Іван Курах хоче, щоб Ужгородська ЦМКЛ отримала статус міжрайонної ургентної

Іване Іллічу, якщо говорити мовою цифр, то яким на сьогодні є державне забезпечення міської медицини?

- На жаль, усі міські медичні заклади нашої держави страждають через недофінансування. У той же час, на лікарні обласного рівня виділяються набагато більші суми коштів. Ми неодноразово спілкувалися з колегами з сусідніх обласних центрів України і зрозуміли, що в них ситуація аналогічна. Така ситуація викликана тим, що, по-перше, міська лікарня фінансується з міського бюджету, в якому бракує коштів. Адже, крім медичного закладу, місто фінансує дитячі садочки, школи та інші заклади соціальної сфери. По-друге, фінансування виділяється у розрахунку на кількість населення того чи іншого міста. Зрозуміло, було б набагато краще, якби кошти виділялися з огляду на те, скільки хворих проліковано. Адже в нашій лікарні, крім міських жителів, близько 30 відсотків пацієнтів – мешканці Ужгородського району. Пов’язано з тим, що наш заклад – єдина ургентна лікарня цього регіону. І коли до нас привозять хворого з-за меж міста, ми не маємо ні юридичного, ні людського права відмовити у лікуванні. Тому зараз піднімається питання створення потужної міжрайлікарні. Що ж стосується безпосередньо показників, то минулого року на медичні препарати наша лікарня отримала 1,25 мільйона гривень. А це не так вже й багато. Крім того, міський медичний заклад отримав фінансування на продовження капітального ремонту щелепно-лицьової хірургії, на початок ремонту в хірургії №1. Наразі через обласну раду проситимемо виділити для лікарні 800 тисяч гривень на облаштування приймального відділення і травмпункту. Вони у нас є, але оскільки ми є ургентною лікарнею, маємо мати сучасне їхнє оснащення.
Що з цього перепадає на хворого?
- Як вже щойно сказав, у той час, коли міська лікарня отримала на ліки всього 1,25 мільйона гривень, обласній лікарні на ці цілі щорічно виділяється 12-25 мільйонів гривень. Різниця, погодьтеся, суттєва. На харчування наша лікарня за минулий рік отримала близько 500 тисяч гривень. Тож на лікування одного хворого на день перепадає по 6 гривень на медикаменти та ще по 5 гривень – на харчування. Тобто, ці 11 гривень – дуже мізерна сума. Тим паче, що ліки зараз надто дорогі. Тому забезпечуємо хворих тільки тими медикаментами, які він придбати не може. Це, в першу чергу, наркозні препарати, обезболюючі, наркотичні препарати, кисень тощо.
Коли постає питання лягати у стаціонар, багато городян намагаються потрапити до обласної лікарні. Оскільки, і це не секрет, медикаменти там виділяють безкоштовно, у той час, як у міській лікарні доводиться за все платити. Що скажете на це?
- Я – на стороні пацієнта. Адже не так легко зараз хворому знайти кошти на лікування. Тому, зрозуміло, якщо є можливість, людина намагається потрапити до того медичного закладу, де йому забезпечать необхідні медикаменти безкоштовно. Така ситуація триває вже роками. Щоби виправити її, на мій погляд, треба передусім ввести страхову медицину. Але це питання не тільки до нашого закладу, воно має вирішуватися на рівні держави. По-друге, стаціонарну допомогу треба централізувати і вона має бути у прямому підпорядкуванні в управління охорони здоров’я. Я дотримуюся позиції, що Ужгородська міська клінічна лікарня має претендувати на отримання статусу міжрайонної клінічної ургентної лікарні. В такому випадку ми мали б більше фінансове забезпечення. У душі, як кажуть, ми до цього давно готові, більше того, навпаки, відчуваємо зараз, що поки що ми затребувані не на всі 100 відсотків.
Якою сучасною медичною апаратурою може похвалитися міська лікарня?
- На щастя, вже ось кілька років нашій лікарні допомагають благодійні організації з Данії («Датська допомога Сходу і Орден Святого Лазаря») та Англії (Ротарійський рух та, зокрема, Андрій Баганич). Вони свого часу завезли нам два комп’ютерні томографи. Представники цих двох організацій намагаються щороку чимось допомогти. Так, за їхньої участі був придбаний і лапароскопічний апарат, дихальна та ендоскопічна апаратура. Перші в області, завдяки управлінню охорони здоров’я, ми отримали сучасний апарат холедохоскоп, завдяки якому ми маємо можливість проводити лапароскопічні операції при наявності каміння у жовчному міхурі та протоках.
Чого бракує лікарні?
- Відчуваємо потребу в оксигенаторах – апаратах, які виробляють кисень, та в слідкуючій апаратурі – яка визначає пульс, дихання, серцебиття та інші показники життєдіяльності організму. Вони вкрай необхідні для відділень судинної неврології, реанімації та кардіореанімації.
Що можете сказати про показники захворювання?
- Серед хвороб переважають, в основному, серцево-судинні хвороби (в тому числі, й інсульти) та онкологічні захворювання. На мою думку, тут знову ж таки виною відсутність страхової медицини, яка вимагає, аби застрахована людина вчасно зверталася на консультацію та огляд лікаря. У такому випадку медик міг би вчасно виявляти захворювання. А так наші люди звикли жити за принципом «поки грім не вдарить…». Тому звертаються до лікаря тільки тоді, коли вже, як кажуть, припече. Виною такої кількості захворювань і той рваний темп життя, у якому живе наше покоління. Бо часом люди просто не витримують. Неабияке значення має і забезпечення медикаментами. Адже часом людині й треба би звернутися до лікаря, але коли вона уявить, який перелік ліків їй доведеться купувати, то приймає рішення почекати з візитом до медика.
А як у вас із кадровим забезпеченням?
- Медичні кадри у нас надзвичайно хороші. Маємо чудових лікарів – завідувача реанімації Івана Калабігу, заввідділення гастроентерології Аллу Січку, завкардіореанімацією Олександра Сабініна, заввідділення судинної неврології Наталію Тимченко, завідувача відділу хірургії, головного хірурга міста Василя Ганчина, і, звичайно, це мій бойовий заступник Володимир Шпонтак - кардіореаніматолог. Є потужний професорсько-викладацький склад. Що стосується молодшого медичного персоналу, то, на щастя, ми також маємо чудових медсестер. Хоча, треба визнати, що сьогодні цим працівникам доволі важко, оскільки більшість їх приїхали на роботу з інших міст. А спробуй за таку зарплатню орендувати в Ужгороді житло, одягтися, прогодуватися…
Чим, так би мовити, «хворіє» сьогодні медична галузь міста? Які проблеми турбують?
- Якби нам виділили, скажімо, хоча би 4-6 мільйонів гривень на лікарські препарати, ми б, так би мовити, ожили. Адже все інше, в тому числі, й чудові лікарі-професіонали, для надання якісної медичної допомоги у нас є. Не вистачає тільки коштів на забезпечення медикаментів.
А на які проблеми плануєте звернути увагу найближчим часом?
- Хотіли б, практично, тільки одного – отримання статусу обласної ургентної лікарні, що, знову повторюся, допомогло б нам збільшити фінансування на придбання медикаментів. А ще маю мрію налагодити роботу так, аби в цій лікарні цілодобово чергували всі бригади лікарів. Тоді наша робота нагадувала б те, як працюють колеги за кордоном. В сусідніх країнах, наприклад, коли хворого тільки везуть «швидкою», повідомляються по телефону всі основні дані, і лікарі необхідної кваліфікації і спеціальності вже чекають на цього хворого у приймальному відділенні.
Іване Іллічу, якщо трішки відійти від питань роботи і поговорити про вас особисто… Що наштовхнуло вас стати лікарем?
- Я народився у гірському селі, з якого починається Закарпаття – Латірці Воловецького району. Коли закінчив школу-восьмирічку, батько спакував валізи мені і моєму брату-близнюку Павлу і відвіз нас до Міжгір’я, де на той час вже працювало медичне училище. Так ми з братом розпочали навчання. Пригадую, коли я під час студіювання вперше побачив рану на обличчі хворого, до якого нас відвели, втратив свідомість. Тоді б не повірив, що стану колись хірургом. Потім ще довго згадував про це і сміявся. Згодом ми з братом закінчили училище і потрапили на армійську службу в Німеччину. Саме там я прийняв остаточне рішення, що хочу стати лікарем. Повернувшись додому, поступив на медичний факультет тодішнього Ужгородського державного університету. Після його закінчення вступив у Київську клінічну ординатуру. З 1987 року працюю в цій лікарні, а з 1999-го очолюю медзаклад. І якби моє життя повернулося по-новому, я став би тільки хірургом.
Свою любов до медицини передали дітям?
- На жаль, ні. Хоча ми з дружиною лікарі, та єдина наша донька Інна пішла іншою стежиною, обравши фах юриста. У дитинстві я дуже часто брав її з собою до лікарні, сподівався, що, коли виросте, стане медиком. Та, очевидно, я переборщив (посміхається, - авт.).
І, на завершення, часто доводиться серед ночі виїжджати на термінові операції?
- Не часто, але буває. Та така робота лікаря. І, знаєте, коли операція пройде успішно, всім нам на душі стає радісно, не відчуваємо жодної втоми. А якщо складається не все так, як би хотілося лікарю (самі розумієте, що життя людей у руках Господа), тоді справді відчувається втома і смуток.