Першою роботою відомої народної майстрині Закарпаття була вишита сорочка (ФОТО, ВІДЕО)

Цю сорочку Ганна Туряниця з Перечинщини подарувала своїй матері.

Оселя пані Ганни як музей – усюди грають різнобарв’ям візерунків ручні роботи: на ліжках, стінах, меблях, підлозі – рушники, серветки, вишивані подушки, покрівці.


74-річна Ганна Туряниця з гірського села Тур’я-Бистра Перечинського району – напрочуд працьовита та енергійна жінка. Незважаючи на свій поважний вік і підкошене внаслідок аварії здоров’я, вона ще й нині вишиває, тче покрівці. Це заняття – її втіха.


Оселя пані Ганни, як музей – усюди грають різнобарв’ям візерунків ручні роботи: на ліжках, стінах, меблях, підлозі – рушники, серветки, вишивані подушки, покрівці. В окремій кімнаті лежать два чималі сувої готових домотканих килимів, переносячи в минуле, коли кожна дівчина на виданні мусила мати у скрині з власним посагом барвисту джергу.


– Виткала м 40 метрів, п’ять відрізала м доньці Наді й повезла в Ужгород. Вона постелила собі на підлогу. Ліпшого килима й не треба, бо я збираю ипноє плаття, яке ріжу на пантлича і намотую на палиці, з нього потім тчу. Просять від ня знайомі, бо домоткані покрівці повертаються в моду, але я ісі поки що не продаю. Ткати би м ще ткала, але сновати сама не буду, бо ото треба ходити, а я не бирую, ноги, поперек ня болять. Їду в лікарню підлікуватися. У 2001 році машина ня збила на пішохідному переході в Ужгороді, біля готелю «Закарпаття». Так ня потрепала, што не знаву, як им ся лишила жити, – голова побита, ноги поламані, хребет травмований. Богу дякую, же м ся лишила жити.


Живу сама, три доньки ґаздують окремо зі своїми сім’ями, а сина уже м поховала 2007 року. Колись, бувало, встану о 5-й ранку і протягом 10 годин 45 метрів насную. Мені нікого не треба було в поміч. Без перепочинку могла наткати 4 метри, – розповідає жінка. Запрошує до хати, показує свої ручні роботи, охоче позує перед фотооб’єктивом. Хвалиться, що їй телефонували навіть із-за кордону й цікавилися, чи продасть ткані покрівці.


Ганна Туряниця – добре відома народна майстриня на Перечинщині, хранителька давніх традицій. Вона часто бере участь у різних виставках та оглядах, демонструючи неабиякий талант, уміння творити красиве й корисне.


– На виставки запрошують часто. Приїдуть із машиною, повантажать кросна, покрівці, вшивань, повезуть-привезуть – і на тому все. Одного разу дали ми грамоту і сто гривень, – сміється Ганна Василівна.


Прошу розповісти, як навчилася ткати. – У нашій сім’ї було 11 дітей. Одного разу мама сказала допомогти їй наснувати на покрівці. Майже цілу ніч працювали, було ми років 8. Я так змучилася, що рано ледве пішла до школи, але як тоді ткацтво запало в моє серце, то досі там, – притуляє праву руку до грудей. – У ті часи жони ткали щозими, я залюбки допомагала мамі, придивлялася, запам’ятовувала, що за чим треба робити.


Після закінчення школи пішла на роботу. Де лише не працювала: і в радгоспі, і помічником кухаря на маргариновому та цегельному заводах в Ужгороді, і покоївкою в готелі «Закарпаття». На останньому місці трудилася 18 років, звідки пішла на пенсію 1996-го.


Першою оригінальною роботою сільської майстрині була вишита сорочка, яку вона подарувала своїй матері. Цікаво, що ця вишиванка знаходиться в музеї Тур’я-Бистрянської школи, де учні мають можливість пізнати рідне село та минувшину завдяки експонатам.


– З чоловіком прожила лише 8 років, тому четверо дітей було на моїх плечах. Підзаробляла, як могла: прибирала квартири заможних людей, узимку ткала, вишивала, свої ручні вироби охоче продавала. Радуюся, що вони прикрашають багато осель, церков Перечинщини, Великоберезнянщини, Ужгородщини.


Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора