Комбриг 128-ї бригади: Після виходу з Дебальцівського плацдарму ворог підступно стріляв нам у спину

Наприкінці минулого тижня два батальйони 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади після багатомісячної оборони Дебальцевого перегрупувались та вийшли до Артемівська.

Це була спланована бойова операція.

Після успішного її проведення Указом Президента України командиру 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади полковнику Сергію Шапталу присвоєно високе звання Героя України. «Пане полковнику та весь особовий склад, дякую вам за зразкове виконання бойового завдання, за мужність та героїзм, які ви продемонстрували протягом 6 місяців. Сьогодні вами пишається не лише Мукачеве і Закарпаття, а й уся Україна, — сказав Петро Порошенко, вручаючи офіцеру орден «Золота Зірка».

Адже гірські піхотинці на чолі зі своїм командиром тримали удар до кінця, не здаючи позицій у Дебальцевому.

— Скажу за бригаду, за кожного військового — завдання свої вони виконали в повному обсязі. Ніхто з військовослужбовців не відійшов, не залишив утримуваних позицій. А про складання зброї взагалі мова не йдеться. Вважаю, що це героїзм кожного солдата, — наголосив Сергій Олександрович.

Базовий табір 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади стояв біля Дебальцевого. Обстріли не припинялися ні на мить. Як зізнавалися гірські піхотинці, виникало враження, що в ніч із суботи на неділю, коли мало бути встановлене безумовне припинення вогню, противник хотів вистріляти весь наявний боєкомплект. Проте десь о пів на першу ночі 15 лютого вже стало спокійніше: чулися лише окремі постріли. Військовослужбовці навіть зраділи, що таки настало жадане перемир’я і війна вже позаду. Та цього не сталося. З 9-ї ранку до 14-ї дня терористи вже поновили бойові дії.

Підступність ворога біля Дебальцевого відчув і старший радіотелефоніст Олександр Бесараб, якого призвали по мобілізації 7 серпня минулого року. Спочатку він пройшов підготовку на Ужгородському полігоні, а 3 вересня у складі 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади прибув у зону АТО. Тоді його підрозділ зайняв позиції за декілька кілометрів від Попасної. Як пригадує військовослужбовець, спочатку було моторошно від кожної кулеметної черги та вибуху, який міг бути навіть за декілька кілометрів. Та згодом призвичаївся.

— За певний час нас направили під село Комуна, що неподалік Вуглегірська. Поки ми на новому місці облаштовували позиції, було відносно спокійно — обстріли з боку терористів були нечастими, — розповідає він. — Найзапекліші бої там розпочалися в ніч на 1 лютого — на наші позиції посунули ворожі танки та піхота. Тоді в мене виникло враження, що російські найманці були під дією якихось наркотичних препаратів. Адже коли ми відкрили прицільний вогонь по солдатах противника, жоден з них навіть не пригинався: вони просто йшли «на забій».

А вже вранці наступного дня, коли Олександр із напарником стояли на посту, почали прориватися танки і БТРи з російськими прапорами. Тож командування бригади прийняло рішення зайняти позиції на пагорбі. Бої тривали декілька днів.

— Звичайно, коли на тебе йде противник, інколи серце наче виривається з грудей, але ти розумієш, що відступати просто немає куди, адже борониш свою землю, — продовжує Олександр. — Тож коли надійшов наказ передислокуватися на нове місце, було навіть якось не по собі. Але ми знали, що належно виконали поставлене завдання та відстояли визначені позиції.

Кулеметника 128-ї бригади солдата Михайла Ткачука товариші по службі прозвали «Япончиком» через невисокий зріст. Він майже півроку виконував завдання на блокпосту «Балу». Як говорить призваний за мобілізацією 39-річний чоловік з Вінниччини, за цей час йому не лише довелося брати участь у бойових діях, а й на власні очі побачити, якими жахливими методами воюють терористи.

— Масований обстріл блокпоста розпочався 21 січня. Гатили кожного дня — спочатку з мінометів, потім із САУ, декілька разів накривали з «Градів». А в останні дні з усього разом. При цьому терористи не жаліли навіть мирних мешканців. Ніколи не забуду, як вони розстріляли з кулемета цивільну машину, яка їхала з Чорнухиного, — ледь стримуючи сльози, розповідає Михайло.

Та за деякий час на обличчі «Япончика» з’являється щира посмішка. Чоловік пригадав випадок, коли наші військовослужбовці захопили на блокпосту ворожий танк разом із екіпажем. Тоді стояв густий туман, тож крізь нього досить важко було щось розгледіти. Щойно «непроханий гість» наблизився — наші відразу відкрили по ньому вогонь. Декілька гранат влучили в гусеницю та пошкодили її. Бойову машину біля наших позицій розвернуло, і вона з’їхала у рівчак.

— З танка відразу вискочили члени екіпажу і без спротиву здалися у полон. Двоє із них були місцеві, а механік-водій виявився росіянином, — розповідає Михайло. — На наше запитання, чому вони воюють проти нас, ті відповіли: «Ви бомбите «наші» міста». Проте, які саме, назвати не змогли, мабуть, «трохи розгубилися».

Як згодом з’ясувалося, цей танк рухався в колоні російсько-терористичної групи з шести таких бойових машин. Але через погані погодні умови він звернув не в той бік і натрапив на наш блокпост. Захопивши російський Т-72, українські військові думали забрати його з собою, та під час подальших обстрілів у нього влучило кілька снарядів. Тож довелося залишити трофей на «вічній стоянці».

Михайло Ткачук, як і його бойові побратими, сподівався, що з настанням перемир’я обстріли припиняться. Та цього так і не сталося. Навпаки — в перший же день після оголошення про припинення вогню у наступ на українських бійців пішли дві ворожі роти, які були повністю розгромлені. Після цього терористи почали атакувати з усіх чотирьох сторін. Та всі напади наші хлопці відбили. А згодом отримали наказ на передислокацію. Свої позиції залишали організовано. Вперед пішли розвідники, які перевірили дорогу. За ними групами пересувались інші військовослужбовці. Рухались колонами по кілька десятків машин.

— Після виходу з Дебальцівського плацдарму ворог підступно стріляв, як кажуть, нам у спину з артилерії, влаштовував засідки, — пригадує комбриг 128-ї полковник Сергій Шаптила. — Всі, як мовиться, по той бік барикад хотіли довести, що в Дебальцевому так званий котел, якого насправді, підкреслюю, не було. Бо ми спокійно вийшли, зберігши людські життя та техніку, на якій просувались у визначений район. Тепер хлопці відпочинуть і за потреби — знову на передову!

Андрій БОНДАРЕНКО, Роман ВУС, "Народна армія"