Предки мешканців Закарпаття були справжніми газдами — ще тими "куркулями"! (ФОТО)

Зі слова «куркуль» на сьогодні – один посміх у необізнаних. Не надто їх любили, отих "куркулів", і за часів Радянської влади, називаючи їх "вампірами та п'явками".

Чого не відняти від закарпатців, то їх любові до праці. А от уміли ж газдувати раніше діди і прадіди.

Наші предки були газдівними. Обробляли масивні гектари землі. А виручали їх у цьому воли – вгодовані бики, ними ж орали ті величезні кусні землі, аби мати врожай.

Порядні газдове усіляко старались, аби їхня худоба завжди була ситою. Регулярно випасали та хоснували заради м’яса.

–Під час утримання колгоспних тварин (за певні відсотки), газдували не менше, – розповідає Марія Белей із Перечинщини. – Поряд із коровою, у свій час, годувала, пам'ятаю, і двох здоровенних биків. Для утримання худоби колгосп забезпечував кормами, – каже газдиня.

Але сьогодні уже не має ані колгоспів, ані любителів газдувати, як наголошують місцеві. А нинішній молоді цікавим є хіба що Інтернет. Ба, і корів, частіше за все, вони бачать в режимі онлайн.

Зі слова «куркуль» на сьогодні – один посміх у необізнаних. Не надто їх любили, отих "куркулів", і за часів Радянської влади, називаючи їх "вампірами та п'явками".

Пан Григорій, величали його вуйком Грицем на на Турянщині (у Тур'я-Реметі), був "куркулем" у свій час. Принаймні, так його називали.

-І хотів, і любив газдувати , – розповідає невістка Марія. – Воли у нього були чи не найліпші всьому селі, а то і в районі, – відзначає газдиня. – Як бачив, нині покійний, Гриць (пан Григорій), що у когось були кращі воли за його, тут же обмінював і купував більш угодованих, більш «тучних».

Із волів мали зиск. Були і м'ясо, і шкура.

–І по сьогодні, розповідає газдиня, в обійсті живе дух минулого. Тут, у сараї, – і старе колесо ще від упряжки волів (бо колись ними орали), і старовинний інструмент шустера із деревяними колодками (підошвами) для топанок (взуття), оскільки пан Гриць ще й ремонтував сусідам взуття.

Розумівся дідо Гриць і на шкірі.

–Багато обробив тієї шкури, – наголошує 70-річна Марія. – А одна і до тепер ще зберігається у нашому сараї на ноші, як пам’ятка із минулого, – розповідає жінка. – Ото були часи.

Хай багато уже і минуло відтоді, як вуйко Григорій відійшов за межу. А оброблена шкура вола у обійсті нагадує внукам про те, як газдували тут раніше і газдували на повну.

До речі, за гарно оброблену і якісну шкіру вола, можна було отримати й солідний гріш від багатих людей у ті часи. То й газдувалось не даремно.

Не на останньому місці були й міцні роги вола. Із них виготовляли потрібний інвентар. У тому числі, використовували і як посудину, із якої можна було пити. Із рогів бика виготовляли кісники. Були вони й у діда Гриця, за словами пані Марії. Однак, зберегти їх не вдалося.

Наразі, на Перечинщині волів майже не зустрінеш. Тягловою силою поодинокі газди використовують граційних гуцуликів. А от, нещодавно, у Глибокому, на Ужгородщині, вдалося помітити із автобуса, як господар поважного віку орав ділянку землі за допомогою волів. Зазнімкувати, на жаль, не вдалося, бо водій поспішав . Та я була вражена, оскільки вживу ще не бачила, як то воно – орати волами (Авт). Виявлється, ще у закарпатській глибинці не вмерли дідівські традиції у господарстві.

Мирослава Головнич.