Отець Владислав Ігнатишин: Діти хотіли донести до глядачів правду і їм це вдалося

08 травня 2024 середа

13 переглядів

10.02.2014 (17:16)

Різдвяні свята вже минули, проте все ще десь чути звуки колядки. Одним із таких місць нещодавно стала Закарпатська обласна філармонія, де відбувся благодійний Різдвяний гала-концерт.

У ньому взяли участь переможці трьох Вертепів Архидияконатів Мукачівської греко-католицької Єпархії та церковні хорові колективи. Наставником та організатором одного із Вертепів став отець Владислав Ігнатишин, власно, із ним наша сьогоднішня розмова. - Ви є наставником цьогорічних переможців одного з 3-ох Вертепів учасників гала-концерту. Як вам вдалося досягти перемоги, у чому секрет?
- У конкурсі Вертепів переможених ніколи не буває, всі залишаються переможцями. Хочу сказати, що цей рік був особливий у святкуванні Різдва. Перед початком підготовки до свята, я звернувся до своїх друзів-діток і сказав, що нас очікує час Вертепів. Тоді, пригадую, запропонував малятам зробити Вертеп якнайкраще і пояснив, що це вдасться лише у тому випадку, якщо ми розкажемо глядачам правду. Ознайомившись із історією історичного Різдва, де йдеться про те, що присвята родина потрапляє у Вифлеєм, у якому їм не знаходиться місця, ми вирішили інсценізувати і актуалізувати саме цей аспект. Як тоді так і зараз люди не були б готові дати гостинність Божому Сину. А це, мабуть, і є тією правдою, яку ми намагались висвітлити.
Діти, котрі брали участь у постановці Вертепу, не є професійними артистами, тому із мого боку потрібно було додати трохи режисури і якнайкраще показати всі їхні якості. Найменші «артисти», котрі взяли участь у постановці, ще не вміють декламувати слова, адже їм всього два-три рочки, тому вони виступали у ролі овечок, саме ця родзинка у постановці викликала найбільше щирих посмішок у глядачів. Цікаво, що наша постановка завершується словами маленької дівчинки, котра каже: «Господи Ісусе, двері нашого дому, двері нашої душі і двері нашого серця завжди відкриті для тебе». До речі, вона сама є авторкою цих слів, я просто попросив її сказати те, що вона відчуває.
Під час інсценізації Вертепу, я бачив очі аудиторії і розумів, що маленьким артистам все ж вдалося донести до них правду, люди їм повірили, дехто це підтвердив непрошеною сльозою. Можливо, професійний дитячо-молодіжний колектив зміг би показати набагато більше, але у таких заходах є щось таке, що передається на вищому регістрі, випромінюється з серця.
- Отче Владиславе, як ви відбирали «артистів» для участі у постановці Вертепу?
- Майже всі учасники дійства є вихованцями нашої Недільної школи, це діти різної вікової категорії. Знаєте, я, напевно, поганий методист, із того погляду, що коли йду на уроки, то все менше готуюся, адже теми для наших зустрічей та дискусій приносять самі діти.
- На початку нашої розмови ви назвали дітей своїми друзями…
- Чесно кажучи, я називаю дітей по різному. Іноді я звертаюся до них – християни. Це урочисте звертання їх, мабуть, дисциплінує. Буває називаю їх малятами, спочатку це їх ображало, але я пояснив, що так само називаю дорослі пари, які збираються вступати у шлюб (часто проводжу із ними бесіди перед одруженням). Інколи називаю дітей – народе божий. Проте, гадаю, ми вже настільки із ними здружились, що можу їх називати і друзями. Більше того, у Недільній школі є учасники, котрі ще не диференціюють пагонів, і вони просто звертаються до мене на ім’я: «Владислав послухай, Владислав скажи, Владислав поясни».
У більшості випадків у спілкуванні із дітьми я веду віртуальний діалог. Адже для того, щоб утримати увагу такої публіки потрібно бути дуже зібраним і динамічним. Під час занять намагаюся постійно читати по їхнім очам. За всі роки роботи у Недільній школі не пам’ятаю, щоб хтось із дітей встав і вийшов із аудиторії. А діти, особливо дошкільнята, це безпосередня публіка, яка ще не знає обмежень та шкільної дисципліни.
Малеча, напевно, не так звертає увагу на ті епітети, якими їх називають, вони відчувають, що я їх просто люблю і сприймаю як рівних. Вони знають, що можуть разом зі мною робити спільні справи і це якраз те, що їх притягує. Якби не було кредиту довіри із боку дитячих сердець, не було б, гадаю, жодних результатів нашої роботи.
- Яка мета проведення подібних конкурсів?
- Подібний конкурс проводиться не вперше. Він започаткований уже близько десяти років тому. Раніше, пригадую, із кожного деканату, а їх у нас нараховується понад двадцять, приїздив один Вертеп-переможець. Згодом Єпархія, поділившись на три Архідияконати, почала визначати своїх переможців, котрі виступали на обласному рівні.
Найперше і найголовніше – ми хочемо популяризувати важливу для християн правду, яка полягає у тому, що Божий Син прийшов на землю для того, аби спасти людей. Коли людина знатиме у чому полягає зміст Різдва, то ми, можливо, повернемось до того, що було втрачено за сорок безбожних років та обійдемо гострі кути так званого «європейського різдва», коли люди просто обмінюються подарунками та сприймають його як звичайне сімейне свято. Відтак, усвідомлюючи зміст цього празника, молоде покоління матиме можливість передати його суть своїм наступникам.
Хочу зазначити, що Різдвяні Вертепи це не єдина річ, яку ми робимо протягом року, мобілізуючи наймолодших парафіян церкви. Проводимо багато різноманітних заходів до участі у яких намагаємося залучити молодь і дітей, для того, щоб вони пізнавали непересічні істини християнства. Літом ми влаштовуємо фестиваль духовної пісні, табори, футбольні змагання, веселі старти, олімпіади та КВК.
Маю гіркий досвід, адже чотири роки я був капеланом від нашої Єпархії в СІЗО. Тому добре розумію, що краще зараз інвестувати нашу увагу підростаючому поколінню, поки вони є дітьми свободи, аніж тоді, коли вони вже зав’язані наркотиками чи статтями Кримінального кодексу. Саме тому ми намагаємося тематично розширювати свою роботу із молоддю. Відверто кажучи, це крапля в морі порівняно з тим, що ми могли б зробити повернувшись до колишніх масштабів нашої месійної діяльності, коли була достатня кількість служителів та коли церква мала достатній авторитет. У Євангелії говориться, що добрий пастир ходить і шукає загублених овець. Тому хотілося б побажати служителям церкви будь якої конфесії ходити і шукати людей, котрі потребують допомоги і пропонувати їм наслідувати християнські цінності, поки світ не отруїв молоде покоління не найкращими пропозиціями.
- Отче Владиславе, за церковними канонами допоки ще годиться колядувати?
- Це залежить від локальних звичаїв. Я вже згадував про так зване «європеське різдво», де люди сходяться на Святу вечерю, наступного дня йдуть до храму і через добу-дві свята як і не було.
У нас на Закарпатті є звичай колядувати до Богоявлення, але люди зазвичай тримають Вертепи до Стрітення Господнього, а це сороковий день після народження Христа. У нашому краї, на щастя, збереглися автохтонні фольклорні Вертепи із архаїчними текстами. Треба дякувати Богу, що ми можемо де не де їх побачити і так ознайомитися із різдвяною карпатською бувальщиною.
- У сьогоднішній розмові ми торкалися теми виховання дітей, можливо, маєте окремі рекомендації щодо цього?
- У Недільній школі я не виховую у дітях щось надзвичайне. Уроки проходять із батьками, які сидять у залі позаду. Часом спостерігав як вони уважно слухають те, що ми обговорюємо із дітьми. Протягом тижня батьки допрацьовують та доповнюють знання із тієї теми, яку ми обговорювали із дітьми. Деколи даю домашні завдання (посміхається – автор).
Якщо не буде зв’язку із тим, що каже церква у храмі та із тим, що говорить домашня церква – не буде результату. Якщо дитина йде до школи, а батько нівелює авторитет вчителя, кажучи, що ваш наставник нічого не знає, то дитина навряд чи сприйматиме педагога. Тому лише завдяки тісній співпраці з родиною можна щось закріпити у юних дитячих серцях.
- Як відрізняється святкування Різдва сьогодні від того, що було раніше, які зміни спостерігаєте?
- Із кожним роком там де церква не піднімає свято Різдва на рівень сприйняття його як релігійного свята, там все більше домінує «голівудське різдво». Це видно навіть із того як люди прикрашають свою ялинку, якими словами зустрічають гостей та що сповідують. Різдво це динамічна річ, адже подія, яка сталася один раз в історії людства завжди повторюється і через призму того як ми її переживаємо, наскільки щиро, наскільки глибоко та наскільки відкрито. Колись погані вифлеємляни не дали притулок Діві Марії. Так, кожного року, святкуючи Різдво, ми притягуємо ту далеку подію у сьогодення, питання стоїть у тому, чи ми б сьогодні відкрили йому двері своєї оселі – торкається кожного із нас, покоління із покоління. Ті, хто святкує Різдво мають його проявити не лише у храмі, а насамперед у літургії власного життя, тобто відкрити двері убогим, відкинутим і всім тим, хто просить і дійсно потребує допомоги, хоча ідентифікувати останніх не завжди легко.