В Ужанському НПП остерігаються нелегалів і шанують мандрівників

Два дні, проведені в Ужанському національному природному парку, дозволили по-новому глянути на ще майже неосвоєну туристами землю, на якій сходяться кордони трьох держав. Україна, Словаччина та Польща, кожна на своєму боці, оберігають тут багатюще розмаїття рослин і тварин.

Там, де сходяться три кордони

Як не дивно, але ця територія на нашому боці до цього часу є нерозпізнаною туристами, залишаючись такою собі «terra incognita».



Єдиний у світі — тристоронній



Той факт, що букові праліси на території Ужанського національного природного парку внесені до охоронної природної спадщини ЮНЕСКО, сам по собі багато важить. Загальна площа парку, який знаходиться у Великоберезнянському районі Закарпаття, — 39, 2 тис. га. Він є невід’ємною складовою частиною єдиного у світі тристороннього польсько-словацько-українського Міжнародного біосферного заповідника «Східні Карпати». Це зайвий раз демонструє, що Карпати, як наднаціональна та наддержавна категорія, не визнають кордонів. Нещодавно Ужанський НПП став місцем проведення міжнародної конференції, на якійу гості з різних країн обговорювали стан збереження довкілля.



Туристичного велелюддя, яке спостерігаємо на вершинах Свидовецького хребта, Боржавських полонинах, біля Синевирського озера, водоспаду Шипот тощо, тут немає. Дарма, бо за кількістю привабливих місць, «незіпсованістю» дикої природи Ужанський НПП — в лідерах. Ще на початку двадцятого століття тут існував державний заказник «Стужиця», щоправда, тоді під крилом іншої держави — Австро-Угорщини. Тоді у кожному селі були притулки для туристів, функціонували чимало маршрутів.



Польська та словацька сторони на своїх охоронних територіях і тепер успішно розвивають туристську складову, а от українська не так давно стартувала. Умови для цього з’явилися після президентського Указу від 27 вересня 1999 року, яким було створено Ужанський НПП. Перевага парку — в його географічній близькості до обласного центру. Якщо до Свидовця чи Боржави треба мало не півдня діставатися будь-яким транспортом, то сюди — менше години автівкою, півтори — автобусом, дві — потягом.



Журналісти, що входять до Ужгородської організації Незалежної медіа-профспілки України, мали на меті власними ногами перевірити крутизну схилів, розплести мереживо стежок на території парку, рушаючи за маршрутом довжиною 12 кілометрів. Він пролягав від села Лубня через урочище Багно до гори Черемха. Це — один із 17 маршрутів, які пропонують туристам.



Парадокси неперспективного села



Лубня — маленьке село на українсько-польському кордоні. Відоме вже тим, що на його околиці майже сорок років поспіль не можуть відкрити прикордонний контрольно-пропускний пункт. Готувалися відкрити перед Московською Олімпіадою 1980-го, та не встигли. Якби задумане здійснили, то сьогодні Закарпаття мало б власний міждержавний перехід і постійне транспортне сполучення з Польщею, і життя в селі було б іншим.



Поки що Лубню зараховують до неперспективних. Насамперед — через кризовий демографічний стан. Село вироджується, адже із 235 його мешканців пенсіонерів — 183! Другий рік підряд до школи не піде жоден першокласник! Якщо так піде далі, доведеться закрити початкову школу.



У Лубні створено етнографічний музей на громадських засадах. Опікується ним завклубом Ганна Каганець, яка разом із місцевими вчителями зібрала десятки унікальних зразків народного одягу, а також художньої вишивки, подарованих місцевими мешканцями та майстринями. Крім того, у музеї можна прочитати пісні, балади, які побутують із давніх-давен. Їх дбайливо записали (комп’ютера ж бо немає) від бабусь-дідусів учні місцевої школи, працівники закладу культури. «Містечковий» патріотизм? А чому б і ні!



У магазин завезли свіжий хліб — подія. Поява туристів — теж привід зацікавитися, хто, звідки, навіщо. До слова, нерухомість тут ще не гіпертрофована в ціні, як у «розкручених» довколишніх селах — Вішка, Кострино, Сіль чи Ставне. Поспішайте, хто хоче встигнути придбати оселю-дачу для літнього відпочинку.



Нелегальні мігранти в цих місцях водяться, і розмов про них (а також скільки на цьому можна заробити) достатньо, але — без вказування прізвищ. Дехто заздрісно промовляє: «Є в селі такі. Добре ся мають, нам би так». Туристи — джерело офіційних заробітків — зустрічаються не надто часто.



Лісничий Лубнянського лісництва Наталя Сегеда, якій тут відомо все (з 33 років, відданих роботі в лісництві, 20 підряд очолює його) розповідає: «Третина коштів, які вкладає держава та заробляє лісництво, спрямовуються в туристську інфраструктуру. Віддача була б більшою, якби з’явився пункт переходу кордону». До речі, ще навіть перемовини про його відкриття не ведуться. Тим часом на картах Євросоюзу цей пункт, який поєднує села Лубню з українського та Волосате з польського боку, позначений! Група польських велосипедистів нещодавно приїхала сюди, щоб перетнути кордон і з подивом виявила: пункту немає! Неіснуючий КПП є загадкою польсько-українських відносин. Відомо, що незацікавленість у відкриті пункту виявляють саме поляки.



Вершина, за яку билися у першу світову



Як баластом, нами кидає по кузову автомашини: встигай триматися за борти. Нарешті, екстрімно дісталися урочища Багно. Саме звідси туристи починають сходження на гору Черемха (1130 м н. р. м.). У дерев’яній хижці на галявині нам належало пізнати всі принади ночівлі в похідних умовах. Хоч спати довелося на дощаному настилу або підлозі, більшість це задовольнило. А кого ні, той мав при собі власний «дім» — намет.



Звідси до Черемхи та назад — не більше двох із половиною годин. Вершечок гори займає 11-гектарна альпійська лука. Понад 90 років тому вона стала братською могилою. У першу світову війну тут зійшлися війська Росії та Австро-Угорщини. Вояки під командуванням генерала Брусилова внаслідок стрімкого наступу вибили звідси ворога, захопили висоту та утримували її майже 6 місяців.



Залишки захисних редутів збереглися. Розшифровували (безуспішно) невиразні надписи на кам’яних брилах. Оглядали краєвиди, фотографувалися на зеленому різнотрав’ї. Дехто навіть побував «за кордоном», якщо таким вважати залишки дротяної огорожі (раніше — під напругою); за ними починається нейтральна полоса. Нині ця смуга не охороняється, прикордонники пильнують лише лінію кордону. Вони час від часу обходять свої «володіння». Особливо цікавляться, звісно, нелегалами.



Об’єктив із сильним збільшенням фіксує на польському боці Хрест, встановлений на горі Тарниця (1346 м) — найвищій у Польських Бещадах (українською — Бескидах). Цей хрест особисто освятив Папа Римський Іоанн-Павло II.



Звідси видно і місця, де сходяться кордони трьох держав, крім України та Польщі — ще й Словаччини. А за два десятки кілометрів — інше знакове місце. Там, на горі Кременець, бере початок наш Уж, а ще польська ріка Сян. Завдовжки понад 600 км, вона є найбільшою притокою Вісли. Цікаво, що якщо води Ужа впадають у Чорне море, то Сяну — в Балтійське.



До всього — яфиновий напій



Після повернення до лісової хатини — запашна страва бограч, приготована з м’яса дичини, смакування напоєм, настояним на гілках яфини та малини. Наступного дня — короткі прогулянки та відпочинок на сонечку. Повернулися додому історико-ботанічною стежкою № 10, прокладеною за Австро-Угорщини. Шестикілометровою змією вона тягнеться через старезний ліс. Вийшли аж біля села Ставне. Перейшовши Уж та ступивши на шосе, повернулися в «цивілізацію».



Найбільше відкрить, переконаний директор Ужанського НПП Василь Копач, чекає на тих, хто ознайомлюється з парком зблизька, перебуваючи тут кілька днів, намотуючи власними ногами десятки кілометрів. Тут-бо є унікальні місцини, де зростають рідкісні види рослин, а також лісові урочища, в яких водиться всіляка «червонокнижна» звірина.



Пройшовши всього один маршрут із 17-ти, ми зробили перший крок до справжнього пізнання парку. І зрозуміли, що зробили його недаремно. Це стало можливим завдяки дирекції Ужанського НПП (директор Василь Копач) і Закарпатського обласного агентства із залучення інвестицій та господарського розвитку (генеральний директор Володимир Приходько). За що їм щиро дякуємо.



Василь БЕДЗІР для UA-Reporter.com