Професія – журналіст

До Дня журналіста гостею газети «НЕДІЛЯ» стала чудова жінка і журналіст, власний кореспондент телеканалу ICTV, член Експертної Ради рейтингу «Лідер року» – Світлана КОВБИЦЯ

«Телебачення – як наркотик»

- Світлано, як в твоєму житті з’явилася журналістика?

- Взагалі, ставати журналістом я не планувала. Вчилася в УжНУ на філологічному факультеті, тож за освітою – філолог. Але, видно, доля розпорядилася інакше. В університеті під кінець навчання я опинилася на роздоріжжі. І вже тоді зрозуміла, що вчителем не стану. Хоча з дитинства мріяла піти по стопах мами, яка все життя працює вчителем у школі села Синевир Міжгірського району. Звідти я родом. За порадою одного знайомого політолога вирішила спробувати себе у журналістиці. Починала я в газеті «Закарпатський калейдоскоп». Потім – у тижневику «Срібна земля – Фест».

- Як ти опинилася на телебаченні і з чого почалася твоя телевізійна кар’єра?

- Цікавість, знаєш, – страшна штука. А особливо для жінок! Та іноді, як виявилося, вона допомагає визначитися з важливою частиною життя людини. Коли мені запропонували роботу на телебаченні, я вирішили спробувати себе у телевізійній журналістиці і порівняти, чим вона відрізняється від газетної. Тоді в Ужгороді вже працювало «Вуличне телебачення», з якого й почалася моя телевізійна кар’єра. Ми працювали з аудиторією у прямому ефірі, влаштовували телемости, прямі включення і знімали сюжети – мене затягло по повній, було надзвичайно цікаво. У складі «Вуличного телебачення» працювала знімальна група телеканалу ICTV. Тоді й з’явилися в ефірі мої перші сюжети. І ось – вже 12 років я працюю на одному з провідних телеканалів країни.

- За цей час не виникало бажання змінити професію?

- Завжди кажу, що телебачення – це наркотик. Спробував один раз і відійти від нього важко. Якщо це справді твоє, то нічого не хочеться змінювати. На даному етапі я навіть не уявляю, чим би могла займатися без телебачення. Навпаки, якщо два дні немає зйомок, то у мене погіршується настрій, хочеться взяти мікрофон до рук, за руку – оператора, сісти в машину і поїхати в пошуках нових і цікавих подій . Я живу цією роботою. Щоправда, буває й таке, що дуже втомлююся на роботі. Телебачення забирає багато не лише часу, а й сил. Деколи хочеться більше побути з сім’єю… Попри це, думаю, що вдало обрала професію.

«Журналістика – це інтерес до життя»

- А що для тебе значить журналістика загалом?

- Журналістика – це в першу чергу професійність. Це серйозний підхід до роботи і відповідальність за кожне сказане чи написане слово. Це – високоосвіченість та інтелігентність. Журналіст повинен бути інтелігентним. Журналістика – це інтерес до життя, а основне – це вміння писати.

Для телевізійного журналіста – вміння лаконічно висловлювати свої думки має надзвичайне значення. Можна бути хорошим психологом і добре розбиратися у різних сферах життя, але якщо ти не вмієш висловлювати думки лаконічно і влучно, тоді тексти будуть складними для глядача. І нецікавими. Загалом, це – велика праця над собою, самовдосконалення і бажання вчитися.

- Як ти обираєш теми для сюжетів?

- Розуміння того, що буде більше цікаво глядачам, а що – менше, приходить з досвідом. Про події дізнаємося з різних джерел – у кожного є свої інформатори, прес-служби, з якими тісно співпрацюємо. Часто люди самі телефонують і повідомляють про те, що і де сталося.

- Яка улюблена тема для зйомок?

- Сюжети про цікавих, незвичних і мудрих людей – приносять найбільше задоволення. Від них можна чимало чого навчитися. Закарпаття надзвичайно багате такими особистостями. У нас чи не у кожному селі знайдеш унікальну людину, котра заслуговує на те, щоб про неї знала вся країна. Загалом для журналіста значимими є абсолютно всі теми, які цікавлять суспільство. А глядача цікавить якісний продукт, змістовна й пізнавальна журналістика.

«Головне – внутрішня рівновага»

- Камера вимагає завжди бути в прекрасній формі. Як тобі вдається швидко налаштуватися на зйомку?

- Думаю, що сама професія дисциплінує. Кожний день, кожну годину ми поспішаємо на зустрічі й важливі події, ми постійно зайняті і це тримає організм в тонусі. Я вже звикла – прокидаюся і одразу ж приводжу себе в порядок, незалежно від того, робочий чи вихідний день, є зйомки чи нема. Та й з роботою мені зручно, адже офіс у мене вдома. Але, буває, працюємо вночі чи в екстримальних умовах, тоді в першу чергу намагаюся налаштуватися психологічно. А головне, я впевнена, – завжди треба мати баланс в душі, внутрішню рівновагу. Відчуття внутрішнього комфорту, задоволення і хорошого настрою мені дарує спілкування з близькими – з чоловіком і донечкою.

- А спорт?

- Я дуже люблю плавання, ходимо з донечкою в басейн. Обов’язково один раз на тиждень з подругами йдемо в сауну. Це наче ритуал. Цієї зими полюбила ковзани. До речі, стала на них вперше, проте чоловік був вражений, як добре я почала кататися. Кілька разів впала, але результат позитивний. На лижах, на жаль, не катаюся, хоч й виросла серед гір, де завжди були прекрасні зими. А от тренажерні зали – поки що не для мене. Краще проведу час разом з сім’єю на прогулянці чи покатаюся на велосипеді, що значно здоровіше!

- Кожному потрібен особистий простір? Що робиш наодинці?

- Я людина активна. І вдома просто так мені не сидиться. Якщо таки хочеться побути наодинці — зачиняюся у кімнаті з книгою. Люблю почитати якісну літературу. Хороший психологічний відпочинок — зустріч з подругами за чашечкою пахучої кави. Час від часу посміятися над новими анекдотами, обговорити модні тенденції чи кулінарні рецепти – це теж потрібно.

- Маєш хобі чи улюблене заняття?

- ЯЯ люблю куховарити, готувати десерти. Часто дивую своїх рідних чимось смачненьким. І надзвичайно тішуся, коли чую від них слова вдячності. Найголовніше в житті для мене – це сім’я, а вже потім – робота.

- Що побажаєш колегам і читачам?

Насамперед хочу побажати здоров›я, бо це – найголовніше наше багатство. А ще – віри в себе. Щодня – позитивних вражень та добрих новин.

Лілія МАТІЦО, газета “НЕДІЛЯ”