На Закарпатті є село, де паленку п’ють, як воду (Фото)

Закарпатське село Онок знаходиться в передмісті Всесвіту. Бо зорі тут дуже густі, а коли приходить літо — то вони тугими яблуками падають у траву і пахнуть, наче пісні провідних закарпатських авторів.

Виноградівщина ж у цілому приємна, як у 90-х роках минулого століття літрова горілка "Ємна" від братерської Словаччини. Народи ж усі єдині, як і горілка.
В українських магазинах, які по-русинському називають "бовти", в Оноку із супутніми коломийками в горлі п’ють паленку, як воду, бо просто люблять свободу. Всі "відтягуються" перед скопуванням своїх рудих ділянок — кертів. Такий собі національний Степан випиває децу і йде на свою землю з лопатою під пронизливі крики хорошої жони своєї. Про це наш голова каліграфічної Спілки Петро Ходанич ще в свій час написав книгу "Степанова земля", яку покійний лауреат премії Василя Симоненка Микола Матола назвав "Степанакерт" у зв’язку з подіями в Нагорному Карабаху.
...На хустському поїзді, що темною ніччю прямував до Виноградова, ніс нас у собі, в сусідньому купе молода дівчина робила мінет дорогому придуркуватому чоловікові, котрий лежав на верхній полиці. На сторонніх вона не зважала — комерційні відносини, бізнес, "нові відносини". Усі розуміли це й хропіли собі, як має бути. Пахло прогресом. Стояли пляшки, а коли падали — то робили характерний звук, який нагадував про порожнечу.
Приїхали, випали у ранок. Боже мій, це ж Севлюш. Як і скрізь, є магазин "Вікна-двері", горбатий тротуар і надписи: "Повний розпродаж". На узбіччях стоять розкарячені, як американські кури, обрізані дерева. Супермаркет "Гранд" радує великим таблом: "Курка гриль. Олія. Молоко. Банан — 12.97". Навпроти бовваніє осередок "Імперія Азарту", а поряд інший — "COFFEin". Чомусь дві останні літери написані маленькими. Незрозуміло. Мабуть, по-русинському.
Їхав кінь із возом. На ньому сиділи цигани в червоному і синьому, рихтували дротяні петлі на випадкових необережних собак невизначеної національності. Робота! Вони виконували наказ мера Степана Бочкая (Степанакерт).
Ромам було весело, а собаки боялися. Кінних функціонерів щиро підтримувала піша мексиканська команда карателів із подібними жердинами з блискучими петлями на кінцях їх. Пси помирали, а коні тихо сумували за своїми меншими братами, без усякого крику по їх карих мордах котилися сльози. Слава Богу, що замість Леніна перед місцевою адміністрацією — Янгол. Далі йти до першої деци — то головний пам’ятник солідарно підтримують по одній вулиці, наче на солдатській лінійці, інші — Шевченко (вираз на лиці під радянською рубрикою: "Задовбали!"), далі розміщався по ходу дії смиренний місцевий Духнович ("Не переживайте, все буде добре!"), а ще далі, без усякої печалі — активний педагог Антоша Макаренко ("Всіх перевиховаємо, розберемося, як зранку сонце з нічними проблемами!").
Ми пішли ще далі. За кіоском "Укрпошти" світилася, наче зоря нашої планетарної системи, гола молода гузиця жіночої національності. Туалети ж довкруж закриті, а деколи і треба. Особливо дівкам.... Виявляється, інколи у Виноградові шукають не тільки гроші, але й місця, де можна справити нужду. Ситуативна нужденність.
Місцевий журналіст Данчук за соком у кафе скрушно критикує собаколовних ромів, що вони своїми активними невмілими діями розганяють зграї, а потім нікого з собачого населення не можуть піймати. Гицелів, щоправда, привозять з Берегова, бо свої, "місні", люблять тварин. Це допомагає спортивній підготовці виноградівського народу, стихійній аеробіці. Данчук же промовляє:
— Заходжу в під’їзд — тридцять собак назустріч. Застиг на одній нозі в "позі чаплі" — пробігли, слава Ісусу Христу. Можна було б написати матеріал під назвою: "Загинув у рідному під’їзді".
Хоча перспектива є. Наприклад, "магазин користованих речей" "Промінь". Це гріє. Та й інших тварин полюбляють. Про це гласить інша вивіска — "Все для тварин".
Не забариться час, коли з’явиться магазин " Все для людей". Глобалістика! Штати нам поможуть. Ми ж "ліві", а вони весь час — справа. Буває!
Онок зустрічає нас прадавньою автобусною зупинкою з майбутньою назвою населеного пункту — Алкогоз. Так на ній написано синьою фарбою в стовчик. Колишній зоотехнік Юлій Іванович Тупиця вважає, що треба скрізь по Україні жити землею, а не дурницями. Потрібно затято любити землю, бо інакше ти не любиш України. Сумно йому проїжджати в електричці до Ужгорода й бачити забур’янені поля. Навіщо, мовляв, та земля, коли в голову ллють ігрові "розводи " "Лото-забава". І так же можна, натякають, розбагатіти. Навіщо, звідається, аршувати й мучитися під Божими зорями праведною працею? А крила для народу в "Бовтах" запросто можна купити на вагу. Експедитори підвозять — "літайте, суки!"
45-річна Ірина Шаркаді — домогосподарка. Працювала до закриття закладу на Виноградівському сиркомбінаті. Але потім, коли молока й сиру не стало, стала агрономом.. Безробітна з 1997 року за скороченням штатів. Слава Йсу, з’явилися внуки. Від першої доньки — троє, "друга чекає, а в третьої тільки свальба".
— І що тепер робите? — запитуємо.
— Аршуємо. Будемо садити капусту, на базари ходити з нею і помідорами. Для 24-річної Ані, 21-літньої Миросі та Ірочки, якій буде двадцять.
— Ви любите Україну?
— Мушу, бо в ній живу, — відповідає. — Але в партіях не була і не буду.
Ніхто нікуди в принципі не йде. Магазин Марії — поряд, і на який фіг треба йти в Європу. Все прекрасно, хоча пиво в основному треба брати "на бороду". Скоро будуть гроші — вдасться віддати "ті нещасні сорок гривень". Чекання грошей із сильного Києва оповило чорною сутаною весь народ скромного Оноку. Погорілий театр тримає на банківському рівні "ліпших із ліпших" на руках, а в руках бідних прочан нічого нема. Буває!
Розвивається апатія. Про це свідчать вислови селян на зразок:
"Четверо в хижі великі сидять, а на роботу не ідуть", або: "Капусту треба не в землю, а в кишені загрібати".
Та люди стараються. Записав собі в блокноті: "Капуста, свині, телята і косички." Останні принесла своїй подрузі Мальвіна Заріцька. В неї — один син і внук, півтора десятиліття живе вдовою. Заступник директора Виноградівського профтехучилища з навчальної частини Михайло Доманич обрізає біля своєї хижі виноград. Він сердиться, що я йому заважаю, а я сміюся, бо день сонячний.
У "бовт" привезли пиво.
— Що народу треба? — звідаю при цьому.
— Запас до завтра, — відповідають.
Я вірю їм, як телевізору. Не гальмую при цьому — снікерсую. Треба щось у генделику з’їсти. Гостинність, яка була у триклятущі радянські часи, чомусь зникла. Комуністи, напевно, винні. Або євреї. Когось треба знайти крайнього.
Хоча їдять "у душу населення" і тепер удосталь усякої солонини і в планетарному Оноку. А якщо стає важко — вихід недалеко. Це — МЕЗИМ! Шлунку легко з ним.
Народна пісня спить у кюветі.. Співає довруж "ліва попса". Попович утік від проблем у Київ, Гіга — в Тернопіль, наші співають в Ужгороді на патріотичних вечірках (радикуліт не пускає вдаль). Тому, крім пива "Рогань", нікому нічого не треба. А якщо не воно — то цілком допоможе прадавнє "1715" плюс сто грам "паленої" паленки.
При цьому ніхто не розуміє, що не можна брати тяжкого в голову, а важкого в руки. Суцільний песимізм оповив Онок. У Японії на шести квадратних метрах живе цілий рід із дітьми і прилеглими внуками, сміється і радується життю, а тут на великих сотинах (які мені й не присняться при цьому житті) виють і страждають без зарплати. "Село неначе погоріло...." Стосовно життєвої позиції більшості оноківчан наш цімбор Шевченко цілком актуальний. Тому пам’ятник від обласної адміністрації треба перенести сюди і поставити біля "бовта".
Це — просто пропозиція. Фіглюву!
Росте капуста під красивою плівкою.
Світить сонце.
На законних "участках" помалу здіймаються вгору до Бога правильні хижі чесних громадян.
Кудись їздять.
Люблять природу. Тому говорять:
— Припаркуватися важко, бо парків усе менше й менше.
А потім ностальгійно згадують:
— Його голова падала на руль, а він "висів" на мені, знову падав головою на руль. Усе йшло помалу й помалу, коли я — помалу. Нажму на газ, і він "під газом". Так до Залужа в муках і їхав із "хвостом". Там є озера два. Біля них стояли дві вантажівки. Швакнувся за них, і нарешті відірвався від "даїшника". І попробував далі їхати сам. А йому Бог, майже, допоміг.
Скоріше всього, і Оноку Бог допоможе, якщо його законодавчо перейменують в Алкогоз, і всі замість чесної і праведної праці на багатій землі будуть вити на сонце і на місяць, пити в "бовтах" і чекати бригад із блискучими петлями на кінцях жердин.
Василь ЗУБАЧ, Виноградівський район