Новий прикол від ужгородського панства

...або старі відлуння, що перебивають новий світ! Настали часи, за якими ми спостерігали в телевізорі. Це я про ті кінострічки про майбутнє, де всі ми, ужгородці, катаємося на летючих автомобілях, живемо у хмарочосах та маємо нормальну зарплату, як у мера.

ПАНИ ЩУРИ



Але правда щодо цього, колись бажаного майбутнь ого, у 2008 році виявилася жорстокою: житлові будинки повгрузали в землю на 35 сантиметрів, а коли виходиш зранку на подвір'я, потрапляєш у пилюку по коліна, якщо вночі Бог не послав дощу. Цей пил уже прозвали «сипучими пісками». Сьогодні зранку мене взагалі мало не збив автомобіль на безлюдній вулиці Заньковецької біля ресторану «Губертус». А саме страшне, що та бордова «Нива» робила спробу відламати мою праву ногу навмисно.



У рік Щура пани щури, здається, нічого доброго не подарують нам. Тим більше, що рік просто супер-сприятливий для незаконних махінацій, що враховують звичні загрібання всього, корисного людям, нашою політичною владою. Совість не мучить їхні «лицарські серця». Зате їхні «лицарські серця» та апетити давно замучили совість. Остання вже конає в агонії. Надії на добре суспільство вже нема.



До речі, Україна планує зникнути з карти Землі і затягнути в небуття всі скарби вмісту сейфів та порцелянові будинки працівників мерії Ужгорода та інших міст.



Але, запевняю вас, змінивши рух суспільства щодо молоді, вижити змогли б не тільки славні хлопці та дівчата з Ужгородської мерії...



На даний момент виникла сер-йозна проблема, спричинена незрозуміло чиєю тупістю.



Йдеться про драмтеатр, що є не тільки відлунням напівмертвого театрального мистецтва, а й місцем, де збирається молодь, котра може створити суспільство майбутнього. Серед молоді є і невелика кількість спортсменів (зокрема, скейтбордистів),. Для них театр — єдине місце для тренувань Молодих спортсменів утискали завжди, однак цього «крися-чого» року їхні справи пішли просто жахливо. Але про це пізніше. Насамперед треба про скейтбординг.



Це — спорт, що набирає все більших обертів у всіх сферах. І для зиску в торгівлі різним інвентарем для скейтбордингу, і для самих спортсменів. Завдячуючи ідеальній системі, що дає прогресувати в скейтборд-світі, не лишається ображеним ніхто. Крім, хіба, старих бабусь і дідусів, яким дуже важко дивитися на можливості скей-терів під час чергового катання. Адже вони так не можуть — час пройшов. Відчай їх переливається у намагання всілякими методами заборонити скейтбординг в Ужгороді.



А ми — нове покоління. Ми хочемо свого. І якщо нас зупиняти — то заперечувати майбутнє.



На жаль, бабусь без хорошої енергетики вистачає й у драматичному театрі. Це — справжня драма буття. Там усі такі «обаблені» — охоронці та інші, працівники. Вони взагалі незрозуміло чим займаються. Крім того що тупо сидять у будівлі всенародного саркофагу, а коли чують звук колес скейтборди-стської дошки — то від жаху голосно кричать назустріч вітру і великому Ратушняку.



ВОНИ ЙОГО І З'ЇЛИ!



Скейтбординг помалу стирається в Ужгороді. А міг би і прогресувати. Уявіть, як було би приємно дізнатися з голубого телевізора про перемогу на американських змаганнях ужгородського скейтбордингу. З цього й почалося б прокидання з летаргічного сну України. Ратушняк про це спочатку мріяв, а потім по-чиновницькому оточив себе зручними людьми. Вони його і з'їли. Молодь більше б енергізувалася, а діти стали би ще ліпшими за них, якби Ратушняк створив кордон для енергетичних звірів. Це був би великий прогрес. Ми не хочемо нічого взагалі від цієї влади. Ні квартир, ні ділянок. Ми благаємо про-кинутимся від сну глибокого, і працювати на життя, а не на смерть



Якщо так станеться — це буде прогрес.



По-національному.



Не по-американському.



Нам набридла система продажних шкур, щурів і людського занепадництва.



Однак, невідомо через кого, для скейтбордистів на Театрі настала фашистська комендантська година. Якщо ти скейтбордист і прийдеш на Драм (так ми називаємо славнозвісний театр), то з тебе знімуть штани працівники гуманної Міліції, заберуть дорогу дошку, яка коштує «штуку» гривень. Та ще й обматюкають. Грубенькі такі парубки!



Міліція «зшаленіла во всю». Молоді вже займатися нема чим. Ділянок і нерухомості вона не ділить, як ужгородська братва. Не «відтягується» з «тьолками» в ресторанах. «Травку» скурила всю до грама.



Тож, із підказки нашої братви, вирішили стерти з лиця Землі наш скейтбординг. Чатують вони, у прямому сенсі слова, постійно.



«Бобик» — автомобільна собака — біля драмтеатру постійно.



«Бобик» біля драмтеатру — страшна картина, бо це для молоді є символом неволі та селянських облич, які не слухають логічних пояснень. На рахунку ужгородської міліції вже є конфісковані дошки — скейти.



«Мочіть» ліпше бандитів.



«БАБ Л О»



Хоча це — страшніше. (Не второпаю і досі, для чого їх конфісковувати. Вони є знаряддям нашого майбутнього, а не злочину теперішнього дня). Дивно, чому не чіпляються до футболістів і бігунів, адже це одне й те саме — спорт. Якщо ви, ужгородські неймовірні красені, виганяєте нас з єдиного місця, де можна покататися на славу спорту, то збудуйте «з багатого плеча» нам спеціальний скейт-парк. Це — слова одного з по-страждалих від «селян у законі» скейтбордистів.



Варто підмітити для ужгородського народу: не є зрозумілою причина заборони катання. Перехожі ніколи не були травмовані, ображені скейтбордистом. Скейтбординг не нищить тротуарні плити, і так знищені безгосподарністю. Може скластися враження протилежного, якщо поглянути на майже лежачу будівлю театру із осілою навколишньою долівкою та плиткою, потрощеною пристрастями та стихіями. Його, на жаль, не ремонтували ніколи. Тому незрозуміло, чому охороняють? Чому у цю прекрасну мить занепаду традиційного мистецтва так важко бачити на цих бридких руїнах молодого скейтбордиста? Ми ж робимо свій спорт не для того, щоб душити удавками тих, що обзавелися зайвим «баблом»!



Театр на весь цей реальний апокаліпсис не звертає уваги, заспокоюючи себе вірою в зоряне майбутнє, що здається більш світлим для сучасних ідіотів.



Молодь Ужгорода переконливо просить старшу частину Ужгорода перестати гнобити їх.



Бо ми вам цього не пробачимо!



Петро Строгов, Україна, "Правозахист", №18 (258) від 20.05.2008