Слово про правильного міліціонера, який воював на передовій (ФОТО)

Він добровольцем пішов на війну, неодноразово дивився смерті у вічі, перебуваючи під обстрілами ворожої артилерії. І, як уже недобре повелося у нашій державі, після отриманого поранення і повернення з поля битви треба знову протистояти свавіллю чиновників

Тепер у нас популярний правоохоронний бренд – нова поліція, від якої люди очікують справедливості, порядності, високої професійності. Натомість про колишню міліцію в основному недобрі відгуки і погана слава. Однак хочу запевнити, що і в той час в органах внутрішніх справ служили охоронці правопорядку, на яких має рівнятися нинішнє покоління.

МІЛІЦЕЙСЬКА СЛУЖБА ТА ЗАСЛУЖЕНИЙ «ВІДПОЧИНОК»

Одним із таких людей є Мирослав Опаленик. З дитинства у нього було загострене відчуття справедливості – так виховали батьки. Завжди міг постояти за себе – активно займався різними видами спорту. Тож після строкової служби в армії йому запропонували роботу в Перечинському райвідділі міліції. Здобувши вищу освіту, працював на різних посадах, зокрема і в обласному апараті. Хоча здебільшого його робота була пов’язана з дозвільною системою, тобто реєстрація зброї населенням, перевірка вимог щодо її зберігання, запобігання неправомірному застосуванню зброї, у т.ч. браконьєрству. Сам великий любитель природи, Мирослав Йосипович нещадно і прискіпливо боровся і бореться й нині з будь-якими порушеннями, пов’язаними з фауною і флорою. Тут для нього немає авторитетів, дружби чи кастовості. Здавалося б, у маленькому містечку, де майже всі знають один одного, а особливо тих, хто при посаді, важко бути принциповим і відданим закону. Однак Мирославу Опаленику це легко давалося, і авторитет, здобутий з плином років міліцейської служби, був безапеляційний – усі знали, що за порушення спуску не буде.
– Я навіть у вихідний брав свою зареєстровану мисливську зброю і любив на самоті побродити неповторними карпатськими лісами, – каже колишній міліціонер. – Вистежував не звіра, а любителів дичини, які нехтують правилами полювання.
І в його сильця попадала «здобич» усякої величини, іноді траплялися й курйози. Якось перечинський «дозвільник» забрів у далекі хащі і виявив там двох браконьєрів. Ті кинулися навтьоки, та фізична підготовка не йшла ні в яке порівняння. Одного з природогубів довелося припнути наручниками до дерева і наздоганяти іншого. Невдовзі обидва невдахи опинилися у приміщенні райвідділу міліції. Незаконне полювання згадувалося довго, адже довелося постати перед правосуддям. Або ще один випадок. Пізньої осені Мирослав Опаленик їхав з Перечина на нараду в обласний центр. Зауважив, що на Ужі якийсь невідомий виловлює рибу забороненим способом. Залишити поза увагою таке свавілля міліціонер не міг. Він зупинився і вийшов з машини. Помітивши чоловіка у формі, браконьєр, якого від пронизливого холоду осінньої річки оберігав ОЗК, став тікати на інший берег річки. Однак це не врятувало від відповідальності – капітан міліції кинувся за втікачем. Далі все було справою техніки, хоча на нараду того дня не потрапив, але порушник закону з усім своїм браконьєрським реманентом опинився в міліції.
За професійну принциповість Мирославу Йосиповичу неодноразово погрожували. Словесними погрозами не обійшлося: зловмисники проявили себе на практиці і на початку 2000-х уночі підпалили його автомобіль «Жигулі» п’ятої моделі, який був у гаражі. Добре, що сусід помітив – і вогонь вдалося загасити, хоча автівку «червоний півень» добряче пошкодив. Якби не пильність сусіда, то вогонь міг перекинутися на житловий будинок міліціонера. Були за роки служби й інші неординарні і надзвичайні події – робота така. Ось такою ціною доводилося забезпечувати правопорядок у, здавалося б, спокійному районі…
Відслуживши 20 років, майор міліції 2005 року вийшов на пенсію. Але відпочинком довго не насолоджувався і пішов працювати у свою стихію – лісову сферу, а точніше – в Ужгородське військове лісництво.
Час від часу, зустрічаючись із ним десь на вулиці обласного центру, на питання: «Як справи?» – завжди чув відповідь: «Спасибі, якнайкраще!». І ніколи жодного нарікання на якісь життєві негаразди, політичний чи економічний стан.

ЧЕРЕЗ ТЕРНИ – НА ВІЙНУ 50-РІЧНИМ ДОБРОВОЛЬЦЕМ

Літнього будня він звично попрощався з дружиною і пішов ніби на роботу. Хоча насправді того дня почався його воєнний шлях.
Звиклий до справедливості, Мирослав Опаленик із захопленням зустрів Революцію Гідності, побував і на майдані Незалежності, коли бурхливі події тільки розпочиналися. Сподівання на швидке «одужання» країни після трагічних подій зруйнувала агресія на Сході держави.
– Я картав себе, що не зумів опинитися у вирі подій у січні-лютому 2014 року, – говорить Мирослав Йосипович. – І ось коли розпочалася перша хвиля мобілізації, я одразу поїхав у військкомат у Великий Березний, куди входив і Перечинський район.
Оскільки військового офіцерського звання у колишнього правоохоронця не було, а в солдати 50-річних тоді не брали, йому відмовили. Навідувався туди кілька разів, та все дарма. До того ж і служба в ОВС залишила свої сліди й рубці, відбилася на здоров’ї. Така настирливість врешті-решт дала свої плоди, адже у липні в армію почали брати й 50-річних та старших добровольців. Залишалося владнати ще з військово-лікарською комісією, щоби пропустила крізь своє сито. І ось той день настав.
– Удома я нічого не говорив про свої наміри, – усміхається доброволець. – Ніхто не знав, що я навідувався у військкомат. Не хотів хвилювати рідних – дружину, доньок, матір. Навіть коли йшов з дому в армію, не повідомив про це, щоб не переживати хвилююче прощання…
Липневого дня він, як і зазвичай, пішов на роботу. Як згадуватиме потім дружина, вона відчула, що її чоловік поводиться якось незвично, однак навіть у страшному сні не могла припустити, що він попрямував на війну. Мирослав потрапив у 128-у гірсько-піхотну бригаду, місцем збору було Мукачево. А сусідка розповіла рідним, що бачила його у військкоматі, поцікавилася, чи, бува, в армію не забирають. Тож стривожена дружина примчала невдовзі у місто над Латорицею, де про все дізналася, як мовиться, з перших уст.
Мирослава призначили водієм у мінометну батарею. Ще три тижні тренувалися на полігоні в Оріховиці неподалік обласного центру, а потім курс проліг на Схід.

ВІЙНИ БЕЗ ЖЕРТВ НЕ БУВАЄ – СТРАЖДАЮТЬ І МИРНІ, І ВІЙСЬКОВІ

Мінометна батарея опинилася на передовій між Попасною, що на Луганщині. Хоча найближче, всього за кілька кілометрів, розташовувалося одне з селищ. Одразу вкопалися в землю, облаштували бліндажі, вирили окопи. Звикати до війни завжди непросто: обстріли з різноманітної зброї з ворожого боку велися щодня. Але з часом уже навіть за гулом чи свистом снаряда військовики легко розрізняли вид зброї, з якого ведеться обстріл.
– Спочатку нам дуже допомагали волонтери, ми без них би просто не вижили, – зауважує доброволець. – Вони привозили все – від продуктів до запчастин на техніку. Найчастіше приїжджали з Вінниччини, Тернопільщини, Львова. Були і наші земляки з Виноградова.
Прилад нічного бачення Мирославу придбала його родина і надіслала на фронт. А ось товариші по роботі у військовому лісництві відправили вантажівку з деревиною, дровами та консервами. Значну частину продуктів наші військовики роздавали місцевому населенню, неблагополучним родинам. Було, що дітлахи, зачувши рев двигуна вантажівки, вибігали з хати на вулиці в очікуванні подарунків…
З приходом зими проблем додали кліматичні умови, адже стояли прямісінько в полі, де нещадно дошкуляли холодні вітри, температура часто сягала мінус 20-30 градусів. Доводилося копати глибші нори в землі, щоб уберегтися від холоду. Тут допоміг і досвід роботи в ОВС. Солдат Опаленик налагодив тісну співпрацю з населенням селища, яке було за кілька кілометрів від їхнього розташування.
– Серед місцевих є чимало патріотів, і таких свідомих, що навіть тут, на Закарпатті, не часто зустрінеш, – розмірковує наш герой. – З багатьма з них і тепер підтримуємо зв’язки, часто спілкуємося по телефону, до свят надсилаю їм посилки. Проте були, звичайно, й такі, хто нас ненавидів.
Особливо допомагав нашим військовим місцевий фермер. Доводилося звертатися до нього за всілякою допомогою. Зокрема, машини, хоч і були вкопані в землі, нещадно потерпали від обстрілів. Із дев’ятьох вантажівок у якийсь момент без значних ушкоджень залишилося тільки три. Їх ремонтували в польових умовах, адже без «коліс» нікуди – ні провіант підвезти, ні міни та інші боєприпаси доставити. На новий рік фермер зробив нашим захисникам сюрприз, приготувавши їм фаршированого гусака. Чимало місцевих пророкували цьому чоловікові розстріл після приходу росіян. Та, на щастя, цього не сталося, але його син згодом загинув, отримавши смертельне поранення під час чергового обстрілу…
У січні 2015 року Мирославу Йосиповичу надали короткострокову відпустку. Зустрічали його не тільки родичі, але й сусіди та інші односельці. Однак уже 20-го січня повернувся на бойові позиції. І відразу стали помітними зміни у поведінці супротивника. Якщо раніше обстріли з того боку фронту велися хаотично, з різної зброї, то тепер били точно за графіком і строго за форматом: спершу самохідні артилерійські установки, потім «Гради», а вже вночі гатили міномети. Стало зрозуміло, що місцевих бойовиків замінили на регулярну російську армію. Ситуація напружувалася щодня, інтенсивність пострілів зростала. Не було часу не те що поспати, а навіть поїсти у спокійній обстановці. Нашвидкуруч обходилися шматком хліба з салом. Почастішали втрати з нашого боку. Доводилося запасатися і «коктейлями Молотова», хоча справа до їх застосування так і не дійшла. Ворожі танки снували неподалік, адже в степу все добре проглядається. Викликали на допомогу потужну артилерію, яка базувалася за кілька кілометрів у тилу, бо старенькі міномети для сучасних танків – нерівноцінне протистояння.
Ворог намагався збільшити територію охоплення Дебальцева, тому й активізував обстріли. Опівночі на 1-е лютого під час обстрілу вибуховою хвилею Мирослава Опаленика відкинуло на кілька метрів у машину, яка стояла неподалік. Внаслідок удару отримав різноманітні травми голови, рук та ніг. Пересуватися без сторонньої допомоги взагалі не міг. Вранці машиною його доставили у медичну частину, а згодом опинився у військовому госпіталі в Харкові. Сподівався, що швидко одужає і повернеться до товаришів на передову. Однак травма меніска виявилася серйозною – постійно турбував поперек. Пересувався з допомогою палиці, тож подальше лікування продовжилося у Мукачівському військовому госпіталі і затяглося надовго. Надзвичайно переживав, коли точилися бої під Дебальцевом, коли нашим доводилося вириватися з оточення…

ПІСЛЯВОЄННЕ ЖИТТЯ, або ВИСТРІЛЯНА ГІЛЬЗА НІКОМУ НЕ ПОТРІБНА

Уже більше року пройшло з часу тих буремних подій. Як кажуть, найкращий лікар – час. Загоюються рани на тілі, але важко затягуються душевні рубці: перебування на передовій дається взнаки і донині. Все так же турбує меніск, частіше не дає спокою хребет. На лікування доводилося кілька разів їхати до Львова. На передовій доводилося щоденно носити бронежилет, набої до автомата та гранати. Коли починався обстріл, з усім цим «вантажем» воїни стрибали в окоп. Фізичні навантаження були колосальні – і тепер нагадують про себе.
Влітку минулого року Мирослав Опаленик знову повернувся на роботу в лісництво. І дотепер любить побродити карпатськими схилами, хоча відстані вже не марафонські. Очолює товариство мисливців і рибалок, профспілковий комітет лісництва. Був серед ініціаторів створення районної спілки учасників АТО. З його ініціативи зібрано кошти та встановлено пам’ятний знак на місці загибелі у 80-х роках двох військових льотчиків у районі Анталовецької Поляни.
Колишнього правоохоронця обурює чиновницьке свавілля, з яким доводиться стикатися після повернення з передової. Це і епопея з пораненням. Поки майор міліції у відставці був у відрядженні на Сході, вдома обікрали його автомобіль. Перечинські стражі порядку не надто поспішали шукати крадіїв, тому, повернувшись додому, він сам вийшов на них. Потім ціла епопея з пораненням. Спершу в довідці було зазначено «травма, пов’язана з виконанням обов’язків військової служби», та не дочекавшись фінансової вдячності, відповідні особи змінили формулювання «травма» на «захворювання». Тож нині доводиться свої права відстоювати в суді. Доводилося звертатися в прокуратуру й щодо виділення земельної ділянки, адже принципова робота Мирослава Йосиповича в міліції й нині комусь кісткою в горлі. За словами добровольця, все це схоже на вистріляну гільзу: поки снаряд цілий, він неабияк потрібен, а в окремих моментах – життєво необхідний, коли ж вистріляний – гільза тільки заважає під ногами.
Віддушиною для нашого героя завжди є родина. Живе душа в душу з дружиною Наталкою, радіє успіхам доньок Світлани й Лариси, не натішиться внучкою Христинкою, зажди переймається турботами батьків.
Але моторошні картини війни не дають спокою навіть у сні.
– Боляче переглядати фотографії з фронту і бачити на них молодих загиблих побратимів, – підсумовує Мирослав Опаленик. – І коли стикаєшся з чиновницьким свавіллям, процвітаючою корупцією, блюзнірством, яке було й при попередній владі, стає дуже прикро – за що ж віддавали життя найкращі?..
Підготував Михайло ПИСКАЧ


ЧИТАЙТЕ також: Небойові втрати в АТО склали три полки - більше тисячі людей