Ужгородська міліція вшановує учасників ліквідації на Чорнобильській АЕС

В органах внутрішніх справ України, на виконання Указу Президента України від 2006 року, у першій половині грудня вшановують учасників ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

Так, на сьогодні в Ужгородському міському управлінні УМВС України в Закарпатській області є десять колишніх та й нинішніх працівників органів внутрішніх справ, які брали активну участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Зокрема, це Микола Михайлович Опаленик, Федір Федорович Петрінко, Василь Васильович Пальок, Василь Васильович Бабич, Василь Васильович Хойдра, Михайло Степанович Козьма, Леонід Григорович Дідик, Василь Васильович Максим, Михайло Юрійович Булеца, Юрій Іванович Гродюк.
Про нелегку та небезпечну частинку своєї біографії, що пов’язана з ліквідацією аварії на Чорнобильській АЕС, нам розповів капітан міліції у відставці Василь Пальок.
Свого часу він також пройшов вогні, пулі та вибухи Афганістану. Там він прослужив 2 роки. Опісля повернувся на Батьківщину, в рідний край.

Однак вдома Василю Пальку пробути довго не вдалося. Не зважаючи на те, що у нього на той час вже народилася дочка, його відправили в Чорнобиль.

– Накази обговоренню не підлягають, тож я став начальником секретної частини спецбатальйону, мав у підпорядкуванні 50 чоловік. Стояли за 70 км від Прип'яті, а через кожні 1-2 дні (частіше не дозволя¬лося, бо зразу відчувалися запаморочен¬ня, слабкість) їздили до реактора, буква¬льно за кілька метрів від нього прово¬дили дезактивацію різних об'єктів, – говорить капітан міліції у відставці Палько. – У нас було відділення дозиметристів, щоб контролювати, хто скільки опромінення отримав. Набрав 19 рентген — пора додому. Хоча це теоретично, а на прак¬тиці поки не приїхав змінник потрібної спеціальності з твого округу (кожен із них формував 1 полк), ти мусив працювати. У нас у батальйоні служив один командир роти, білорус, котрий отримав 23 рентгени, весь пожовтів, але його не відпускали, бо нікому було підмінити. Я теж трохи перебрав норму — до 21 рентгена. 3,5 місяця там пропрацював.
– А чи видавали Вам захисні костюми?
– Про що ви говорите? Ніхто ж не знав толком, як захищатися і які можуть бути наслідки. Єдиним нашим "щитом" стали марлеві пов'язки. Все-таки хоч трохи менше радіоактивного пилу з ними ковтали.
На здоров’я Василь Палько не скаржиться. За його словами, напевно, це тому, що весь час лікувався червоним сухим вином і суворо дотримувався усіх реко¬мендацій медиків: щороку навесні й восени він по тижню перебуває в стаціонарі, регулярно їздить в санаторії.

Після ЧАЕС всіх афганців-чорнобильців розпорядилися відправи¬ти служити за кордон. У 1988-му сім'я Василя Палька потрапила до Західної Німеччини. Повернутися до Ужгорода родина вирішила після того, як пішли розмови, що квартиру в рідному місті, де вона проживала, можуть відібрати, оскільки в ній ніхто не мешкає.

А вдома йшли нелегкі часи — економічні зв'язки між підприємствами різних союзних респуб¬лік рвалися, наступала криза. Дивізію розформовували, тож Василь Палько спершу прийняв запрошення стати помічником воєнного коменданта Ужгородського гарнізону, а коли й там пішло скорочення — вирішив попрощатися з армією й перейти в УМВС. У міліції трудився на різних посадах, показав, що може, і на пенсію пішов як помічник начальника Ужгород¬ського МВ УМВС з тилового забезпечен¬ня. Там він опікувався всією господар¬ською частиною міськвідділу включно з автопарком і складами для зберігання речдоків. Приблизно тим самим потім до 2007 року займався в обласній проку¬ратурі як начальник відділу господар¬ського забезпечення. Опісля цього реально вийшов на пенсію.
Але Василь Палько, як він говорить, ще й по сьогодні перебуває у строю ужгородської міліції. Адже входить до чорнобильців Ужгородського МУ УМВС України в Закарпатській області. Та й сам Василь Васильович любить навідуватись до своїх колишніх колег, аби згадати минуле та й поспілкуватися за чашкою запашної кави.

Т. Горянка,
В. Попович