Медики Закарпаття масово втікають за кордон, кажучи батьківщині "До побачення!"

У пошуках кращої долі

Лариса Нодь працювала лікарем у одній із ужгородських лікарень. Все було добре, поки жив чоловік, який забезпечував родину усім необхідним. Але раптом його не стало – розбився на автомобілі. Після трагедії жінці самотужки довелося виводити в люди сина.

— На руки я отримувала трохи більше, ніж 50 євро у гривневому еквіваленті. Звісно, пацієнти дякували, але переважно кавою й цукерками. Якщо брати в грошах, то це була ще одна зарплатня. Хтось, звісно, заробляв ще менше, але мені не вистачало на найнеобхідніше. Я оплачувала Вікторові заняття в приватного художника, уроки карате, додаткові заняття з англійської, української, математики та історії. Син ріс і я знала, що потім на його навчання треба буде витрачати ще більше. Хотілося, аби він мав належну освіту та гідну роботу, – розповідає жінка.

Отже Ларисі довелося прийняти важливе і непросте рішення – або змінити роботу, або обмежити у знаннях власну дитину. Вона вибрала кардинальні зміни.

— Знайома розповіла мені, що в Іспанії можна добре заробити, що там шукають українських лікарів, але працюють вони лише санітарами. Проте сума, яку платять іспанці надихала – від 500 євро. Я вирішила ризикнути і оформила документи. Віктора залишила на батьків, обіцяла щомісяця надсилати гроші. Звісно, манна небесна на мене не чекала. Все виявилося не так просто. Замість лікарні я потрапила до старої бабусі, за якою доглядала майже рік, поки звільнилося місце у медичному закладі. Тим часом я вивчила мову, пройшла стажування, тож мене взяли не на посаду санітарки, а як медсестру. Можна сказати, що мені дуже поталанило, — запевняє 49-річна колишня закарпатка.

Проте на досягнутому жінка вирішила не зупинятися…

Вчитися не пізно ніколи

Зарплати в іспанських лікарів більше, ніж удесятеро вищі, ніж в Україні, проте українські дипломи там не визнаються. Тому аби отримати омріяну роботу Ларисі Нодь довелося знов стати студенткою.

— Мені було 32 роки, коли я вдруге вступила до вишу. Батьки не могли зрозуміти, для чого це мені, утім я твердо знала, що мої зусилля буде вдесятеро винагороджено. Аби оплатити навчання, я продовжувала працювати. Як правило, доводилося обирати нічний графік. Втомлювалася страшенно, — зізнається  Лариса.

Але випробування мужня ужгородка витримала гідно.

— Я досягла того, чого прагнула. На жаль, багатьом нашим землякам вчитися в дорослому віці лінь. Та я про свій вибір не шкодую. Зараз я маю улюблену роботу і зарплату, з якої можу собі дозволити і оплатити житло, і відпочинок, і подорожі, і забезпечити необхідним свою дитину. Наразі Віктор – студент. Вчиться він тут, у Іспанії. Обрав фах програміста, досконало володіє англійською та іспанською мовами, — каже щаслива мати. —Чи повернеться в Україну – залежить лише від нього. Батьки змінювати батьківщину не захотіли. Зараз щоліта навідуємося в Закарпаття до них у гості. Звісно, додому тягне, звісно, Україну я люблю, але на даному етапі життя назавжди повертатися в рідне місто не хочу.

Отже, у тому, що наші краяни змінюють прописку на закордонну є своя логіка. Для порівняння, в Угорщині та Словаччині лікарі отримують від 600-700 євро разом з доплатами за чергування. Після перекваліфікації через невизнання нашого диплому українські медичні працівники у сусідніх країнах можуть отримати до 1200 євро, а не 70-80 євро, як вдома.

Про іспанську медицину Лариса каже, що вона настільки автоматизована, що такого обладнання в нас не буде й через сто років, і як переконує жінка, хоч у нас і є дуже хороші фахівці, та їм не вистачає обладнання, а деколи навіть досвіду, вони не можуть стажуватися у Європі та Америці, дізнаватися про найкращі світові надбання, та й зарплати в них не такі, на які насправді заслуговують охоронці людського здоров’я.