У світле та радісне свято Пасхи в Перечинській загальноосвітній школі-інтернаті відбулася урочиста й знаменна подія

15 квітня, у величний і найрадісніший день року – Воскресіння Христове, в Перечинській загальноосвітній школі-інтернаті I-II ступенів Закарпатської обласної ради, директором якої є Василь Федорович Коба, відбулася урочиста і знаменна подія.

Адже у цей святковий день у новозбудовану каплицю Покрови Пречистої Діви Марії, яка знаходиться на території школи-інтернату, прийшли на перший Пасхальний молебень вихованці дитячого будинку, разом із своїми вихователями. Також на це визначне свято у Перечинську загальноосвітню школу-інтернат I-II ступенів на запрошення о. Кирила зі Свято-Покровського чоловічого монастиря (с. Ракошино, Закарпаття) та Свято-Введенського чоловічого монастиря (м. Київ) приїхали настоятель Свято-Покровського чоловічого монастиря с. Ракошино архімандрит Митрофан (Шимон), благочинний Перечинського району протоієрей о. Володимир Грицько, гості з Ужгорода, Мукачева та мас-медійники краю.
У неділю, на свято Пасхи, співслужили Пасхальний молебень у каплиці архімандрит Митрофан та протоієрей о. Володимир.
Старший вихователь Перечинської загальноосвітньої школи-інтернату І-ІІ ст. Марина Володимирівна Комишина відзначила, що Пасха – це найбільше свято церковного року і воно відкриває у нашому земному житті для людини нову сторінку — сторінку Воскресіння, очищення, благодаті та любові до Господа.
На данний час у школі-інтернаті є 145 вихованців. Це діти-сироти та діти, які позбавлені батьківського піклування віком від 6 до 18 років. Школа почала своє існування ще з 1962 року.
− Наші працівники закладу приділяють малюкам велику увагу та опіку. Ми намагаємося впроваджувати сімейне виховання та родинні традиції, – говорить Марина Володимирівна. – Вихователі закладу привчають діток із 1-2 класу до взаємоповаги, щирості, доброти та духовного напрямку, виховуючи в них позитивні риси загальнолюдської, християнської моралі, незалежно від того, якого вони віросповідання. Адже в школі виховуються учні православні, греко-католики, римо-католики. Окрім основних шкільних предметів у школі діє драматичний гурток. Також є і предметні гуртки – історичний, «Юні літератори», географічний, біологічний, астрономічний тощо. У нашій школі вже більше 4 років поспіль працює Мала Академія Наук, наукове товариство «Юний дослідник». Це дає можливість нашим вихованцям краще розвиватись.
До Великодня у Перечинській загальноосвітній школі-інтернаті готувалися декілька днів: починаючи із генерального прибирання території школи-інтернату та закінчуючи кімнатами, в яких проживають діти.
Вихованці перечинського закладу потурбувалися не тільки про чистоту місця, де проживають, але й підтримали світлість власних душ. У Квітну неділю, разом із вихователями, дітки ходили до церкви освячувати гілочки верби та весняні квіти. А перед Пасхою вихованці дитячого закладу були на Сповіді у православній та греко-католицькій церквах.
До Воскресіння Христового дітки школи-інтернату приготували дуже гарну святкову програму. Спостерігаючи за виступами малечі та юних вихованців цього навчального закладу, розумієш, що вони є однією великою родиною. Ці дітки є підпорою один для одного: надаючи взаємопідтримку та даруючи любов і тепло своїх дитячих сердець.
Зауважу, що в Перечині діє «воскресна школа», де отець Володимир навчає бажаючих дітей та молодь християнським канонам. За словами священнослужителя, щонеділі до Господнього храму приходять на Службу Божу, приступають до Сповіді та Причастя більше двадцяти дітей із Перечинської школи-інтернату.
– Наш храм молодий. Молодий він є в душі, тому що до нього приходять і найменші вірники. А віра в Бога та усвідомлення Його любові та ласки – є важливим. Адже всім дітям-сиротам, дітям, позбавленим батьківської опіки, найбільше потрібна батьківська любов, підтримка, увага, турбота, − зазначає о. Володимир.
Також хочу сказати, що у Великоднє свято для діточок школи-інтернату в їхній їдальні був святково накритий стіл. На вихованців чекали не тільки смачні обіди, але й солодкі подарунки, які для малят привіз отець Кирил.
Спонсорами цих прекрасних солодких дарунків є мешканці Києва, серця яких завжди відкриті для добра, любові та хороших вчинків.

Опісля урочистості отець Кирил розповів про свої враженнями від цієї світлої події, про те, як будувалася каплиця Покрови Пречистої Діви Марії, хто долучився до її зведення та про проблеми, з якими сьогодні зштовхуються діти, що перебувають у дитячих будинках.
– Отче Кирил, у таке Велике свято, у Великдень, в капличці Покрови Пречистої Діви Марії відбувся перший святковий молебень. Скільки знадобилося часу, щоб за Вашої ініціативи її збудували?
– Побудували ми капличку швиденько. Її купол вже був поставлений минулого року за день до свята Першого дзвоника. Будівництво храму відбулося за 3-4 місяці. Внутрішні роботи в капличці проводилися до грудня.
– На побудову такої каплички необхідно витратити чималу суму грошей. Хто з меценатів Вам допомагав?
– Меценати були з Києва. Закарпатська область, на жаль, не така багата в плані духовного життя. Бажано, щоб закарпатці усвідомили, що ми маємо бути духовно багатшими в справах, які стосуються дітей.
– На скільки я Вас зрозуміла, то Ви зверталися по допомогу до заможних закарпатців?
– Звертався. Але як ви вже чули слова отця Митрофана, всі просьби щодо допомоги в побудові храму не закінчилися успішно. Ми особисто пересвідчилися в тому, що на Закарпатті – криза як духовна, так і фінансова.
– Отче Кириле, який період часу в своєму серці Ви виношували задум побудови каплички в дитячих закладах?
– Я з дитинства хотів стати священиком. Тоді я казав, що коли «стану на ноги», то, насамперед, зроблю дітям подарунки. Думаю, що той подарунок, який я наразі роблю малятам, – це найбільша нагорода від Бога. Адже Церква це – народ Божий.
– Це є перша капличка, і на сьогодні – єдина на Закарпатті, що знаходиться на території дитячого закладу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Як мені відомо, Ви маєте намір збудувати ще 5-6. Де Ви їх хочете побудувати?
– Щоби почати будівництво – потрібно мати гроші. Найменша сума, яку необхідно зібрати на цю добру справу, складає 50 тисяч доларів. Це без оцінки внутрішніх робіт. А ці гроші потрібно знайти. Якщо нам вдасться відшукати меценатів, які пожертвують необхідну суму на побудову храму, то я маю намір звести капличку в школі-інтернаті, що в Часлівцях. До речі, для її побудови потрібно отримати дозвіл обласної ради, управління освіти. Третю, яку я хотів побудувати в Чинадїєві, на жаль, не виходить звести. Цьому заважають певні юридичні нюанси. Так як територія цього закладу за площею є маленькою, то, відповідно, там немає місця для побудови каплиці.
З Божою допомогою, плануємо будівництво капличок у дитячих закладах Виноградова та Тячівського району.
Мета побудови таких храмів полягає в тому, щоб діти приходили до Бога. Їх потрібно наближати до Бога, вчити духовним речам. Тому що після завершення свого перебування в дитячих закладах, діти потрапляють в різні неприємні ситуації. Щоб такого не траплялося, юних осіб до Господа потрібно приводити з раннього дитинства.
Тому, я вважаю, що якщо дитина матиме місце, де зможе помолитися, поспілкуватися з Богом та всіма Святими, то в неї вже буде друга думка, свідомість. Вона знатиме, що потрібно наближатися до Бога. А відтак, не хотітиме вже займатися різними «брудними» справами.
– А чи є наразі діти-сироти, якими Ви опікуєтеся?
– Допомагаю я багатьом київським дитячим закладам, закарпатським, зокрема, Перечинському, Часлівському, Чинадієвському, Виноградівському будинку та іншим.
На Закарпатті є більше 700 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. У майбутньому хочу допомагати дітям з вулиці, яким конче необхідна поміч та підтримка. Це і харчування, і забезпечення їх чистим одягом. Також їм необхідно організувати приміщення, куди б вони могли прийти помитися, переночувати.
– Де Ви це плануєте робити?
– Поки що це є тільки мрією. З Божою допомогою, маю намір це розпочати робити в Ужгороді через 1-2 роки. Якщо Господь допоможе мені, то у цьому закладі «діти вулиці» матимуть можливість перебувати 3-5 днів на тиждень.
– Якщо ми вже почали говорити про «дітей вулиці», то в наш «скрутний» час багато молодих людей із раннього віку починають пиячити, палити цигарки, вживати наркотики. Яка Ваша думка стосовного такого стану речей? І чи були у Вашій практиці такі випадки, коли Вам вдавалося навести дитину на вірну, Божу дорогу?
– У мене було дуже багато таких випадків. Але, на жаль, на Закарпатті такої доброї справи мені ще не вдавалося зробити.
Нещодавно ми допомогли київському парубкові, якому ще не виповнилося 18 років. Він утік із інтернату через те, що його побили. Ми його прийняли, нагодували, дали переспати. Наступного дня побачили, що з хлопцем щось не так. Як з’ясувалося, він нюхав клей, тобто, був токсикоманом. Зрозумівши це, ми відправили його відразу до лікарні на обстеження, де йому в подальшому надали кваліфіковану допомогу. За це він нам був дуже вдячний. До речі, в столиці таких випадків є дуже багато.
– Усі ці діти, які «приручилися» до наркотиків, це діти з неповноцінних сімей? Чи є й такі молоді люди, які зростають у благополучних родинах?
– Є й молодої люди із заможних родин, які вже багато чого бачили, багато чого перепробували. В основному, вони крадуть батьківські гроші та втікають із дому. Коли ж кошти в них закінчуються, вони стають на злочинний шлях.
– Чи можна підлітка, який звернув із правильної дороги, через Боже слово, навести на вірний шлях?
– Можна. Але для цього необхідно, щоб дитина сама захотіла бути врятованою. Силоміць примусити це зробити її ніхто не вправі. Передусім, з молодою людиною необхідно психологічно поспілкуватися. Якщо після розмови дитина свідомо захоче спастися, тоді їй можна допомогти. Але, ні в якому разі, через силу це робити не можна. Є випадки, коли діти не чують і не хочуть допомоги. Так в Києві у нас є їдальня для людей, які не мають постійного місця проживання чи живуть убого. Туди щодня можуть приходити всі нужденні. Але не кожен з них хоче змінювати своє життя. Їм подобається вулиця.
– Щоб Ви хотіли побажати вчителям та вихованцям Перечинської школи-інтернату, на території якого відкрилася капличка, відбувся Пасхальний молебень, та всім дітям нашої неньки-України?
– Усім дітям хотів би побажати щастя, здоров’я, успіхів у навчанні та поточному їхньому житті. Найперше, хотів би сказати, що діти мають мати любов до виховання, повагу до опіки, яку дають їм вихователі та вчителі, адже вони замінюють їм батьків і цінують їх, як своїх власних. Це потрібно пам’ятати. Також бажаю діткам всього-всього найкращого, що вони можуть собі побажати. Вихователям ж бажаю здійснення їхніх задумів, мрій і, звичайно, любові до їхніх учнів-вихованців, яка б їх підтримувала, давала сили та надихала на подальші добрі справи.
– Отче Кириле, цікаво дізнатися, що панувала у Вашому серці під час нинішнього Пасхального молебню у новопобудованій капличці?
– У ті хвилини моє серце було наповнене любов’ю, радістю за те, що я зміг подарувати та поділитися з дітьми частинкою свого щастя. Адже вперше за 40 років, відколи існує цей інтернат, його вихованці змогли помолитися біля дитячого закладу. Це є Божа благодать. За це я вдячний директору Перечинської школи-інтернату, що відгукнувся на таку добру справу, як побудова каплички, єпископу Феодору, який дав на це своє благословення, священному архімандриту Митрофану.
– За таку добру справу хочу побажати Вам міцного-міцного здоров’я, великого-великого щастя, добробуту, радості, благодаті, Божого Вам благословення, любові, ласки та підтримки.

Т. Горянка