Закарпатці Олені мачуха стала рідною матір’ю на все життя

...На широкій лавиці баба Олена гребінцем, зробленим ще дідом Миколою, акуратно розчісувала довгі пасма конопель, розкуйовдженої куделі.

Ось так почеше та й береться за прядку, щоб було з чого полотно ткати. На це вже чекають і кросна, прилаштовані побіля вікна. Через маленькі шибки до приземкуватої хатини в ясну погоду зазирає веселе сонце. Приємно стає тоді в бабці на душі. Здається, ніби привітався хтось з висі небесної до неї. В самотині на сільській околиці доживає свого 90-літнього віку баба Олена, ні з ким добрим словом перемовитись... .
Щоправда, дочка її, Христина, неподалік у селі Тернові живе. Але в неї, як і в матері, давним-давно негусту косу припорошила життєва осінь фарбою кольору вимочених конопель. Хоч і зрідка, та вибирається Христина на рідну околицю, де колись закопали її пуповину, до матері.
Прийшла і того дня, коли її сива горлиця чесала ту прядку. Переступила поріг, чемно вклонилася. А коли цілувала неньці запалу щоку, відчула, як зронилася на руку сльоза. Так було завжди, але цього разу сльоза видалася якоюсь пекучішою. В Христини вирвалося: «Мамо, скажіть, що болить?»
- То душа моя, донечко, стогне і плаче, бо, що не кажи, а життя моє до могили біжить...
Після вечері з кількох картоплин та квашених огірків (піст саме був) сіли біля теплої грубки, натопленої сухим верболозом. До
пізньої ночі бесідували. Вже коли влягалися спати, баба Олена наважилася виповісти Христині те, що давно бажала й хотіла сказати...
- Дід Юрій мав файне ґаздівство, -шамкотіла, - і нянько не ледар був. Все мали: і воли свої, і млинок, і землі добрий шмат обробляли. Коли я підросла, няньо казав, що непогано було б мати й небідного зятя. А перечити йому було гріх! Віддали мене заміж у сусідню Нересницю. Хлопець фай-ний був і до всякого діла беручкий. Але, на жаль, Господь нам діточок не послав. Довелося моєму Василеві важко працювати на ясінянських лісорозробках, де одної дощової днини він і загинув під важкою смерекою. Не знаю, дочко, чи довго б побивалася за ним, якби на гірській дорозі не зустріла Петра, батька твого, який також рано зостався вдівцем. Вдома все міг робити: і зва-
рити, і попрати. Не кажу вже про чоловічу роботу, якої щодень було надто багато. На саме Водохреща Петро запропонував мені перебратися до нього на сільську околицю. Я не побоялася того, що мав на своїх руках тебе, маленьку: пішла! Та довго не пожили ми з Петром, бо на полонині Чорній, де він випасав овечу отару, темної ночі в нього потрапила небесна блискавка. Нянько давно спочиває на сільському цвинтарі. Потім, Христиночко, одна тільки й радість у мене була все життя - це ти. Заради тебе свій вік звікувала в самотині. Одна, мов перст! Завжди боялася, аби ніхто не зобидив тебе, сиротинку. І не шкодую, хоча серце дуже болить...
Христина вмить звелася з дерев'яної лавиці, аби припасти розчулено до неньчиних рук, обняти за сухенькі плечі. Чула вона колись малою щось від сусідки баби Васи-лини, але не дібрала тями: хто там кого виростив? А це ж про неї йшлося. Це ж мама Олена, виходить, їй мачуха.
- Мамочко! - покликала високим від раптових гірких сліз голосом. - Мамо!...
А відповіді вже не почула. Сивеньке пасмо вибилося з-під хустини і закрило материні очі навіки.