Майстер-клас для канадців від народної артистки України Клари Балог

Ще у 70-х роках балетмейстер-постановник заслуженого Закарпатського народного хору народна артистка України Клара БАЛОГ була в Едмонтоні, Вінніпегу, Торонто, Катарі.

«З України нас було троє. Тоді я займалася із викладачами-хореографами з усієї Канади. На мої майстер-класи навіть приїжджав хореограф з Австралії. Старше покоління мої танці танцювало. А молоде саме приїхало до нас по них. Мені приємна така увага», — розповідає балетмейстер-постановник заслуженого Закарпатського народного хору народна артистка України Клара БАЛОГ.
Вона свято зберігає речі, які нагадують їй про перебування в Канаді. Навіть розповіла про випадок, коли дві ночі провела в тій кімнаті, де зазвичай зупинялася Елізабет Тейлор на Ніагарі.
А зараз з кількаденним візитом до нашого краю завітав Ансамбль української пісні й танцю «Верховина», аби опанувати майстерністю закарпатського народного танцю від Клари Балог. На жаль, артисти заслуженого академічного Закарпатського народного хору наразі у відпустці, тому Клара Федо- рівна викликала своїх помічників. Разом із нею танцюристів навчали заслужений артист України, педагог-репетитор Володимир Кітченко та балетмейстер Микола Мовнар. Як автор, Клара Балог подарувала канадцям нещодавно видану книжку «Танці Закарпаття» та диск із 23 своїми танцями і вокально-хореографічними композиціями.
Через те, що канадські артисти приїхали до Ужгорода лише на кілька днів і мають обмаль часу, наставники вирішили не розпорошуватися. «Якщо б ми показували уривки з композицій, вони не запам'ятали б. Тому почали репетицію з класичного екзерсису і вирішили зупинитися на одному, знайомому їм танці «Березнянка», — розповідає Клара Федорівна. — Свого часу я ставила цей танець в ансамблі ім. Вірського, який, до речі, часто виступає в Канаді».
Опісля майстер-класу вже наступного дня у концертному залі обласної філармонії «Верховина» (місто Едмонтон, провінція Альберта, Канада) виступила перед закарпатським глядачем.
Нам випала надзвичайна нагода поспілкуватися з художнім керівником ансамблю танцю «Дунай» Тамарою Татух. З народження вона мешкає у Канаді. За походженням українка, її мама родом із Тернопільщини, а тато — з Львівщини. За освітою Тамара Татух хореограф. За останні п'ять років по 3-4 місяці проводила в Києві та Львові, де проходила курс у школі народного танцю.
— До складу «Верховини» входять однойменний хор та танцювальний ансамбль «Дунай», — розповідає пані Тамара. — П'ятдесят років тому при Спілці української молоді виник хор, а танцювальний ансамбль відзначає своє 35-річчя. В ансамблі майже всі учасники — переважно молодь українського походження. Ми самодіяльний колектив, тому для нас він не є основне місце роботи. Окрім мене, мого помічника Шона Овчара та керівника хору «Верховина», диригента Галини Лазурко, професіоналів в ансамблі більше нема. Загалом ми багато працюємо, самі вигадуємо танці. Ми не збудували б нашу українську громаду в Канаді без громадської роботи. Я українка, знаю, що маю різні обов'язки перед громадою: відкласти певну суму грошей на церкву, знайти час для роботи в організації, аби вона надалі існувала, аби була і для моїх дітей. Ми на чужині, але та чужина дала нам можливість збудувати свою маленьку Україну в Канаді.
— Наш колектив кожних п'ять років виїжджає на гастролі. Цьогоріч ми вирішили поїхати в Україну, щоб відзначити ювілеї «Верховини» і «Дунаю», — продовжує моя співрозмовниця. — Уряд Канади підтримує нашу культуру. У нас є державні й суботні українські школи, в яких діти можуть вивчати мову і культуру своїх предків. Загалом ми дуже вдячні країні, яка нас гарно прийняла, подарувала таке благодатне місце проживання, можливість жити і плекати свою мову, створити організації, громади, збудувати церкви, музеї. Провінційна та міська рада, державний уряд підтримують нас фінансово. Вони частково забезпечили наші гастролі. Але артисти також для цього багато працювали впродовж двох років, влаштовували імпрези, аби зібрати гроші на поїздку. Поїхав не весь колектив, бо серед нас є старші люди, яким не так легко залишити сім'ї та основну роботу. В ансамблі «Верховина» 70 чоловік, а змогли приїхати лише 53.
Ми були і в Польщі, взяли участь у лемківському фестивалі «Ватра», виступали у Львові й Трускавці. Після України поїдемо в Боснію, адже багато членів колективу походять звідти, і та громада з нетерпінням чекає нас. Завершимо гастролі у Відні, а вже звідти полетимо додому.
— Як Ужгород увійшов у ваші плани? — цікавлюся у пані Тамари.
— По-перше, — пояснює моя співрозмовниця, — з-поміж нас є артисти, котрі мають закарпатське коріння, у них тут є родичі. По-друге, завдяки налагодженим зв'язкам з Володимиром Волонтиром, керівником мукачівського хору хлопчиків. Наша диригентка з ним контактує і вирішила взяти в нього майстер-клас. Окрім цього, ми хотіли мати майстер-клас із Кларою Балог. Вона знана у світі, особливо в Канаді. Ми знаємо всі її танці, любимо їх, і для нас велика честь із нею попрацювати. Справа в тім, що колектив виконує закарпатські танці, але щоб до кінця відчути їх, зрозуміти їх характер, треба було побувати там, де вони створювалися.
Що ж до програми, з якою «Верховина» завітала до нас, то це ціла композиція, яка складатиметься з двох відділів.
— У репертуарі колективу — переважно українські твори, — каже канадська гостя. — Нам вдалося поставити і закарпатський танець. Ми розуміємо, що нікого особливо не здивуємо нашими танцями та співом. Але хотіли розповісти історію українців Канади, представників усіх хвиль еміграції. Те, як утворилася наша громада, як збудували організацію. У ті часи основним способом комунікації з Україною були листи. Тому перша частина виступу називається «Лист». Починається з розповіді дівчини, котра 1897 року переїхала до Канади з першою хвилею. Впродовж свого життя вона пише різні листи, через які оповідає історію всіх хвиль міграції. А друга частина — просто виступи танцю і хору.
Насамкінець поцікавилася у Тамари Татух, чи виникало бажання оселитися десь в Україні.
— Я часто приїжджаю в Україну, багато тут працюю, — почула у відповідь. Але Канада дає нам усі можливості жити гідно: розмовляти рідною мовою, підтримує наші колективи — тут людина може збудувати собі життя. В Україні, мені здається, це набагато важче. Мені подобається те, що в Канаді є закони, перед якими всі рівні і те, що всі їх дотримуються.
Анастасія МАКАРА, Ужгород