що це справжня війна, а не гра в комп’ютерні "стрілялки", де у тебе в запасі є декілька життів. Ця війна брудна і жорстока, коли твоя помилка, а помилка командирів - тим більше, - коштує десятки, а то й сотні людських життів.

– Ти отримав осколочне поранення ноги. Що можеш сказати про нашу медицину?

- Скажу одне, на фронті лікарі стають професіоналами. Що стосується мене, то протягом усіх переїздів із зони АТО до госпіталю мене супроводжували висококваліфіковані фахівці. Перебуваючи на лікуванні, бачив медиків, які працювали цілодобово, не шкодуючи себе. Я вдячний усім, хто мене оперував, дав мені можливість зостатися живим і після лікування повернутися на фронт, бо мушу зробити все, залежне від мене, щоб захистити нашу Батьківщину.

Володимир Ушенко