Причини та наслідки голоду 1930-х років в Україні

З перших років незалежності в Україні тема голодомору не перестає бути актуальною, більше того, на дану тему з 90-х років ведуться жаркі дискусій не лише серед політиків, а й серед науковців: істориків, політологів, економістів. В останні роки ми можемо спостерігати, що факт голодомору, як цілеспрямованого знищення української нації східним сусідом, став аксіомою. Голодомор став об’єктом маніпуляцій українським суспільством з ціллю поширення шовіністичних поглядів та з ціллю привити нації «синдром жертви», внаслідок чого ми бачимо ряд суперечностей, які проростають на даному ґрунті: з одної сторони, бачимо безперестанні гасла про демократичні цінності, свободу слова тощо, а з іншої, заперечення факту голодомору несе за собою кримінальну відповідальність; окрім того, публічно не ведуться дискусії на дану тему, а будь-яке питання стосовно нестиковок, які зустрічаються при обговоренні голоду, може за собою понести жахливі звинувачення.
Що ж таке «голодомор», що стало причиною його виникнення, які його наслідки та хто винен в масштабних жертвах 1932-1933 років? 

У двадцяті роки двадцятого століття Радянський Союз повністю загоїв свої рани після затяжної Громадянської та Першої світової війни, але перед країною стояла гостра проблема в нерозвинутій промисловості та домінації аграрного сектора економіки над промисловим. В умовах оточення налаштованими вороже країнами керівництво СРСР не сумнівалось у можливості нападу капіталістичного заходу на Радянський Союз, у країни була повна необхідність в індустріалізації.
Курс на індустріалізацію було проголошено ще у грудні 1925 року на 14 з’їзді Всесоюзної комуністичної партії більшовиків, основними цілями якої було:

• Забезпечення економічної самостійності та незалежності СРСР;
• Ліквідація техніко-економічної відсталості країни, модернізація промисловості;
• Створення технічної бази для модернізації сільського господарства;
• Розвиток нових галузей промисловості;
• Зміцнення обороноздатності країни, створення військово-промислового комплексу;
• Стимулювання неухильного зростання продуктивності праці та на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.

Але індустріалізація не могла розвинутись у повній мірі, не могла мати тих темпів, які були в капіталістичних країнах, бо стояла на фундаменті Нової економічної політики, яка була введена задля відновлення країни методом лібералізації економіки, але економічні протиріччя заважали розвиткові та зростанню темпів індустріалізації, в містах було багато безробітних, а дрібне селянство не могло забезпечити зерном міста. Продовольчі проблеми значно сповільнювали індустріалізацію, наприклад, у 1927-1928 роках відбувся значний неврожай, через що село, переважно куркульська його частина, не бажало продавати зерно за твердими державними цінами і розпочало «хлібний страйк», коли країна була в умовах військової тривоги 1927 року. За результатом це поставило країну на межу голоду, викликало диспропорцію в цінах на сільськогосподарську продукцію, а з лютого 1929 року відбувся перехід на карткову систему постачання хліба в містах.
Щоб країна могла вирішити продовольчу проблему і протиріччя між містом та селом, але при цьому не сповільнювати темпи індустріалізації, було вирішено згортувати НЕП і проводити масову колективізацію.
На 16 конференції ВКП(б) (квітень 1929 року) був проголошений перший п’ятирічний план, який дозволить країні в короткий термін з країни аграрної стати країною індустріальною. 
Для індустріалізації була велика потреба в зерні, яке потрібно було експортувати, щоб отримувати гроші для закупівлі промислових матеріалів, а окрім того, потрібно було годувати місто, яке було в умовах швидкого розвитку та урбанізації. З цією задачею ніяк не могло справитись роздроблене спекулятивне село, в якому був поділ на батраків, кулаків, середняків. Основною задачею колективізації була саме реорганізація сільського господарства та об’єднання селянської бідноти в радгоспах і колгоспах, активно борючись з куркулями як класом. Таким чином планувалося знизити ціну на сільськогосподарську продукцію, збільшити об’єм та ефективність виробництва шляхом механізації, що б звільнило додаткові робочі руки для промисловості. Сам курс на колективізацію був взятий іще в 1927 році, але масового характеру набув саме в роки п’ятирічки, та не досить уже й рідко проводився саме насильницьким методом. Масова колективізація в СРСР була також викликана зовнішньою світовою кризою, що значно понизила ціни на зерно, тому з’явилась різка потреба збільшити об’єм виробництва.
Колгоспи створювалися на основі кооперації селян та усуспільнення власності куркулів. Куркулі ж, у свою чергу, не хотіли віддавати колгоспам своє майно, тому почали масово вбивати свійських тварин. Так, у 1930 році поголів'я робочої, молочної, продуктивної і особливо дрібної худоби за 2-3 місяці місцями скоротилося на 50-75%(2). Ці дії вплинули на масштаби голоду в Україні 1932-1933 року. Під час колективізації неодноразово були задіяні репресивні методи, що призводило до селянських виступів, самі ж перегини критикувались партією і в подальшому отримали назву «ліві загини». Вже в березні 1930 року темпи колективізації сповільнювались, уряд значно пом’якшив курс через селянські виступи. Проте вже після 16 з’їзду ВКП(б) в грудні 1930 року темпи колективізації були такими ж, як у 1929; у грудні цього ж року постановили в 1931 році закінчити колективізацію на 80%. 
Особливістю процесів, які відбувались у СРСР, було саме те, що в світовій історії подібного ніколи не траплялось іще, перший п’ятирічний план індустріалізації був під кожним оглядом імпровізацією. Радянські плановики були недосвідчені, а маси захоплено завзяті, через це колективізація та індустріалізація в цілому були переповнені різними методами та експериментами. Економіка СРСР рухалася «штурмовщиною, ударництвом».
Основною проблемою, яка могла стерти ентузіазм радянських першовідкривачів, став світовий ринок, який попав у депресію. В 1930 році раптом виявилася нестача капіталу, продовжувати будівництво промисловості стало неможливо через ту причину, що ціни на сировину, яку експортував СРСР, впали в рази. Радянський Союз, окрім того, був обмежений низкою довгострокових торгових домовленостей. Все вело до зриву першої п’ятирічки. Перед керівництвом країни постало питання: зменшувати темпи індустріалізації або збільшувати експорт сільськогосподарської продукції? Уряд СРСР брав до уваги факт можливої інтервенції, тому було вирішено нарощувати експорт. Сталін вважав, що країна відстала від передових країн на 50-100 років, тому СРСР мусить пробігти цю відстань за десять років. Або це буде зроблено, або країну зімнуть.
Не на користь Радянській владі в Україні розпочалася засуха, і валовий збір 1931 року значно знизився відносно 1930 на 27 млн центнерів.
Збільшувалася недостача на місцях, через що окремі райони голодували. Причиною таких недостач був саботаж місцевих керівників, що призвело до ухвалення відомого закону про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і укріплення суспільної власності, а також звичайне небажання багатьох заражених дрібновласницькою свідомістю селян працювати колективно, через що паї отримували й ті, хто не працював. 
Сильно по зернових культурах ударили різні хвороби. У 1932 році забур'яненість полів у степовій зоні України за озимою пшеницею сягала 18-84%, а за яровою пшеницею – 33-76%. У заготівельну компанію 1932-1933 років спостерігалася відносно висока засміченість зерна, у деяких випадках здавали зерно із засміченістю до 30-35%.
У результаті план практично по всій Україні та в інших республіках не був виконаний, у деяких регіонах навіть на десяту частину. Постала необхідність знизити план хлібозаготівель по Україні, але це б значило сповільнення індустріалізації, тому було вирішено виконати план будь-якою ціною. 
Хлібозаготівельна кампанія була проведена під величезним тиском, тиск на селян ж застосовували самий різний, починаючи від агітацій віддавати зерно, закінчуючи інсценуванням страти, але це все рівно не давало задовільних результатів. За розрахунками виходить, що на душу населення залишилось споживання в середньому лише 112 кг зерна.
За офіційними даними експорту зерна СРСР по роках можна дійти висновку, що держава істотно виснажувала село, експортуючи зерно у великих обсягах, не дивлячись на поганий урожай, за результатом у селян залишилось украй мало запасів, але, як ми бачимо, в роки голоду експорт значно зменшився.

1929 р. – 2,6 млн ц,

1930 р. – 48,4 млн ц,

1931 р. – 51,8 млн ц,

1932 р. – 18,1 млн ц,

1933 р. – 17, 6 млн ц.

   Навесні 1932 року в Україні розпочався голод, хоча влада й організовувала допомогу голодуючим. Українські більшовики зверталися неодноразово в Москву з вимогами зменшити тиск на Україну, і їм ішли назустріч, план неодноразово зменшували, але це не надто покращувало ситуацію. Внаслідок цього намітилось опозиційне протистояння в лавах більшовиків. Частина партійців відмовлялася виконувати поручення та покидала партію, комсомол. Уряд УСРР постановив видавати колгоспникам аванси, щоб якось уберегти від голоду, але центральний уряд видав нову постанову: припинити видачу хліба.
Врожай 1932 року становив від 13,4 до 14,6 млн т. Втрати під час жнив досягли 40%. План хлібозаготівель був виконаний лише на 71,8%, тобто план було знову зірвано. Голод набував масових розмірів, а в різних регіонах спостерігались спалахи малярії та тифу. В 1933 році, на відміну від 1932, було суворо заборонено згадувати факт голоду в пресі. Після багаточисленних повідомлень уряд СРСР розпочав перерозподіл продовольства з інших регіонів в Україну задля боротьби з голодом. Урешті-решт, голод було подолано.
В наш час у суспільстві, в тому числі і науковому, панує думка, що голод був сфабрикованим саме абстрактною Росією та був націленим саме на українців на території України та Кубані, і саме проти селян, серед яких домінували саме українці.
Зараз ми маємо вільний доступ до багатьох розсекречених документів, і на основі документально перевірених цифр даних РАГСів після дорахування ЦУНГО на недооблік та недоохоплення, тобто це єдині правдиві цифри по даній темі, було складено карту смертності сільського та міського населення в самий пік голоду (карти прикріплені нижче). На них великими цифрами показана смертність в проміле, а самі регіони пофарбовані в червоний і зелений колір у залежності від рівня смертності щодо середнього рівня смертності попереднього 1932 року, який дорівнював 20,2 проміле. Загальна ж смертність всього населення СРСР в 1933 році склала 40,2 проміле. Базуючись на даних картах, можна дійти висновку, що від голоду страждали не одні українці, а й інші народи СРСР, у тому числі росіяни. Звісно, більш родючі області, як-от Україна, Північний Кавказ, Поволжя, страждали найсильніше. Також висновок, що голодували саме селяни, теж хибний, бо від продовольчих проблем страждали й міщани, причому, на відмінну від українських, смертність серед міських жителів у РСФРР була значно вищою.
Також велика кількість «дослідників», здебільшого маніпулює фактами, приводячи за аргумент те, що селяни в Білорусі не голодували. Дійсно, в сусідній Білорусі голоду не було, принаймні, якщо вірити карті, там спостерігався приріст серед сільського населення, але ж у сусідній нам Росії було досить погано. 
 

    Кілька разів від елітних політиків типу Ющенка помічались голосні вирази стосовно жертв голоду. Цифри називалися самі різні, але спільне між ними те, що вони цілком абсурдні, – про 6 чи 10 мільйонів загиблих мови ніяк не може йти.
Причиною такого безглуздого розрахунку є статистика переписів населення 1926-го та 1939-го років. Цифри переписів показують, що з 1926 року до 1939 кількість українців значно зменшилась, що багатьох змушує думати, що це є наслідок того самого голоду, який відбувся між цими переписами. Перепис населення 1926 свідчить про те, що в СРСР на той момент було 31 194 976 українців, а в 1939 році кількість їх сягала 28 111 007. Різниця в кілька мільйонів, хоча висока природня смертність не була характерною для тих часів. Причина в голоді? Ні.
Окремо зазначу, що голод не міг завдавати такого удару по українському народові, бо в його часи на просторах всього Радянського Союзу надлишкова смертність сягала 2,5 мільйона, а голод тривав лише з 1932 по 1933 рр. Почнемо з перепису 1926 року: як відомо, у 20-ті роки в СРСР проводилася політика коренізаціі, українці практично в будь-якій області, чи то Владивосток, чи то Кубань, навчалися в українізованих школах, що вело до пробудження національної самосвідомості, але вже в 30-ті роки дана кампанія була згорнутою, що, вочевидь, призвело до поступової асиміляції; якщо в 1926 році українців було 31 194 976, з них 7 873 000 людей знаходилось в РСФРР, в інших республіках – 102 785 людей, а в УСРР – 23 218 860, то за переписом 1939 року кількість українців сягала 28 111 007 людей, з них у РРФСР лише 3 359 184, в інших республіках – 1 084 315 (на збільшення кількості українців в інших республіках вплинуло від'єднання від Росії національних територій інших народів), а в УРСР – 23 667 509. Тобто ми спостерігаємо відносно невеликий, але ріст українців на території їхньої національної республіки та зниження кількості українців в Росії. Чому так зробилось? Ні, кількість зменшилася не через голод, хоча він теж завдав шкоди демографічному росту населення, а через звичайну асиміляцію українців, також у країні проводились грандіозні речі – індустріалізація, а індустріалізація веде за собою урбанізацію, вона ж веде за собою зменшення приросту населення, що характерно для будь-якої країни.
Точних даних стосовно померлих голодною смертю немає, але якщо проаналізувати дані природної смертності та природного проросту населення, то в результаті дізнаємось, скільки людей померло за 1932-1933 роки, з цієї ж цифри винесемо надсмертність – 1,5-1,8 (за різними даними) млн людей, серед цих померлих є не тільки померлі від голоду, а ще й від різних епідемій, які теж уразили регіони України в 1932-1933 році.

Підводячи підсумок, ми вбачаємо в голоді 30-х років небувалу трагедію українського народу. Чи трапився голод через бажання Радянської влади знищити українців як етнос? Ні, в жодному разі. Головною причиною голоду були природні явища, тобто неврожай та хвороби рослин. Вони припали на час, коли країна і без того була в достатньо важкій внутрішньополітичній ситуації, коли серед населення відбувся спалах епідемій, коли протиріччя між селом та містом, між куркулями та іншими селянами настільки загострились, що не могли вирішитись лагідним шляхом, а також вельми несприятливою була й зовнішньополітична ситуація, в якій опинився СРСР. Це все в сукупності й зумовило катастрофічність наслідків природних явищ для суспільства, не дозволило швидко з ними впоратися й не допустити набуття голодом жахливого розмаху. Чи могла Радянська влада уникнути голоду? Якщо б для нього не виникло природних підстав, то так, з легкістю. Але природні лиха унеможливили уникнення голоду в скрутний зламний час нестабільного суспільства. Радянська влада могла б відмовитися від колективізації, втім, досвід продовольчої кризи 1927 року, досвід голоду 1921-23 років і досвід дій куркулів під час самої колективізації, коли вони знищували худобу, аби тільки не віддавати її в суспільне користування, показав, що заможне селянство навряд чи виразило би бажання рятувати біднішу частину селянства, і державі все одно необхідно було б вжити безкомпромісних заходів. Колективізація, у свою чергу, як було сказано, призвела до величезного зворушення в селянських масах, що зробило їх непідготовленими до голоду. До того ж нагальна необхідність індустріалізації сама собою вимагала серйозного навантаження на село, яке лише збільшилось у зв’язку зі світовою кризою. Цілковито відмовитися від індустріалізації, або навіть істотно сповільнити її, зірвати п’ятирічку, також було неприпустимим, бо з цього випливає зменшення росту промисловості та, власне, ВПК, тобто такий розвиток подій поставив би під серйозне питання можливість перемоги СРСР у Великій Вітчизняній війні, а разом із тим й існування в тому числі й усього українського народу, що був би майже повністю винищений нацистами у випадку їхньої перемоги. Однак факти боротьби з загинами на місцях, зменшення обсягів експорту, виділення голодуючим продовольчої допомоги в тому розмірі, в якому держава тільки й могла її видати, не зазнавши нищівної поразки в інших галузях свого розвитку, всі інші заходи, вжиті для подолання голоду, свідчать про те, що Радянська влада не тільки не влаштувала штучний голод, а навпаки, доклала всіх можливих з урахуванням об’єктивного становища країни на той час дій, аби його зупинити, хоча, звісно, можна дискутувати з приводу правильності або хибності її конкретних рішень.