Хто такі рагулі, чим вони відрізняються від homo sovetiсus і як з ними боротися!

Про це розповідає апологет дурналістики Роман Вінтонів.

«Усе, що я розкажу, не беріть надто близько до серця, сприймайте критично і навіть з частиною недовіри. Я це роблю безкоштовно, готував доповідь у вільний від роботи час, інколи лежачи у ванні з айфоном. І є дуже велика ймовірність, що роки через два я відмовлюся від частини своїх слів або навіть і від всіх. Я сприйматиму це як щось неправильне і навіть критикуватиму цей виступ. Тому не вірте усьому, що почуєте».

СОДА пропонує найцікавіші тези виступу Вінтоніва про рагулізм на Львівському медіафорумі.

ХТО ТАКІ РАГУЛІ

Спочатку я вважав, що так можна назвати просто безкультурну людину. Проте потім подумав, що це доволі суб’єктивно, тому це радше той, хто нав’язує власну манеру поведінки. Та виявилося, що усе трошки складніше.

Рагуль – це людина, яка порушує правила, знаючи про їх існування. Вона знає, що щось не можна робити, але чинить так все одно. Більше того, якщо спитати, чи людина дотримується правил, вона відповість ствердно, але насправді часто їх порушує, причому не без задоволення.

Це задоволення особливого типу – від несподіваної вигоди, за те, що у людини чогось стало більше, їй вдалося порушити правила, і лишитися непокараним. Виходить така закономірність: «пощастило – пронесло – несподівана вигода, ще й порушив правила». Тобто рагулі – навіть трошки екстримали.

ЩО РОБЛЯТЬ РАГУЛІ

Це, загалом, звичайні люди. Вони такі самі, як ми, і, нібито, хороші. Та в той же час залишаються рагулями, бо порушують правила.

Насправді вони як перевертні: вдень ходять до церкви, хороші сім’янини, у них є діти, яких вони водять в садочок, але в якийсь момент стають рагулями. Вони вважають, що нічого страшного не станеться, якщо один раз порушити правила. Але проблема у тому, що у них погана пам’ять і вони часом роблять це щогодини.

Вони їдуть на червоне. Викидають сміття біля себе і біля нас із вами. Вони будують свої рагульські балкони. Вони отримують особливо велике задоволення, коли іншим стає гірше від того, що вони роблять. Це їх трошки підбурює. У них завжди є мета бути першими, незалежно від того, чим вони займаються і що для цього потрібно.

Рагулі завжди мають бажання «урвати». Вони навіть на роботу йдуть не для того, щоб заробити гроші, а для того, щоби щось винести, з кимось домовитися, замутити. Вони намагаються урвати навіть там, де це не має жодного зиску. Для чого? У нього є робота, зарплата в штуку баксів. Тим не менш рагуль домовиться про якийсь відкат, халяву чи халтуру. Він доробить основну роботу заради того, щоб десь стирити. Це трохи нагадує совок. Але у той час це було об’єктивно продиктовано тим, що дійсно нічого не було. Треба було домовлятися, щоб отримати якусь куртку, магнітофон чи холодильник. Рагуль гірший від совка. Йому цього всього непотрібно. Він так робить не для того, щоб отримати матеріальні блага, які він не може здобути в інший спосіб. Він так поводиться тому, що так діяли його тато, мама або дід. Він звик так працювати, і це найгірше.

РАГУЛІ НІКОЛИ НЕ …

Пропускають нікого на дорозі, бо не можуть бути трохи культурними чи «номером 2». Рагуль ніколи не підніме папірець з землі, якщо він кидав в урну і не попав. Причому він це робить очевидно вдруге, бо нормальному рагулю все вдається з першого разу. Якщо він кинув в урну і не попав, значить так було задумано.

Рагуль ніколи не просить пробачення. Що найгірше, він ніколи ні з ким не почне розмову першим, якщо зробив щось не так. Тобто, якщо рагуль наступив тобі на ногу в маршрутці, то дивитиметься на тебе, як на гівно. Він не вибачиться. Рагуль забере ногу і далі дивитиметься на тебе, як на гівно. Така рагульська природа.

У ЧОМУ ПРИЧИНА

Рагулі були принижені. Колись давно вони відчували постійне гноблення і не змогли нічого зробити, аби цього позбутись. Тому вирішили, що єдиний спосіб стати вищими – це зробити інших нижчими. Тому рагулі починають принижувати усіх довкола. Коли він викинув сміття не в урну, він зробив це місто бруднішим, але сам відчуває себе чистішим, бо сьогодні помився.

РАГУЛЬ У КВАДРАТІ

Рагульський балкон – це квінтесенція рагулізму. Людина купує квартиру, і балкон – це можливість розширити житлову площу. І тут з людини починає вилазити рагуль. У неї розширюються зіниці, вона забуває про логіку, сусідів, права інших людей і збільшує свою житлову площу. До того, як у нього збільшився балкон, квартира мала площу нехай 100 квадратних метрів. А після того – 101, 102 чи навіть 100 з половиною. Виходить, що у нього звідкись взялися не задокументовані квадратні метри. А взяв він їх у нас із вами.

Найбільша небезпека у тому, що вони захоплюють спільний життєвий простір. Там могло рости дерево, балконом він зробив більшу тінь і там не з’являється сонце. Такий принцип можна поширювати на будь-що. Рагулі забирають тротуари, паркуючи автомобілі. Є пішоходи-рагулі, які переходять дорогу у недозволеному місці, забираючи простір у водіїв.

До найжахливішого типу належить Янукович – це рагуль-рагуль. Якщо ви думаєте, що це якийсь злий геній, який планував, як би зробити Україні гірше, віддати частину України Росії чи взагалі їх об’єднати, то це неправда. Єдине, про що думав Янукович – як йому буде комфортно жити в Межигір’ї, як зробити так, щоб у нього чи його сина було якомога більше грошей. Отаке рагульство довело до того, що зараз вмирають люди.

ЩО РОБИТИ З РАГУЛЯМИ

Перше, що хочеться зробити – не звертати на них уваги. Їх не так багато є, нормальних людей ніби більше. Якщо на рагулів не зважати, то може вони самі собою вимруть? Насправді ні. Вони дуже небезпечні.

Рагулі бояться публічності. Як тільки журналіст побачить, а ще, не дай Бог, зафіксує, як хтось робить щось рагульське – порушує правила дорожнього руху, хамить, смітить, ставить біля себе пляшку від пива – щойно скаже: «Чувак, я тебе зняв», він починає агресивно поводитись. За моєю теорією рагуль боїться побачити себе таким, яким є насправді. Він вважає себе хорошою людиною, і тут раптом хтось йому вказує, що він рагуль.

Зброя журналіста – публічність. Вони мають робити рагулів та їхні дії публічними. Усі мають знати, що зробив рагуль, коли і хто він такий. Люди мають знати, що хтось насправді не чесна людина, не хороший лікар, не мама, не учень чи не студент. Якщо, наприклад, в сюжеті вказано: «Іван Петренко – лікар-дерматолог, заслужений діяч медицини, доктор наук», а він рагуль, то оце «рагуль» у титрах, коли він дає коментар, має бути на початку.

Про це йшлося навіть у міфах Древньої Греції. Персей показав Медузі Горгоні, як вона насправді виглядає. Він обернув до неї дзеркало, і та закам’яніла. Медуза Горгона – це архетип, античний рагуль. Всі, на кого вона дивилася, кам’яніли. Рагулі не хочуть, щоб з ними таке відбувалося, тому бояться дивитися на себе. Вони ніколи не визнають, що вони рагулі і ненавидять усіх, хто їм це показує. Коли я бачу рагульство, я теж кам’янію.

Завдання журналіста – відшукувати рагулів на керівних посадах, бо від них наше життя найбільше залежить. Бажано це зробити до того, як рагуль зробить кар’єру. Треба не дати рагулю просуватися далі. Дуже погано, коли рагуль стає президентом, мером, головою адміністрації чи начальником управління. Це боротьба з млинами, але журналісти можуть захистити себе і суспільство від рагулів.

Слабке місце моєї розповіді у тому, що я не знаю, що робити, коли рагулями є журналісти.

COMING-OUT РОМАНА ВІНТОНІВА

Коли я готував цю доповідь (сміється – СОДА), я пригадав дуже багато прикладів рагульства, коли хтось кричить на водія маршрутки чи таксиста, вигулює тварину і не прибирає після неї, коли сусіди у 12 ночі починають свердлити діру в стіні, коли автомобіль розвертається на перехресті, де це заборонено, або коли хтось голосно слухає в навушниках музику у громадському транспорті. Тоді я зрозумів, що всі ці приклади – про мене. Я розвертався на перехресті, де не можна розвертатись. Я не прибирав за своїм котом – а я вигулюю кота – хоча він наклав купу. Я голосно слухаю музику у великих навушниках. Я був рагулем у цих випадках.

Кожен з нас у різні моменти життя буває рагулем. Це залежить від ситуації. Ми не навмисне це робимо, а просто не думаємо про наслідки. Коли я стою на червоне, а перехрестя порожнє, я відчуваю себе як біла ворона: «Попри мене щойно проїхав джип, на перехресті нікого немає, а я стою». Мені соромно і тоді, коли я залишаюся чекати, і коли порушую правила. В Америці є термін, але стосовно пішоходів – «бордюрний сором», коли ти стоїш на червоне світло, машин немає, всі попри тебе вже пройшли, а ти лишаєшся чекати на зелене, і тобі незручно.

Замість боротьби «за» ми пропагуємо боротьбу «проти». Хочемо боротися з рагулізмом, витрачаючи свій час. Натомість треба створювати умови, за яких поняття «бути рагулем» стане беззмістовним.

Ольга Клінова