ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Карпати. Мальовничий музей на колесах "може вмістити всьо"! (+ФОТО)

    28 березня 2024 четвер
    104 переглядів
    Мальовничий "музей на колесах" з вітерцем покатає по Верховині

    Коли Михайло Савчук зупиняється своїм Т2 десь посеред Верховини – стає гучно, кольорово й колоритно. За три роки чоловік назбирав і наприкрашав своє авто різним начинням.

    Стільки тут цікавого, що, певно, до Франківська доїдеш, а все й не роздивишся.

     

    «Може вмістити всьо»

    Четвер у Верховині – базарний день. Поміж інших торговців на стадіоні різне залізяччя, одяг і всякі дрібниці продає 63-річний Михайло Савчук.

    Дуже веселий чоловік, аж світиться, коли розпитувати про його музей. Сміється, що живе на Жаб’ївськім потіку – відома вулиця у Верховині, де є цілих п’ять музеїв. Каже, тепер має свій. Пан Михайло відтуляє сорочки, халати, аби похвалитися великою наліпкою – «Музей на колесах». Наклейку йому замовили з Франківська і почепили на Великдень. Volkswagen T2 1987 року він купив три роки тому. З того часу наповнює його всяким різним.

     

    Михайло Савчук відчиняє дверцята, а там… Як інший світ. Усередині певно зо дві сотні всякої дрібної всячини – іграшок, наклейок, квітів, ляльок, кнопок, ланцюжків, образків, картинок, прапорців. Тут усе вперемішку – гуцульське, церковне, патріотичне… китайський крам. Повний кітч. Аж очі розбігаються.

    Чоловік каже, накупував того всього, певно, на п’ять тисяч гривень.

    «Поставив якусь вишивку в машину, ага – привабило людей, – розповідає Савчук і метушиться біля машини. – Потім почав доставляти ще, побачив, що всім цікаво».

    Сміється, хтось значки збирає, а він таке має хобі.

    «Буває, купив щось, але ще не ставлю. І вночі приходить натхнення, де б я то причепив, бо ж не ляпнеш де-небудь, – пояснює чоловік. – Навіть таке було, що беру ліхтарик і вночі йду до машини то прикріпляти. Деколи буває, цілу ніч проводжу тут, вискладую».

    З найсвіжіших експонатів – ляльки гуцула й гуцулки. Тримають коровай і бартку. Показує на церкву, яку сам робив з сірників.

     

    Найціннішою для пана Михайла є вишивка. Каже є тут, яку жінка вишивала, а то ще і його бабця. Вишивка прикрашає крісла, стіни, столик, навіть підлогу.

    Попри той весь кітч, автівка ідеально чиста – як у салоні, так і зовні. М’які іграшки білі, все чисте, незапорошене. У музеї чоловік прибирає щодня.

    Біля водія, здається, ще більше якогось дрібного краму. Всього й не перелічиш.

     

    Каже, це в нього вже четверта машина. А першим був мотоцикл і то так оброблений, що даішники не могли надивуватися.

    «Але мотоцикл – то не зручно: то намок­ло й пропало, то вигоріло на сонці, – розказує пан Михайло. – Потім був Москвич, далі Жигулі – теж обробив, що ні в кого так не було. Потім уже Opel, і аж тепер маю бусик, який може вмістити всьо – всю фантазію!».

     

    Платять любі гроші

    Михайло Савчук півжиття працює на туристичній базі «Верховина» і часто возить дітей музеями туди-сюди по району. «Всі люблять їхати з дядьою Мішою», – сміється чоловік і дістає з переднього сидіння жерстяну коробку з льодяниками, пригощає.

    Цукерки роздає й туристам, яких заманює оригінальне авто. Каже, їздили з ним і білоруси, поляки, латиші.

     

    «Йой, як чудуються, – говорить Савчук. – Одна жінка з Латвії залізла й каже, ще в такій машині не їздила. Запрошували до себе. Казали, що буду першим чоловіком там у них! Один переселенець дуже просив, аби продав йому. Що він хати не має, а в цему б жив. Ще один із Києва говорив, що платить любі гроші, аби продав йому свій музей. Та яке – не продав би!».

    Пан Михайло натягає на голову кольорового капелюха. То подарували туристи з Латвії, мовляв, до його авто такий дуже пасує. Ще дарують йому іграшки, ручки, наклейки. Дуже серйозно говорить, що то треба придумати, де все поставити, аби була якась композиція.

    «Є люди, що кажуть, не пасує вишивка і наше гуцульське коло пластику китайського, але багатьом це таки до душі», – говорить чоловік і поправляє вишиті серветки на кріслі.

    Знає більше

    У «Музей на колесах» влазить дев’ять людей. Пан Михайло возить їх по Криворівні, Краснику й Верховині. Сміється, що музей возить по музеях.

    «Музику їм включу таку, нашу, розказую про наш край – хто тут живе, хто там жив. Музей одне розказує, а я по-своєму, бо доста знаю. Живуть ще люди, які знімалися у «Анничці», «Тіні забутих предків», а в музеї кажуть, що вже нікого нема. Туристи аж пищать, кричать, що хочуть до них поїхати. Повертаємо, бо на нашій вулиці є багато таких жіночок, що знімалися у тих кінах. Зараз одній 90 років, другій 85. Всєке таке розказують».

    Пан Михайло каже, що стареньким приємно, коли ними цікавляться.

    «Наші люди дуже хочуть зі мною їхати, – посміхається чоловік. – То якісь жіночки залізли й кажуть: «Йой, ми ще тут всього не роздивилися, а то треба злазєти. Ми би ще тут були й були».

    «А чого ж ви коло нас стоїте й не признаєтеси, що таке маєте?», – підходять до пана Михайла два чоловіки. Вони торгують поруч саджанцями дерев і кущів. Один усе знімає на камеру і страшенно тішиться. Каже синові покаже.

    Лунка музика й невеличкий ажіотаж біля бусика приваблюють й інших базарників. Ну, Савчукові до того не звикати.

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору