Галина Малик, дитяча письменниця (Ужгород): "Я пишу як для себе маленької"

Відверта розмова з дитячою письменницею з обласного центру Закарпаття міста Ужгорода, на чиїх казках виросло покоління незалежної України.

Хоч Галина Малик пише для дітей, її прізвище добре знають насамперед дорослі. Своїми творами вона неабияк допомагає їм виховувати малечу, а останній – вирішувати свої нагальні проблеми. Водночас, для дітей пані Галина – просто «тьотя, яка пише неймовірні казки».

Талант Малик давно уже визнаний не тільки в Україні, а три перші премії конкурсу «Книжка року» – лише чергове тому підтвердження. Письменниця не чекає допомоги від держави, покладається на Бога та молоде покоління української інтелігенції, а головне – закликає ставитися до літератури для дітей серйозно, оскільки саме вона задає духовні орієнтири нації.

Галина Малик не тільки письменниця, але й перекладач та видавець, очолює Закарпатську філію київського видавництва «Знання». У той же час, вона вкрай вибаглива у виборі книжок, адже не любить «легке чтиво».

Розмова з пані Галиною відбулася безпосередньо у неї вдома – в гостинній та невимушеній атмосфері. Бесіда про літературу, в яку часом втручалася спанієль Джессі, розтягнулася майже на дві години. У весь цей час Галина Малик не стримувалась у відвертості, дотепності та емоційності. Саме такою, очевидно, і повинна бути людина, яка пише для дітей.

«Я не бачу нічого видатного у тому, що роблю, це моя робота»

Ви отримали три перші премії «Книжка року» у номінації дитяча та дошкільна література. Відчуваєте тріумф?

У книжці Нікуліна «Почти серьезно», яку страшенно обожнюю та раджу усім почитати, він розповідає як вперше приїхав на гастролі до Ленінграду. Довгий час Нікулін був на підхваті у Карандаша, а тут вони з напарником мали вийти на сцену з власною антрепризою. По всьому місту були розклеєні афіші з їхнім зображенням.

І ось Нікулін пише: «Коли я йшов повз ту афішу на репетицію, мені було дуже незручно, оскільки я уявляв собі, що після нашої вистави люди вийдуть із цирку, і казатимуть: «Ну, і чого їх тут так розмалювали? Нічого особливого вони нам не показали!».

От приблизно таке відчуття незручності присутнє і в мене під час вручення якихось нагород. Я не бачу нічого видатного у тому, що роблю, це моя робота.

Тоді якщо коротко, чим Ви займаєтеся?

Я пишу для дітей, ось і все.

Але у Ваших книжках значно більше, ніж просто текст…

Звичайно. Розумієте, я дуже відповідальна людина: коли за щось беруся, то мушу це вивчити досконало. І коли я почала писати, то багато читала матеріалів з педагогіки, історії літератури; перечитала усі праці Маршака, Чуковського. Книжка останнього «От 2 до 5» у мене була і є настільною книгою.

У літературі для дітей є цілий ряд прийомів, які використовуються залежно від віку потенційного читача – для найменших, середніх школярів, котрі вже просто не годяться для старших. Для кожної вікової групи є свої понятійні ряди, інший мовний арсенал, запас слів, інша синтетика твору, різні синтаксичні будови. Для найменших дітей треба писати короткими реченнями, вживати менше означень, прислівників та прийменників, головну роль повинні грати дієслово та підмет… Тобто, розумієте, це ціла наука.

Крім того, я вважаю, що письменник, який пише для дітей, повинен бути цікавим і дорослому читачеві. Ви подивіться, «Алісу в країні чудес», «Робінзона Крузо» цікаво читати у будь-якому віці, хоча, приміром, останній твір не писався для дітей, але вважається дитячою книжкою. Вся справа у рівні викладу. Він має неабияке значення.

Пару років тому до Львова приїздили письменники та літературознавці з багатьох країн Европи. Було багато зустрічей та дискусій. Так от, у Европі зараз не відділяють літературу для дітей від загальної літератури.

Вони кажуть, що це все література, а хто що обирає читати – його особиста справа. Мовляв, сама книжка, своїм оформленням, зовнішнім виглядом повинна вказувати свою адресу. Для мене це спірне питання і тут є багато аргументів «за» і «проти» такої думки, але в одному я згідна – вся література повинна бути цікава дорослому читачеві.

А взагалі-то, я бешкетниця…

Це як?

Люблю бешкетувати у своїх творах. Часто «протягую» там речі, які дітям не зрозумілі, вони «не прочитуються» ними. А от для дорослих – це натяки на день сьогоднішній, щоб їм теж було цікаво.

Мені часто розповідають, що коли батьки читають дітям «Злочинців з паралельного світу», то малеча регоче в одних місцях, а дорослі – зовсім в інших. І ось це мені й подобається.

«Аліса в країні чудес» – теж не проста штука, за цим твором захищають докторські…

Це так як і з «Маленьким принцом» Сент-Екзюпері…

Так, він набагато глибший, ніж здається на перший погляд. Там є яскраві філософські моменти, які, між іншим, повинні бути присутні у кожній дитячій книжці. Я вже не кажу про дидактику.

Знаєте, ще років 20 тому, коли я тільки починала, то взагалі була дуже великим противником прямої дидактики в дитячих творах. Але з часом я трошки порозумнішала (посміхається), і зараз бачу, що дидактика теж потрібна. Деякі діти не сприймають алегорії, їм треба чітко написати – це можна робити, а це ні. Та відверто кажучи, я так не вмію і не люблю писати. Тобто напевне змогла б, але це мене не бавить.

«Мій головний орієнтир – це моє дитинство»

З тексту помітно, що Ви досконало знаєтесь на віковій психології. Це досвід, знання чи щось інше?

Тут мабуть усього потрошки. Колись я товаришувала з двома «фройдистками». Дуже вже вони захоплювалися цим вченнями, носилися з тим Фройдом, як дурень з писаною торбою, і всіх тестували. Якось і мене вмовили. Виявилося, що у мене (за їхніми словами) у підсвідомості є відкрите віконце у дитинство. У дорослих таке зберігається рідко – знову ж таки за Фройдом. Воно не замулилося, його не закрили життєві негаразди та нові враження. Мабуть тому, що в мене було дуже щасливе дитинство – спокійне та яскраве.

Коли Ви це усвідомили?

Мабуть, коли мені було вже під 30.

Мене виховували з любов»ю, багато читали. Моя покійна мати за фахом педагог, все життя вчителювала. Батько мав дві вищі освіти, був дуже освіченою людино, вченим агрономом, виноробом. Він складав маленькі віршики, гарно малював, навчив мене грати в шахи. Тобто я росла в інтелігентній родині.

Спершу ми жили в Бердянську. У 1964 році, коли мені було дванадцять, батька перевели в Закарпаття, де він керував Середнянським винрадгоспом. Ми були забезпечені, адже цей радгосп був одним з найбільших в Україні. Але, на щастя, з мене не виросло ні егоїстки, ні сибаритки.

З дитинства я пам’ятаю все: не просто події та вчинки, а емоції, переживання, пам’ятаю, що мені подобалося, а що – ні, що хвилювало, і що залишало байдужою. І от коли я сідаю писати книжку - стрибаю туди, пишу як для себе маленької.

Не знаю, напевно ще ніхто так не самовизначався. Зазвичай кажуть, що писали для своїх дітей. Звичайно, я також, мене діти теж спонукали писати. Але от мій головний орієнтир-мірило – це моє дитинство, я стрибаю туди, там мені все зрозуміло, все ясно, все яскраво.

А зі своїми дорослими дітьми, як часто спілкуєтесь?

Старша з чоловіком живе у Словаччині, у неї двоє дітей. Бачимося не так часто, хоч я і маю шенгенську візу, а вони геть поруч – у Пряшеві. Але через Skype кожен день спілкуємося.

Ви ще займаєтесь її вихованням? Чи може онуків?

Ні, куди там. Старшій доньці вже 33. Вже все, що могла – зробила (посміхається). Дуже шкода, що онуки не читають українською, і це для мене великий біль. Але я маю втіху та відраду. Це донька моєї меншої, яка нещодавно почала складати до купи склади у слова. Їй чотири роки і п’ять місяців. Вони мешкають ось тут на сусідній вулиці в Ужгороді.

У мене дуже серце боліло за тих двох перших, і ось нарешті я випросила у Господа Бога «свою» онучку. Як тільки вона почала говорити, то відразу брала книжку в руки, тягла її до мене і казала: «тай кину», що означало «читай книгу». І це мене дуже тішить (посміхається).

Чи відчуваєте ту велику відповідальність, яка лежить на Вас як на письменниці, тому що у Вас, якщо можна так сказати, набагато більше дітей, на Ваших казках виросло покоління незалежної України?

Якось було приходжу в садочок, і вихователька років під 30 каже: «Я так в дитинстві любила Ваші книжки». А мені відверто страшно, думаю: о, Боже мій, невже вже я така старезна (сміється).

З приводу відповідальності, то звичайно відчуваю, але не ходжу і весь час про це не думаю. Але трапляються випадки, які примушують над цим замислитися.

Цієї осені у Львові, під час Форуму, підходить до мене жінка. Я спершу не зрозуміла звідки її пам’ятаю, а тоді згадала. Вона ж тут ходила і на весняному дитячому форумі. Пам’ятаю, довго вагалася, заглядала, перебирала книги. Зрештою, я сама звернулася до неї: «Що ви шукаєте, може Вам допомогти?». А вона мені: «Ви знаєте, моєму малому 10 років, він нічого не читає, а мені так соромно, тому що у нас взагалі читаюча родина. Не знаю, що й робити…» А якраз вийшов «Лицар Горчик» (повна назва «Мандри і подвиги хитромудрого переможця дванадцятиголового змія лицаря Горчика, його банконосця Третього Зайвого та красуні Каролі» – ред.). І я кажу тоді: «Слухайте, я ось написала таку прикольну річ, там є всякі такі заморочки, візьміть». Книжка коштувала не дешево – 30 гривень від видавництва, а у книгарнях напевно буде ще дорожча, бо ж – кольорові ілюстрації.. Жінка вагалася, але я її вмовила.

І от восени підходить до мене знову ця жіночка. І каже: «Ви знаєте, пані Галино, я прийшла до Вас, хотіла дуже подякувати, мій малий прочитав Вашого Лицаря Горчика, і сказав: мамо, піди знайди ту тьотю, і попроси її хай напише продовження…» Ось заради цього варто жити, розумієте, заради цієї однієї дитини. Дитини, яка ще не освоїла поняття «письменник» і не зв»язала його з книжкою, для цього читача я просто тьотя.
Дмитро Тужанський, політолог, журналіст

В 2009 году книги ужгородки Галины Малик вышли в четырех издательствах

15 лучших книг Закарпатья по версии Всеукраинского рейтинга "Книга года-2009"