Румунська сусідка Закарпаття є країною-несподіванкою!

За два роки навчання на університетському курсі балканістики я затямив найважливіше: щодо Балканського півострова не справджуються жодні прогнози, там не діють правила й закони, а якщо й діють – то не в тому місці, де мали б; якщо й працюють – то дають протилежний ефект.

Cтереотипно вважається, що серби найчастіше носять білу ватку у вухах (принаймні в одному). У сербському усному фольклорі навіть мудре пояснення для цього є: мовляв, Сербія – країна між Сходом і Заходом, між ісламом і католицизмом, на роздоріжжі й перехресті, тому там постійно протяг, тож і змушені місцеві люди вдаватися до простого й дієвого методу захисту. Таким чином, філософська концепція існує, про це пишуть у книжках і туристичних путівниках (як цікавинку), але я особисто в Сербії не бачив жодної людини з ваткою у вусі. Натомість справді масовим носіння вати є в Румунії – у містечку Бая-Маре людей з білою цяточкою у вусі було стільки, що мимоволі я й сам задумався, чи не скрутити й собі кульку з вати, щоб таким чином змішатися з місцевими, зникнути в натовпі.

Румунія загалом є країною-несподіванкою. Часто й багато говориться про її відсталість, корумпованість, про численні проблеми, що їх вона створює Європейській Унії, про половину населення, що виїхало на заробітки, про ромів і підводи на дорогах державного значення. Навіть моя мама пригадує, що на початку дев’яностих майже не було комерційного інтересу їздити в Румунію – там була страшна біднота, купити румуни нічого не могли, а продати щось – також ні, бо країна не виробляла нічого якісного й цікавого. Це правда, оскільки у вісімдесятих роках комуністичний диктатор Чаушеску вирішив ізолювати свою країну від світу повністю, заздалегідь сплативши західні кредити. Тож уся держава «затягнула пасок» і гарувала, бюджет перебував у режимі суворої економії. Якщо в СССР були черги й дефіцит, то в цей час у Румунії панував майже голод, а електрику вмикали всього на кілька годин впродовж дня. Доброю метафорою румунських 80-х є бетон, єдиний товар, який виготовляли в надлишку. Навіть жарт існував: працьовитий робітник за місяць може відкласти гроші на ще одне відро бетону.
А тепер там усе по-іншому: вищий добробут, розвинена інфраструктура, європейські стандарти. Ще не в усьому і скрізь, але цивілізаційна прірва після виїзду з України таки відчувається. Я був у Румунії позавчора, а перед тим відвідував країну у 2013. За два роки між цими поїздками в нашого сусіда змінилося чимало, і все – в кращий бік. Основні дороги ідеальні, а решта – в дуже доброму стані, скрізь чисто, заклади соціальної сфери відремонтовані й чепурні. Для мене завжди своєрідним маркером у країнах Центрально-Східної Європи є тротуари: ясна річ, вони для влади далеко не основні, тож беруться за їхній ремонт в останню чергу, а значить – якщо взялися за хідники, то з усім іншим уже дали раду. Так ось, тротуари в румунських містах і селах – цілісні, бордюр скрізь рівний, а бруківка – однакова. Це означає, що встановлювали їх не власники будинків, бо в такому разі був би різнобій і перепад висоти, це планомірна й системна робота влади. Зрештою, Євросоюз у цьому полягає – з’являється стандарт, якого всі мають дотримуватися, і замість Шанхаю виходить й гарне й доглянуте місто. Навіть у Румунії, якій ще дуже далеко до Бельгії й Німеччини, але яка вже значно попереду України.

Окремої уваги заслуговує наша дорога до євроінтеграції. Виявилося, що з прикордонних Виноградова, Хуста, Мукачева чи Ужгорода немає жодного громадського транспорту в цю сусідню країну, хоча одразу за кордоном – два понад стотисячні міста, а значить – і можливості, ринки збуту, промисловість. Немає транспорту – немає й контактів, інтеграції, обміну досвідом чи просто відчуття сусідства. А якщо їдеш власним авто, то можна й не доїхати. Наприклад, ось це фото я зробив на міжнародній трасі за один кілометр до пункту перетину кордону Дяково. Зупинився я не фотографувати, а просто заїхав, чи радше впав у таку глибоку вибоїну, що машина сіла на дно. Здається, стан цієї дороги досить точно показує реальний стан справ з українською євроінтеграцією.
Андрій Любка