На Закарпатті кожен говорить, як собі хоче, і нікому до цього діла нема!

Закарпатський історик Дмитро Поп написав роздуми про мовну толерантність в Закарпатті та історичні передумови цього.


Багато списів поламали українські депутати на надуманій мовній проблемі, яку практично вирішити неможливо. Візантійський імператор Михаїл, коли направляв Костянтина (Кирила) і Мефодія у Велику Моравію проповідувати слов’янам Святе Письмо, у посланні до моравського князя Ростислава писав: «…Господь Бог…явив букви і для вашої мови, щоб і ви були поставлені в один ряд з великими народами, яких Бог величає кожного своєю материнською мовою».


Один відомий чеський режисер, який побував у нашому краї в 2007 р., де знімав документальний фільм про технічні споруди, зведені на Подкарпатській Русі в часи Чехословацької республіки, на зустрічі з ужгородськими студентами сказав: «Спеціально поїду в Європарламент і скажу, щоб європейські політики ішли вчитися мовній толерантності сюди, до вас, де четверо людей можуть балакати кожен на своїй рідній мові і почувати себе рівними».


Хоча з того часу ситуація трохи змінилася, мовна толерантність у нас як була, так і залишилась незмінною. До приходу у край радянських «визволителів», кожна нова влада (а в 20-му ст. влади у нас мінялися досить часто) і не думала міняти мовну палітру. Про що свідчать і нижчеподані фото, зроблені в невеликій затишній корчмі-музеї старожитностей на вулиці Ольбрахта в Ужгороді недалеко від замку:





Зліва написано по-чеськи: пиво, вино, лікер, мінеральна вода, свіжа пражена кава, чайне масло, празька копчена шинка, сири. Справа написано по-угорськи: пиркіль, кава, чай, празька шинка, творог, зельць, пиво, лікер.


Усередині мала корчма скоріше нагадує цікавий музей, ніж корчму, де власник його пан Юрій зібрав такі експонати, яких не мають і наші державні музеї. Тут є і такі експонати, які свідчать про унікальну мовну толерантність, яка все ще існує в нашому краї.





На фото бачимо три шкільні вивіски з дорадянських часів, які свідчать про те, що кожна влада, яка облаштовувалась в нашому краї, респектувала мови народів-автохтонів краю. Зліва на вивісці написано по-чеськи: «Державна народна школа з мовою навчання подкарпаторуською (русинською-авт.)». І нижче на русинській мові: «Державна народна школа» (тут уже урядники «забули» написати про мову навчання). На другій вивісці написано лише по-чеськи: «Державна школа горожанка з чехословацькою мовою навчання» (тут шкільні урядники уже перестарались, бо «чехословацької» мови в природі не існує). На третій вивісці написано зверху по-угорськи: «Мадярська королівська державна народна школа», а під гербом по-русинськи: «Мадярська королівська державна народна школа».


Дуже цікавим і досить складним виявився шлях до корчми-музею вивіски з русинської школи. В період Чехословаччини вивіска висіла на Коритнянській школі, а коли в 1939 р. в наш край знову прийшли мадяри, один з жителів села, побоюючись, що мадяри просто викинуть її, як непотріб, зняв вивіску, добре загорнув, і зі страху перед новою владою закопав у землю. Однак не виймав її і після 1945 р., коли край анексувала Москва, бо і цій новій владі не довіряв і побоювався як за себе, так і за пам’ятку. Довго не насмілювався виймати вивіску і при незалежній Україні, казав, що і цій владі не дуже довіряє. І лише на схилі свого життя розкопав її і передав своєму знайомому Тиберію Костику. А вже той передав цінну пам’ятку своєму доброму другу Дмитру Попу, який і подарував її газдові корчми-музею з умовою, що буде вона висіти на видному місті рядом з подібними вивісками, які є живими пам’ятками мовної толерантності в нашому краї.





Хтось може сказати, що в шкільних вивісках нічого оригінального не бачить. Однак мовна толерантність дотримувалась в нашому краї і на державних інституціях (див. фото). Тут написи на трьох мовах: зверху на русинській, посередині на чеській, а нижче на угорській.


За всю цю історичну цінність, зібрану і збережену для нащадків, ми повинні гарно подякувати газдові цієї цікавої корчми-музею пану Юрію, родом з Солотвина, який розмовляє і на мадярській мові, і на румунській, і на українській, і на російській, і на русинській і однаково поважає як мадярські пам’ятки, так чеські, русинські чи українські, якщо вони мають хоч якусь історичну цінність. Він так само дотримується і мовної толерантності, бо це у нас в крові.


На жаль, так вже сьогодні склалося, що мовне питання в Україні чомусь переросло в політичну проблему. Дуже не хотілось би, щоб коли-небудь, говорячи про мовну толерантність в нашому краї, ми згадували слова з поеми Пушкіна «Руслан и Людмила»: «Дела давно минувших дней…».


Дмитро Поп, Ужгород