60 гостей на «Весіллі» закарпатського Родена (ФОТО)

Скульптури Василя Свиди є в головних збірках країни, найбільше їх – у Закарпатському обласному художньому музеї імені Бокшая. А в Ужгородському скансені, найпопулярнішому музеї міста, композиція “До молодого. Весілля” – це перше, що бачать гості музею й туристи після того, як купили квиток.

Дружки молодої

Масивна скульптура з червоного африканського негний-дерева махагоні, що показує верховинське весілля, стоїть у холі й привертає увагу одразу. Підходиш ближче – і вже не можеш зупинитися, розглядаючи обличчя, костюми, героїв “Весілля”. Тут і молоді, й староста, й дружки-дружбове, весільні гості напідпитку, музики й свашки, а за рогом хати плаче закоханий у молоду легінь, котрий “любив та й не взяв”. Усі вони наче застигли в моменті, що відкриває перед глядачем всесвіт народної традиційної культури. Геніальному автору вдалося ув’язати всіх героїв в одній дерев'яній скульптурі розміром метр на два. Цікаво, що в обличчі старости, який першим стоїть перед глядачем, упізнаємо й самого митця Василя Свиду, а в решті гостей верховинського весілля можна розгледіти його братів, батьків і племінників.

ВЕСІЛЬНІ ГОСТІ – ВІД МОЛОДЯТ ДО ДІДА НАПІДПИТКУ

- Це робота 1982-1984 років, її закупили у митця за 5 тисяч карбованців, а потім передали до музею, - розповідає заввідділу науково-освітньої роботи Ужгородського скансену Тетяна Сологуб-Коцан. – Композиція об'ємна (хоча у Свиди є й більші роботи) – довжиною 179 см, шириною – 53 см, а висотою – 109 см. Це – наче велике весільне фото, які ми звикли бачити й робити, тільки вирізьблене в дереві. Усі герої твору – а їх тут 61 – стоять на ґанку біля хати молодої. Її батьки щойно віддали доньку чоловікові й благословили на подружнє життя, очевидно, молоді йдуть вінчатися. Он попереду – староста.

Тетяна Сологуб-Коцан

За ним – молодята, за костюмами видно, що молодий – гуцул, а молода – верховинка.

За парою – старший дружба, що держить курагов – весільний прапор.

А поруч – засмучені мати й батько, бо віддали доньку.

Обіруч молодих – дружки й дружби, весільні музики, жінки-свашки, що співають весільних пісень, а також ті, що в клунках тримають придане молодої.

Весільні музики

Чопнар з вином

Трохи далі – чопнар – чоловік, що частує гостей весільним вином зі спеціальної посудини, прикрашеної квітами та стрічками.

Чопнар з вином

Звісно ж – малі діти, що на весіллях завжди чекають на копійки й цукерки, якими обсипатимуть молодят: коли вже все те полетить на долівку, аби швидко собі його визбирати.

Чардаш

Ось тут – молодь, що вихором крутиться в чардаші, на їхніх обличчях – захват від швидкого танцю-увиванцю, у дівчат спідниці за тим вихором здійнялися.

Сусідки

А он – сусідки збоку, так, так, ті, що вічно обговорюють, чи багатий молодий, чи красна молода та чи файне весілля.

Легінь

Далі бачимо, як у кутку біля стріхи схилився та плаче легінь, котрий “любив та й не взяв”: він змалку кохав молоду, а віддали її за іншого, багатого. Саме тому й молода на скульптурі засмучена, бо йде за нелюба, хоч і багатого. Тоді були такі правила, що батьки домовлялися за дітей, кому й із ким женитися.

Ну, а з протилежної сторони скульптури бачимо чоловіка напідпитку, якого жінка тягне додому – подалі з людських очей, аби п’яний сам не ганьбився та її не ганьбив.

Ну, і ще жарт – автор втулив поміж весільних гостей у традиційних костюмах сільського комуніста, партробітника – він у піджаку й кепочці стоїть посеред весілля, роздивляється на всі боки, слідкує, чи все тут відбувається саме так, як писав товариш Ленін.

Партробітник

ЗА СКУЛЬПТУРОЮ МОЖНА ЧИТАТИ ЛЕКЦІЮ З НАРОДНОЇ КУЛЬТУРИ

Словом, багатогранність скульптури вражає – і вирази облич, й одяг, і сценки! Це свідчить про геніальність автора, про його уміння відчувати і бачити всесвіт народного життя.

- За скульптурою можна вивчати цілий пласт народної культури. По-перше, це традиційний одяг. Тут ми бачимо, що молодий – гуцул, він у гуцульському строї, кептарі та з топірцем. Молода – якщо визначати за костюмом – десь із Воловеччини, верховинка, вона одягнута відповідно, а ще має на голові весільний головний убір – білило, поверх якого вінок. Такі носили тільки на Воловеччині. Староста стоїть у  довгій кошлатій гуні-коцовані, які теж носили на Верховині. А весільні музики – в костюмі долинян Тересви, це вже Мараморош: вони в довгих і широких штанях-гачах і сорочках з широкими рукавами та тороками. Вражає, як дотримується автор у скульптурі цих деталей народного строю, на костюмах можна навіть вишивку детально розгледіти! Не кожен живописець так деталізує свою роботу! – каже Тетяна Сологуб-Коцан.

Колач-верченик

По-друге, за скульптурою можна вивчати весільні закарпатські обряди. Наприклад, бачите: молода тримає в руках весільний круглий колач-верченик, через нього протягнутий рушник, кінець якого тримає в руках староста. Саме так і було в закарпатських селах. Це зараз, після радянських часів, молодих на Закарпатті стрічають із хлібом – а традиційно для цього використовували саме верченик, такий великий хліб-бублик, це був аналог загальноукраїнського короваю. А продітий у нього був саме той шлюбний рушник, який вишивала собі дівка. Цим хлібом батьки благословляли молодих перед вінчанням, коли вони йшли з хати, а коли вони поверталися до хати, заходили, просунувши руки всередину круглого колача-верченика. На “поправках” після весілля молоді розламували колач, потім молода різала його та ділила між гостями, а молодих пов'язували рушником з верченика, – розказує Тетяна.

Курагов

- Інший цікавий звичай – це курагов, – каже музейниця. – Його ще називають “весільним прапором”, готують його заздалегідь до весілля: беруть довгу (понад 2 м) палицю, на неї пов'язують хустки, стрічки, квітки та дзвіночки. Цей прапор на весіллі тримає старший дружба. Він несе його під час весільної ходи попереду процесії, сповіщаючи, що йде весілля.

Дружби молодого

СКУЛЬПТОР УВІЧНИВ В ОБРАЗАХ ГЕРОЇВ “ВЕСІЛЛЯ” СЕБЕ ТА РОДИЧІВ

- Цікаво, що в героях скульптури можна упізнати самого автора Василя Свиду та його родичів. Якось до нас у музей прийшов старший чоловік, який сказав, що є родичем скульптора, то він упізнав у старості самого Свиду. І справді, якщо порівняти з фотографіями, схожість очевидна! А зверху, під стріхою стоїть його брат-близнюк. Молода – це племінниця Василя Свиди Марічка, в образі матері молодої зображена скульпторова мати, – розказує Тетяна Сологуб-Коцан.

Староста, портрет Свида

У скульптора була велика родина – він народився на Ужгородщині, в селі Пацканьово, батьки мали восьмеро дітей. Скульптор був із пари близнюків, мав брата. Вони були найменшими в родині. Родина жила бідно – батько рано помер, тому Василь Свида до школи пішов аж у 9 років. Різьбярству навчився в Ясіні, в тамтешній художній школі, а згодом влаштувався працювати в реставраційній майстерні братів Котрбових у Брно. Василь Свида працював під керівництвом Германа Котрби понад вісім років, це й була його школа, бо виходить, що професійної художньої освіти скульптор не мав. Утім після повернення із Чехії на Закарпаття у 1945 році він стає справжньою зіркою у скульптурі, Свиду – на рівні із Ерделі та Бокшаєм – називають корифеєм і вважають засновником Закарпатської скульптурної школи.

У радянські часи митець має постійні замовлення, персональні виставки, його роботи закуповують у найбільші музеї – Національний художній у Києві та Третьяковську галерею у Москві.

Свида, брат-близнюк

У 1973 році Свида отримує звання народного художника України, а за десять років у 1983-му – Державну премію імені Тараса Шевченка.

Крім мистецького життя, скульптор вів також активну громадську діяльність, каже Тетяна Сологуб-Коцан: кілька разів був депутатом Ужгородської міськради та Закарпатської обласної, двічі обирався депутатом Верховної Ради тоді ще УРСР, десять років очолював Закарпатську організацію Спілки художників УРСР, тридцять – викладав в Ужгородському училищі декоративно-прикладного мистецтва.

МУЗЕЙ СВИДИ ТАКИ БУДЕ В УЖГОРОДІ

Цікаво, що й сам скульптор, і його син Ярослав, який жив в Ужгороді (на жаль, помер від хвороби торік) мріяв, аби в родинному будинку Василя Свиди був облаштований його авторський музей. Проте за життя синові не вдалося втілити цю ідею – він багато разів звертався до місцевих та обласних чиновників, був готовий віддати будинок місту й переїхати в меншу квартиру, але назустріч синові Свиди міська влада так ніколи і не пішла. Нині ужгородець Руслан Федько, який дружив із сином відомого скульптора, продовжує цю справу та прагне втілити цю ідею.

- Роботи Василя Свиди – унікальні, це справді “закарпатський Роден”. Він працював у незайнятій більш ніким ніші – дерев'яна скульптура. Для Закарпаття різьба по дереву завжди була традиційним мистецтвом, а Свида став тим самородком, який, не маючи вищої професійної освіти, перевів це з аматорського, народного на професійний рівень, визнаний усіма провідними тоді радянськими музеями. Якби не закриті кордони, Свиду знали і ним захоплювалися би вся Європа, світ. А так – він був зіркою тільки на тій закритій території, – каже Руслан Федько.

Він також розповів про особливості роботи майстра.

- Василь Свида завжди робив спочатку пластиліновий ескіз, потім готову робочу модель у кераміці, а вже потім починав різьбити скульптуру з дерева. Поруч із теракотовою моделлю ставилася дерев'яна колода-заготовка, на неї митець пунктирними лініями переносив ідею твору, а далі вже різьбив. Тобто, до кожної дерев'яної роботи є керамічна копія. Це настільки самодостатні речі, що їх не можна називати ескізами, це закінчені твори, просто у глині, а не в дереві. Саме вони й лишилися у родинному будинку – це понад сім десятків скульптур, є також фрагменти, багато графічних робіт, ескізів, величезний архів автора. Словом, це багатющий матеріал для музею! Більшість дерев'яних робіт розкуплено музеями, і в домашній колекції їх усього кілька. А ще, до речі, є ціла низка керамічних робіт, які скульптор так і не вирізьбив.

Утім, на жаль, резюмує Руслан Федько, за останні 30 років ні в місті Ужгороді, ні в області не знайшлося керівників, які би могли оцінити цю спадщину геніального митця.

У цьому році вдалося добитися того, аби вулицю, на який зведено будинок, таки перейменували на честь Василя Свиди. Будинок стоїть у центрі міста. Зараз він належить уже не сім'ї – в силу певних обставин син скульптора змушений був його продати, він тяжко хворів, потрібні були значні кошти. А роботи митця наразі зберігаються у тимчасовому приміщенні, що дозволяє дочекатися того моменту, коли в будинку облаштують музей, – каже він і додає. – Вірю, що ближчими роками мрію сина митця вдасться втілити і місто отримає достойний культурний об'єкт, а ім'я геніального “закарпатського Родена” звучатиме серед нащадків гучніше й гучніше.

Як розповів Руслан Федько, Ярослав Свида залишив заповіт, де написав, що роботи батька мають бути представлені як експонати.

Тетяна Когутич, Ужгород