ПРОВОДЖАЛИ У ВІЧНІСТЬ «СКІФА», ГОВОРИЛИ ПРО УКРАЇНУ...

Цей день уже далеко позаду, але думаю, що деталі побаченого ніколи не зітруться в пам’яті. Ховали бійця, українського патріота, просто хорошу людину. Про останнє можна було здогадуватися уже з того, як проводжали в останню путь героя. Здавлені ридання волонтерок, червоні від сліз очі побратимів з «Айдару»… Та й не лише їх. Кожному присутньому було зрозуміло, що будь-кого так не ховають. «Скіфа» знали ще з Майдану, справжнє ім’я його – Олег Сидор, він із Закарпаття. Пішовши з життя у 37 років, захисник України «Скіф» залишив сиротами двох дітей.

«СКІФ» ВОЛОДІВ П’ЯТЬМА ІНОЗЕМНИМИ МОВАМИ

Ховати героїв завжди важко. Вперше відчув це, коли торік був на похороні бійця Небесної Сотні Ігоря Ткачука з Великої Кам’янки, що на Івано-Франківщині. Тоді загибель сотні небайдужих людей здавалася надзвичайно великою втратою для України. А що вже казати про нинішню війну з Росією… Рахунок йде не на сотні, а на тисячі. Якщо ж говорити про ступінь мужності, то нинішні герої стоять на тій же сходинці, що й герої Небесної Сотні. Мало того, шанси загинути у бійців АТО значно вищі, адже по них стріляють не лише снайпери, а й гармати, танки, «Гради», «Смерчі» противника…
Отже, повторюся: «Скіф» був водночас і героєм, і дуже хорошою людиною. Мабуть, це логічне поєднання. Вкотре подумав про це, коли побачив затуманені від сліз очі людини з явно азіатською зовнішністю. Високий зріст, мужнє, ніби витесане з каменю обличчя, нашивка з емблемою батальйону «Айдар». Хто ж він? Мені сказали, що цей немолодий боєць родом з Узбекистану, а його позивний «Кореєць». Отже, й такі воюють на боці України? А втім, чому тут дивуватися? Колись, ще в 30-ті роки, корейців депортували з Далекого Сходу в Середню Азію. А потім у 1944 році туди ж вислали кримських татар. Переселяли, тасували, як хотіли — із заходу на схід, зі сходу на захід... Депортував не будь-хто, а «великий етнограф» сучасності товариш Сталін.
У тих, хто став жертвою подібного сталінсько-більшовицького туризму, ні Росія, ні радянська влада не викликають тепер жодних позитивних емоцій.
Підійшов ближче до «айдарівця» і запитав про причини його активної участі в АТО. Боєць відповів коротко — мовляв, живе тепер в Україні, тут його родина. Як же можна не стати на захист Батьківщини, на захист своїх рідних? Така лаконічна відповідь «Корейця» мене задовольнила. Розумів, що більше він і не скаже. Про «Скіфа» теж було сказано коротко: «Він був найкращим…». Потім я пробував записувати на диктофон виступи інших побратимів, але стояв далеко від імпровізованої трибуни, тому запис вийшов неякісним. І все ж наведу ось ці важливі слова з виступу немолодого бійця:
«Думаю, якщо взяти людей, які знали «Скіфа», то 99% з них скажуть тільки хороше про цю людину. «Скіф» прожив життя, достойне героя…».
Пізніше в соцмережах я знайшов значно повнішу характеристику воїна. Ось що пише про нього волонтерка Тетяна Дюрдь:
«Для меня он был просто мой герой. О «Скифе» в зоне АТО ходят легенды. Будучи командиром одного из подразделений батальона «Айдар», он участвовал в освобождении более десяти захваченных сепаратистами городов. Не раз спасал сослуживцев от гибели. «Когда «Скиф» рядом, нам нечего бояться, — говорили ребята. — Он все знает и всегда все организует». Это — правда. Благодаря ему и я не боялась ездить на передовую. В ночь на 9 января в Луганской области, спасая побратимов во время обстрела боевиков, «Скиф» погиб. Несколько дней назад его похоронили в родном селе в Закарпатье. Олегу Сидору было всего 37 лет. Он прекрасно знал историю, владел пятью иностранными языками и долгое время работал за границей. Когда начались события на Майдане, был в Польше. В январе приехал в Киев и присоединился к протестующим. Олег, как и я, вышел на Майдан не за евроинтеграцию, а за людей. Его возмутило то, что в нашей стране «Беркут» бьет студентов, что принимаются несправедливые законы. Помню, первый раз увидела его, когда он вернулся после боя на Грушевского. На баррикадах он все время кричал, поднимая протестующих: «В атаку! Немедленно!». Олег тогда сильно охрип. Услышав его голос, я даже немного испугалась. Он был красив, но, в отличие от других ребят, совсем неразговорчив и, как мне тогда показалось, резковат. Помню, еще шутила: мол, страшновато оставаться с ним в одной палатке. Но когда я узнала «Скифа» поближе, мое мнение о нем изменилось.
Позывной «Скиф» ему дали, еще когда он служил в армии. Олег сказал, что из-за его любви к истории, которую он знал в совершенстве. Как и иностранные языки. Немецкий, английский, польский, чешский, венгерский… На всех этих языках он свободно разговаривал. Мы на Майдане даже иногда просили его прочитать нам лекцию. Он, видя планшет или телевизор, сразу начинал искать какой-то научный канал. Говорил, что учиться нужно всю жизнь. А еще Олежка, оказывается, давно занимался общественной деятельностью. В родном Закарпатье он в свое время боролся за закрытие точек по продаже наркотиков. И у него получалось. Ни для кого не секрет, что эти точки «крышуют» сотрудники милиции с подачи местных царьков. Но Олег их не боялся…».

ЧОМУ ГОСПОДЬ ЗАБИРАЄ НАЙКРАЩИХ?

Виявляється, на Майдані «Скіф» сформував і очолив групу швидкого реагування «Яструб». Його хлопці брали участь у всіх боях без винятку. Вони ж після перемоги «Майдану» одними з перших записалися в добровольчі батальйони. Тетяна Дюрдь про це також розповідає в деталях:
«Несмотря на то, что Олег служил в армии, и у него была хорошая военная подготовка, ему сказали, что он пока остается в Киеве — контролировать порядок на Майдане. У меня тогда отлегло от сердца. К тому времени мы с Олежкой уже очень подружились, и я знала: если он окажется на востоке, станет ходить в каждый бой. А я тем временем буду умирать от переживаний. Но «Скиф» не собирался отступать. И когда позвонил «Батя» (так мы называли командира) и сказал, что у наших большие потери, Олег заявил: «Я привезу к вам ребят». Увидев, что он идет с собранным на войну рюкзаком, я расплакалась. «Не переживай, я только отвезу их и вернусь назад», — заверил «Скиф». Соврал. Он остался на войне.
Помните, я говорила, что со «Скифа» началось мое волонтерство? Приехав на восток, Олег позвонил мне: «Танька, тут ничего нет. Ни касок, ни бронежилетов, ни спальных мешков… Сделай что-нибудь». После этого звонка я сперва запаниковала, но потом начала действовать. Пошла прямо к Виталию Кличко. В тот же день он передал мне три большие машины, заполненные спальниками, рациями и прочими необходимыми вещами. Кроме того, передал еду и лекарства. Тем временем отозвались мои друзья из «Фейсбука» — они тоже хотели помочь. Так я стала волонтером. Вскоре сама поехала в «Айдар». «Скиф» к тому времени уже стал командиром подразделения. Видели бы вы, как он радовался этой помощи! Всегда оставался серьезным и строгим, а когда я привезла бронежилеты, чуть не запрыгал: «Вот это мои ребята будут одеты!». И сразу же принялся раздавать «броники». «Если мне не хватит, не страшно, — сказал. — Я обойдусь». А после тяжелого боя под Лутугино позвонил и поблагодарил: «Танька, твоя каска мне голову спасла! Спасибо!».
Однажды его уберегла моя молитва. Я это точно знаю. Был бой под Новосветловкой. Один из самых страшных в жизни «Скифа». Ребята пошли вперед и пропали. Я в тот момент была дома, готовила очередные машины со снаряжением. Но узнав, что парни исчезли, не смогла усидеть в Ужгороде — сорвалась и поехала в зону АТО. Их не было одиннадцать дней. Все уже решили, что бойцы погибли, а я продолжала за них молиться. День и ночь читала «Отче наш». И ребята вернулись! Таки выбрались из окружения. «Прямо чудеса какие-то, — говорил потом «Скиф». — Нас со всех сторон обстреливали, а пули, как заговоренные, пролетали мимо. Кому расскажи — не поверят!». Позже ребята рассказали, что там, в Новосветловке, их спас «Скиф». Одиннадцать дней они были в окружении. У Олега был порван бронежилет, но он все равно отстреливался. А в последний момент принял решение прорываться. Это был риск, но «Скиф» все просчитал. «Если бы не он, нас бы там расстреляли», — сказали потом его сослуживцы. Олежка, кстати, тогда получил ранение. Но никому об этом не сказал…».
«Господь забирає найкращих, — говорить бойовий побратим Олега Сидора з позивним «Баркас». — Це був справжній воїн. Людина, яка вміла цінувати дружбу, він умів зберегти особовий склад. Сам загине, але людей врятує. Зараз наша група в «Айдарі» зовсім маленька, але будемо триматися одне за одного, як ніколи. Ми не можемо підвести нашого Олега…».

ТАКІ, ЯК ЗАКАРПАТЕЦЬ «СКІФ», ЗРОБИЛИ ВАГОМИЙ ВНЕСОК У МОНОЛІТНІСТЬ УКРАЇНИ

Принагідно хочу трохи заторкнути регіональний аспект. Та обставина, що «Скіф» був закарпатцем, є великим позитивом. Адже Закарпаття досі вважалося проблемним регіоном. А тепер ніхто й не згадує про політичне русинство. Давно вже було помічено мудрими людьми: лідери цього сепаратистського руху традиційно не сиділи в тюрмах і ніколи не гинули за свободу Закарпаття. Найкращі сини «Срібної землі» гинули саме за Україну. Треба сказати, що й Збруч уже не ділить так радикально нашу Батьківщину. Мало того, є «Збруч», який неабияк об’єднує! Йдеться про батальйон з такою назвою. Цікаво, що 99% воїнів «Збруча» родом із Тернополя. Вони пішли захищати Україну під час першої хвилі мобілізації, у травні минулого року. Спочатку був військовий вишкіл, після якого чоловіків відправили на Херсонщину охороняти сухопутний кордон, що утворився після анексії Криму. Західняки трохи шокували скадовські російськомовні села, коли в’їжджали до них із червоно-чорними прапорами. У покоління, що вчилося у радянських школах, він асоціюється з «Правим сектором», на який під час Майдану вилили чимало бруду контрольовані Партією регіонів ЗМІ. Що ж, з’явилася нагода нарешті вивчити справжню історію України. Тим не менше, українських воїнів Скадовський район зустрів як захисників. Під час відвідування Скадовська тернопільців вітають на вулицях, фотографуються з ними і бажають їм повернутися додому живими і неушкодженими. Віднедавна при зустрічі із людьми у камуфляжній формі із синьо-жовтим прапорцем на рукаві клубок підкочується до горла від емоцій, що зашкалюють. І в той же час це діє заспокійливо: нас захищають. Південь — це Україна!
Відразу ж налагодили зв’язок із військовими місцеві волонтери із громадської організації «Разом», Скадовська самооборона і Майдан. Волонтери зустрілися із українськими вояками, щоб розпитати, яка допомога їм необхідна. Після того прохання воїнів озвучують на Майдані, що збирається в Скадовську щонеділі. Люди приносять все необхідне. Жодне прохання тернопільців не лишається без уваги.
Захисники, у свою чергу, активно включилися у громадське життя району. Вони відвідують уроки мужності в школах району, зустрічаються із дошкільнятами. Перед тим діти пишуть листи-подяки визволителям, готують обереги, малюють радісні листівки, які нагадують воїнам мирне життя, родини, які їх чекають. Спілкування важливе і необхідне як дітям, так і військовим. Південь і Захід України — це одна, єдина держава, зі спільним менталітетом, цінностями, бажанням перемогти терористів, якнайшвидше згорнути театр воєнних дій у сусідніх Донецькій та Луганській областях. І херсонці, і тернопільці — патріоти. І якщо тернополяни емоційно вигукують: «Слава нації!», — то мешканці Херсонщини з таким же ентузіазмом відповідають: «Смерть ворогам!». Отже, навіть якщо воювати хлопцям і не доведеться, то батальйон «Збруч» перебуває в Причорномор’ї аж ніяк недаремно.

ЖИТЛОМ НАСАМПЕРЕД ЗАБЕЗПЕЧУВАТИ ПАТРІОТІВ. ПРИЧОМУ ЗА РАХУНОК СЕПАРАТИСТІВ

Попри очевидні успіхи, самозаспокоюватись не варто. Бо якщо на півдні Збруч перемістився до Перекопу, то на Донбасі він проходить по українських блокпостах. За ними вже — інший світ. Ворожий і незрозумілий. Мало того, цей «лугандонівський світ» частково присутній і в центральній частині України. Про це ми говорили в затишному кафе на Хрещатику — вже після того, як побратими з «Айдару» і тисячі киян віддали останні почесті «Скіфу».
Було нас з десяток волонтерів і «рунівців» — так скорочено тепер називають російськомовних українських націоналістів. Хлопці з РУНу говорили про те, як сприяти остаточній інтеграції кримчан в українське суспільство після визволення Криму. Те ж саме говорили і про Донбас. Всі сходилися на думці, що потрібно дати можливість сепаратистам і тим, хто понад усе любить Росію, рішуче і без зволікань возз’єднатися з нею, залишивши назавжди ненависну Україну. Процедура підтвердження українського громадянства повинна включати в себе і знання державної мови. Пригадав програмне гасло РУНу: «Русскоязычный временно. Україномовний — назавжди!». Ну, що ж… Спробуємо втілити ідеали цієї нової організації в життя. Допомагати повинні всі — надто дорогу ціну ми заплатили (і ще заплатимо) за мир і територіальну цілісність. Безстрашний воїн «Скіф» дивиться на нас з небес — чи впораємося ми з чорновою роботою, якої назбиралося так багато? А поцікавитись має право — життя віддав за перемогу. Що відповімо йому?
Поки що міста і селища Центральної України переповнені «ватниками» — цей новий термін означає проросійськи налаштованих громадян. Щось типу «совка», одним словом… Лідер РУНу Сергій Замілюхін говорив про те, що пенсіонерів — біженців з Донбасу — можна розселяти і в сільській місцевості, оскільки їм не потрібно шукати роботу. А ось поселяти людей працездатного віку в покинутих хатинах житомирського Полісся (про таку можливість мені говорили «світличани» з Новоград-Волинського) можна хіба що тимчасово. Бо потім їм доведеться вирушати в більші міста в пошуках роботи. Українська активістка з Макіївки (імені не називаю, бо вона має намір повернутися в рідне місто і працювати в підпіллі) вставляє свої «п’ять копійок». Каже про те, що переважна більшість біженців з Донбасу раніше жила у містах, а не в селах, тому адаптуватися до сільської місцевості їм буде непросто.
Також вона застерігає від того, щоб усіх мешканців ДНР не називали зрадниками. Дехто просто не має можливості виїхати. Розповіла про своїх знайомих, які, живучи надголодь, в’яжуть шкарпетки для українських воїнів, вплітають туди синьо-жовті смужки і передають (зауважте, — з окупованої території!) на українські блокпости. Ще й записочки туди вкладають. Мовляв, не хворійте хлопці і пам’ятайте, що ми з нетерпінням чекаємо, коли нас визволить Українська армія!
Хтось порушив тему справедливості. Мовляв, ніяк не можна буде допустити, щоб після визволення шахтарського краю від проросійських терористів, сепаратисти й українські патріоти жили однаково. Ні, проукраїнське населення Донбасу повинно бути забезпечене житлом негайно, причому саме за рахунок сепаратистів і співчуваючих їм. І взагалі, було б непогано, щоб «сепари» назавжди покинули ненависну їм Україну.

ПРО РЕАБІЛІТАЦІЮ ВОЇНІВ І ПРО НАЙЕФЕКТИВНІШУ ДОПОМОГУ БІЖЕНЦЯМ

Волонтерка з Києва Іоланта Бочкарьова (під час Майдану багато допомагала самооборонівцям саме як психолог) розповіла про те, що в США на державному рівні військовослужбовці, які повертаються із зони воєнних дій, примусово проходять через своєрідні «фільтри». З ними дуже активно працюють психологи. У нас же хлопці йдуть у відпустки з різних частин у різний час… Як наші психологи їх можуть відловлювати і працювати з ними? Якщо у нас не буде застосовуватися американська практика, то після закінчення АТО ми матимемо справу з величезною кількістю людей з психічними розладами.
Волонтерка з Донбасу Раїса Троєглазова також у курсі існуючих тенденцій і згодна з тим, що саме про патріотів насамперед повинно подбати суспільство:
— Знаєте, я впевнена, що псевдопатріоти дадуть собі раду і самі. Вони, ось побачите, будуть забезпечені в першу чергу. Одні — бо вже зараз запасаються якимись підтверджуючими папірцями, інші — бо в них купа дітей, а ще будуть липові інваліди, липові афганці, чорнобильці... Подивіться на тих, хто зараз отримав хоч якийсь дах над головою. В їхні очі подивіться. Що ви там бачите? Любов до України? Може, вдячність? Я такого не бачила жодного разу! Хто першим оформив пенсії від України? Саме ті, хто в ДНР і ЛНР міг вільно пересуватися територіями, та ще й на машинах, у тому числі через блокпости і наші, і не наші. Є над чим замислитись, правда? На початку червня, в липні ми всі сподівались на швидке завершення «конфлікту» на Донбасі. Тому переселенці та й волонтери, які їх приймали, розселяли, піклувались про них, не задумувались над багатьма питаннями, про які слід би було подумати. Вже тоді декому було зрозуміло, що помилкою було поселення людей зі сходу на базах відпочинку, в санаторіях, пансіонатах тощо. Досвід Грузії мали б врахувати. Але…
Хтось «по доброті душевній», бо волонтери — добрі люди; хтось зі своїх суто меркантильних інтересів — власники непрацюючих, «закинутих» закладів відпочинку, сподіваючись на державні грошові вливання «під переселенців»; хтось ще з якихось причин зробили те, що зробили. Наразі проблеми в таких поселеннях постають цілком закономірно. Багато хто з переселенців сидить на шиї благодійників, вважаючи, що їм всі щось винні. Дехто знаходить якусь роботу, але вона не може бути постійною та добре оплачуваною. Тому з’їхати з таких поселень навіть люди, які працюють, навряд чи зможуть. Не секрет, що в таких місцях скупчення ображених на весь світ (бо хтось вже фізично втратив своє житло, хтось розгубив своїх родичів, або ще з якоїсь об’єктивно поважної причини) відбуваються події — пияцтво, чвари, з’ясування стосунків, — які дратують тих, хто «пригрів» біженців. Тепер уже почалися прояви невдоволення з іншої сторони — бо «ми ж їх годуємо, піклуємось про них, а вони такі невдячні…». Знову звучить: «Людей зі сходу ображають, не хочуть чути» — це з одного боку, та: «Всі вони — сепаратисти, дармоїди, хами, трутні» — з іншого. Як не згадати «хотели, как лучше, а получилось, как всегда». Результат — обидві сторони невдоволені.
Що робити тепер з такими поселеннями та поселенцями? Не по-людськи буде намагатися людей, особливо родини з дітьми, виселяти в нікуди… А тим паче взимку. Доведеться «тягнути воза» щонайменше до весни. А далі — підшуковувати родинам житло, роботу. Висловлю власну точку зору: я за першочергову допомогу не взагалі переселенцям, а конкретно тим з них, хто сам багато чого робить для влаштування свого життя на нових місцях. Тим, хто використовує ситуацію, що склалася, як новий етап свого життя, як новий шанс досягти успіху. Тим, хто активно намагається змінити на краще як своє становище, так і всієї країни. Наша робота з допомоги переселенцям тоді матиме сенс, коли в кінцевому результаті ми допоможемо стати на ноги справжнім українцям, патріотам.
* * *
Ось така дискусія тривала у нас після прощання із закарпатцем Олегом Сидором. Як бачите, всі мобілізувалися, всі були відвертими, всі були націлені на якусь роботу. Завершу статтю словами з виступу бойового побратима «Скіфа»:
«Ми всі повинні брати з нього приклад. Щоб навіть діти наші пам’ятали про цього великого воїна. Ніколи не забувати! Поки є такі люди, у нас є майбутнє. Це була велика людина, яка варта сотні таких, як ми з вами. Треба намагатися прожити життя, принісши хоча б десяту долі тієї користі Україні, яку приніс «Скіф»…».
Може, й пафосно звучить. Але, як свідок події, можу запевнити: все було максимально щиро. І хвилювання бійців почесної варти, і сльози тих, хто знав воїна особисто. Ця щирість була забезпечена недовгим, але шляхетним життям вірного сина «Срібної землі» Олега Сидора.

Сергій ЛАЩЕНКО