В Ужгороді конкурс на кращу казку: "Сусідки дідуся Олександра"

Барвінковим, нескінченним небом біжать білі, пухкі хмаринки. Виглядаючись на них, здається, що вони несуться легкими, перетканими золотою голубінню, туманами, наздоганяючи одна одну.

А в ті ж хвилини, коли хмарини громадилися та пливли купами, між ними текла проворна розмова про те, як червень за декілька днів постійно дарує новий, різнобарвний одяг красуні-природі. Окрім дарів, він устиг наповнити повітря запахами різних квітів, полину, соломи так гостро і солодко, що запаморочувалося в голові.
В один із таких гарних, літніх, світлих днів Олександр Васильович уже сидів із самісінького ранку на своїй улюбленій лавиці, яка стояла під огорожею його хати. На неї опускалася легка тінь від старої, наполовину вже висохлої, сливи, плоди якої зріли на початку осені.
Цей сивочолий, розважливий чоловік сьогодні помандрував у своїх думках в дальні молоді роки, коли була ще жива його дружина. У ті світлі часи вони жили вдвох любо: діточок у них не було, але вони розумілися та поважали одне одного майже тридцять років. У їхній хаті панували тільки добро, любов, віра в Господа, добробут, мир і спокій.
Зараз у нього немає вже сім’ї, бо кохана Одарка пішла з життя рівно двадцять років тому. Це сталося на самісінький його день народження, коли він відзначав своє перше п’ятидесятиріччя. За два десятки років обличчя старого Микитенка встигло надбати глибоких, густих зморшок. Вони з’явилися скрізь: біля очей, на краєчках тонких губ, на чолі, підборідді і над самим носом: між білими, як молоко, бровами.
Рідким та сивим волоссям дідуся забавлявся привітний вітер. Нинішній літній день у Олександра Васильовича особливий. Сьогодні йому — сімдесят. Немало пройдено житейського шляху. Гарні згадки проносилися у пам’яті дідуся. Їх наздоганяв смуток, що нагадував про самотність і про те, що привітати його сьогодні нікому.
Замислившись, дід зовсім не помітив двох своїх одинадцятирічних сусідок, які наблизилися, вітаючись до нього.
— Доброго Вам дня, дідусю Олександре, — в один голос промовили дівчата.
— І вам доброго дня, любі діти, — відповів він їм.
— А чого це ви такий замислений і безрадісний? — поцікавилася зеленоока Софійка.
— Та, доню, думаю над тим, як блискавично і непомітно пролетіли мої сімдесят, а в мене немає ні дітей, ні дружини, ні рідні, — гірко зізнався іменинник дівчинці.
— Ви хочете сказати, що у вас саме сьогодні день народження? — вражено запитала Софійка.
— Так, дитино, саме сьогодні в мене свято, — низько схиливши голову, відповів немолодий чоловік.
Почувши це, Софійка та її подруга відійшли в бік, потай про щось порадились і далі, не гаючи часу, розійшлися по своїх домівках.
Олександр Микитенко зістався знову на самоті зі своїми споминами.
Години минали й день майже добігав до кінця. Сонечко почало критися за високі гори, а двоє дівчаток зайшли до хати іменинника. Одна з них тримала в руках шоколадний торт, прикрашений білими та червоними квітами із крему, а друга — розкішний букет троянд і білу вишиту скатертину.
Помітивши на порозі двох святково вдягнених дівчаток, дідусь, не стримавшись, заплакав і пішов їм назустріч. Останній раз його вітала з днем народження дружина… двадцять років тому.
Уже через півгодини іменинник, разом із Оленкою та Софійкою, сиділи в хаті за урочистим столом, який був накритий подарованою скатертиною, жваво і потішно розмовляючи між собою. Вони їли смачний торт, бутерброди, фрукти, салат із огірків і помідорів, які приготували втрьох. Коктейль, в який було додано стиглу домашню полуницю, добре смакував усім за святковим столом.
Високо в небі палали вже перші вечірні зорі, коли дідусь Олександр проводжав своїх сусідок додому. Він щиро дякував дітям за привітання, за подарунки і за добрі серця, які не залишились байдужими до нього, самотнього.
Скупе сяйво нічних зірок ледве-ледве вливалося в кімнату господаря через маленьке віконце хатини. Срібноволосий іменинник, ставши навколішки перед образом Пресвятої Діви Марії та Сина Божого — Ісуса Христа, голосно проказував молитви і просив у Господа, здоров’я, миру, достатку, щастя, Божого благословення для Оленки та Софійки на всі їхні роки земного життя. У своїх молитвах, іменинник також просив Матір Божу, про заступництво, опіку, допомогу для тих дітей, які про нього, старого, не забули й розділили свято його семидесятиріччя.
Т. Горянка