Валерій Лунченко: "Батько хотів, щоб я став великим спортсменом"

Останнім часом про Закарпаття шириться багато необ’єктивної  і часто упередженої  інформації. У багатьох українців наша область асоціюється із великими будинками, заробітчанами, контрабандою та невдоволеними після прийняття закону про освіту, угорцями.

Насправді все далеко не так. Утім є в нас, звісно, і ряд своїх негараздів та труднощів. Не все на Закарпатті райдужно.

Отже, що турбує закарпатців, як вирішити проблемні питання, як зробити область більш туристично привабливою, залучити інвестиції, покращити інфраструктуру, побудувати європейські дороги. Про це та інше ми поговорили з народним депутатом України Валерієм ЛУНЧЕНКОМ.

Пане Валерію, почнемо з Вашого рідного Хуста.  Впродовж останніх кількох років місто інтенсивно розвивається. Зроблено дійсно багато. Особливо це кидається в очі на тлі того, що протягом років тут був період застою. Хоча Ужгород, Мукачево та навіть маленький Тячів у ті часи хоч трохи, але реконструювалися…  Які найважливіші віхи у плані осучаснення Хуста можете виділити? Які плани на найближчу перспективу?

Дійсно, останнім часом спостерігається позитивна динаміка щодо розвитку нашого міста. Тут зіграли роль кілька ключових факторів. Одним з основних є бюджетна децентралізація, завдяки якій міста залишають на своїх рахунках надходження від податків, що дає можливість використовувати ці кошти для модернізації інфраструктурних об’єктів. Це стосується не тільки Хуста, але й усіх міст України. Додатковим стимулом стало і докладання моїх зусиль, як народного депутата, із залученням до співпраці Фонду соціально-економічного розвитку, який уже третій рік поспіль допомагає нашому місту. У 2017 році ми залучили Фонд й до розвитку району і в наступні роки плануємо продовжити співпрацю. Чому працюю задля блага Хуста? Бо я тут народися, тут проживає моя родина, тут планую жити й надалі. Що ми зробили за цей відносно короткий проміжок часу? Передусім, реконструювали центральну частину міста із частковим фінансуванням через різні фонди, парк відпочинку, вулицю Івана Франка. Більш пересічні  вулиці відзначати не буду.

На майбутнє першочергово хочеться зробити акцент на чотирьох стратегічно важливих об’єктах. Це – завершення реконструкції стадіону, де наразі проходить капітальний ремонт, будинку культури, який став театром, вулиці Львівської, а також другої черги берегоукріплення Хустеця на ділянці від міськрайонного суду до місця, де річка впадає в Тису. Останній проект теж дуже дороговартісний і на його на реалізацію потрібно близько 60 мільйонів гривень. Тобто, якщо він втілюватиметься в життя виключно за кошти міського бюджету, то решту всіх інших робіт потрібно буде заморозити. Утім сподіваємось на додаткове фінансування. Наразі ведемо перемовини з міністром екології щодо часткового залучення коштів Міністерства, а також Фонду регіонального розвитку та соціально-економічного фонду. Утім, гадаю, роботи потрібно починати тоді, коли є впевненість у тому, що об’єкт не стане довгобудом, тобто його реалізація не розтягнеться на роки.

Що ж стосується капітального ремонту Львівської, то у кінці вулиці буде розбудовуватися новий мікрорайон. Тому потрібно завчасно подбати про водовідведення, каналізаційну мережу, інші комунікації. Отже, вартість об’єкту теж чимала – близько 90 мільйонів гривень. Тому ми прийняли рішення, що розбиватимемо ремонтні роботи на кілька етапів, перший з яких включатиме реконструкцію ділянки від Духновича до повороту на Тімірязєва. Тож першочергово плануємо справитися саме з цим відрізком вулиці.

Будинок культури у 2018 році також буде в центрі уваги. Зараз маємо розроблений Львівськими архітекторами гарний проект і я бачу в ньому багато цікавих європейських елементів сучасної архітектури. Маємо на меті залучити на фінансування ремонтних робіт  кошти Державного фонду регіонального розвитку у обсязі 27 мільйонів гривень.

Ви згадали про хустський стадіон серед пріоритетних напрямків роботи  на найближчу перспективу. Як гадаєте, а коли ремонт закінчиться?

Кошторисна вартість реконструкції складає більше 50 мільйонів гривень. Чому така велика сума? Бо проект трохи зазнав змін. Вони стосуються центрального футбольного поля  із системою зрошення  та дренажу, також ми замовили штучне покриття на запасне поле бельгійського виробника, яке суттєво дорожче за сам проект. Бачу, що в нас разом із моїм колегою Іваном Крульком, який теж докладає чимало зусиль для того, щоб модернізувати стадіон, є всі можливості, щоб у 2018 році центральна арена була відремонтована.

А почалося все з того, що з боку хустян лунало чимало нарікань на те, що молодь не має нормальних можливостей для повноцінних занять спортом. Тим часом, до мене, як до депутата,  звернувся заступник міністра молоді і спорту Ігор Гоцул з пропозицією будівництва на базі Хуста тренувального табору для підготовки наших олімпійців з легкої атлетики. Тож у зв’язку з тим, що територію Криму тимчасово окуповано, там проводити збори не можна, зародилася ідея дійсно зробити щось подібне на Закарпатті. Зауважу, що у плані ранніх етапів підготовки спортсменів наш край вважається дуже перспективним. Це зв’язано із тим, що тут починається на кілька тижнів раніше весна і вже в березні можна проводити збори. Тож ми зважили всі за і проти і вирішили, що стадіон потрібно справді розбудовувати. Він буде комплексом широкого профілю і використовуватиметься на повну потужність. Хочемо підписати угоду і з Федерацією легкої атлетики, і з Федерацією футболу щодо проведення у нас різних зборів, завдяки чому стадіон зможе самоутримуватись і не буде збитковим, дотаційним для бюджету.  Там буде близько 40 готельних номерів і в них можна буде розмістити до 80 спортсменів. А для їхньої реабілітації додатково можна використовувати і велятинські термальні води, і шаянські оздоровниці.

Зрозуміло, що гроші на реалізацію проектів з неба не падуть. А на які об’єкти  «вибивати» кошти було найскладніше? І на які, навпаки, найлегше?

Великого бажання виділяти гроші в Києві на далекий Хуст, скажу відверто, ні в кого немає. Тому абсолютно всі кошти даються важко. На будь-який об’єкт. За кожну копійку доводиться чимало бігати, оббивати пороги, випрошуючи подачки для нашого міста. Але якщо громада нам надала такі повноваження, то ми це повинні робити. Це – наш обов’язок.

А як щодо залізничного вокзалу в Хусті? Чи є хоч якась надія на реконструкцію?

Днями я мав розмову з міністром інфраструктури на цю тему. На жаль, ситуація складна, оскільки дві структури – Міністерство і Укрзалізниця відокремили одна від одної й між ними триває протистояння. Але міністра запевнили, що у 2018 році реконструкцію проведуть. Обіцяли найближчим часом замінити вікна. Проект передбачає і реконструкцію платформи, і санвузлів, і фасаду, і модернізацію очікувальних залів. Я це питання постійно моніторю, контролюю, нагадую про нього. Там справді потрібний капітальний ремонт, адже місто розвивається, до нас їдуть туристи, а перше, що вони бачать – облуплений вокзал. Тим більше, що зараз поїзд сполученням Київ-Солотвино став щоденним.

Якось Ви підняли питання міні-скульптур. Їх місту справді дуже не вистачає. Не кажу, щоб Хуст перетворити на другий Ужгород у плані залізних мініатюр, але все ж, хоч кілька туристично привабливих скульптур чи варто встановити, біля яких хотіли б фотографуватися гості?

Це – справді болюча тема для міста. Протягом останніх років цьому питанню ніхто взагалі не придавав значення. Хоча ми маємо дуже багату історію, але в нас відсутні елементи, які її відображають: скульптури, пам’ятники, меморіальні дошки. Утім ідеї малих архітектурних форм потрібно втілювати в життя з розумом. Потрібен монумент, який би відображав історію міста. Наприклад, Хуст був одним із перших на території сучасної України, що отримав Магдебурзьке право,  тобто,  у нас було місцеве самоврядування навіть у ті далекі часи. Зараз, за умов децентралізації, це питання є дуже актуальним. Тому я запропонував зробити пам’ятник на честь цієї знакової події. Мою ідею підтримала місцева влада і наразі оголошено конкурс проектів. Наголошу, що ці проекти мають  відображати думку не міського голови, чи когось із депутатів, а жителів міста та архітекторів. І якщо ми знайдемо якийсь правильний варіант, я готовий профінансувати пам’ятку. Але хочеться, щоб вона дійсно подобалась людям, не викликала багато критики. Це повинен бути один із таких елементів, біля яких туристи захочуть фотографуватися. Адже, скажімо, те ж Магдебурзьке право ми отримали скоріше, ніж Ужгород чи Мукачево.

Коли підсвітили мури Хустського замку – все місто раділо, як це гарно. Утім на цьому питання підсвітки було «заморожено». Чи ще щось у Хусті  планується обладнати нічною ілюмінацією?

У центральній частині міста у нас є залишок радянської доби – Монумент Слави. Він знаходиться на балансі району. Є також адмінбудівля райради. У такому вигляді, у якому цей пам’ятник перебуває зараз, мені б не хотілося його бачити в майбутньому. Я поважаю історію, хочу, щоб спогади про ті часи в нас були, але вони повинні асоціюватися  не з п’ятикутною зіркою і не з гігантською радянською архітектурою, яка на сьогодні лише псує сучасний центр. Це ж стосується і будівлі райдержадміністрації, яку теж на часі привести до ладу. Але враховуючи те, що районний бюджет не має коштів для реконструкції, бо Хустщина є дотаційною, з боку міськради поступила пропозиція передати місту хоча б в оренду ці ділянки, щоб ми могли за гроші міського бюджету провести осучаснення. Власне той проект і передбачав гарне неонове освітлення будівлі райради та модернізацію Монументу Слави. Проте районні депутати не погодились, мовляв, місту й так забагато віддали. Звучали просто абсурдні ідеї щодо того, що там побудує міська влада замість пам’ятника. Але ж колись так само лунало багато критики на адресу міського голови стосовно продажу універмагу «Хуст». Сьогодні ж бачимо там сучасний комплекс, а робочі місця не втратилися, а навпаки – їх стало більше. Хоча раніше об’єкт був дотаційним і місто постійно на нього витрачало чималі кошти. Щоправда, з іншого боку, нещодавно районна рада нарешті прийняла відповідне рішення щодо продажу низки будівель, що фасадами «виходять» на вулицю Волошина (біля ресторану «Оболонь»). Тобто, депутати проголосували за те, щоб приміщення виставити на аукціон.  Вважаю, це – правильне рішення, бо район зможе поповнити і так майже порожній бюджет, а місто від цього стане лише кращим, бо на місці старих занедбаних будівель нарешті зможе з’явитись щось гарне й сучасне.

А от щодо пам’ятника і адмінкорпусу райради, саме через небажання депутатів передати об’єкти на баланс міста і маємо сьогодні захаращену ділянку у самому серці Хуста.

З 2018 року на плечі місцевих рад ляже фінансування училищ, виплата зарплат технічному персоналу. Це з’їдатиме кошти місцевих бюджетів. Чи є ефективним таке рішення? Чи вистачить коштів у бюджеті на розвиток міст?

Однозначно, ця норма  навантажить додатковими витратами місцеві бюджети, але передбачено й субвенцію, яку у 2018 році збільшено. Якщо говорити у відсотковому співвідношенні, то порівняно з 2017 роком бюджети міст недоотримають 10-15 відсотків коштів. Суттєвих змін не буде.

Але маємо й позитивний нюанс. Арсен Аваков дав нам дозвіл на відкриття сервісного центру в Хусті. Дофінансовано його буде за кошти Міністерства внутрішніх справ. Тож надходження від виготовлення паспортів та надання інших послуг залишатимуться в нас.

Вам, як депутату, якою здається атмосфера у колі колег? Зараз у державі неспокійно, війна, бунти в Києві, економічна нестабільність… Чи позначається це на прийнятті рішень?

Так. Будь-хто, хто бажає успіху своїй країні, повинен усвідомити, що сильна економіка в державі буде тоді, коли до нас почнуть надходити іноземні інвестиції. А інвестор, який себе поважає, ніколи не вкладе гроші у країну, у якій немає політичної стабільності, є військова агресія і економічна ситуація далека від стабільності. Ці чинники між собою взаємопов’язані. Тому важливо, аби ми зараз доклали всіх зусиль для того, щоб не розхитати становище в країні  ще більше. При цьому кожна з політичних партій, яка є в опозиції, завжди прагне до влади… будь-якою ціною. Але в даній ситуації важливо не допустити ще більших економічних розрух. У парламенті наразі ситуація також нестабільна. Між колегами є такі, хто розуміє, що негативних наслідків допускати не можна, але є й такі, що вже зараз почали гратись у майбутні вибори. Але це не несе ніякої користі для нашої держави. Але тішить те, що навіть у таких непростих умовах у бюджеті на 2018 рік при всіх його плюсах і мінусах бачимо зростання ВВП на 3-4 відсотки.

Питання закону про освіту наробило багато галасу. Про Закарпаття заговорили в Києві, як про осередок сепаратизму. Як можна зняти цей шквал пристрастей, як гадаєте? Адже ніколи раніше мирні закарпатці не ділили один одного за національностями.  Звідки «коріння» у цього явища?

Насправді таку бурхливу реакцію викликав не закон «Про освіту», а заяви з боку угорського уряду, який став на захист закарпатських угорців і викликав певну агресію у сусідніх областях. Тому перед Києвом ми виглядали як сепаратисти, які не хочуть вчити українську мову. Але ситуація далеко не така, якою її бачать у столиці. Проблема схована не в Закарпатті, а в Будапешті. Така поведінка пояснюється тим, що у березні в них відбудуться вибори. Тож їхній прем’єр вибрав агресивну політику у відношенні до Києва і створив певну напругу . Тому я переконаний, що після закінчення парламентських виборів в Угорщині, а також вжиття ряду заходів з боку нашої та їхньої держав, градус напруги спаде. Тим більше, що зараз уже маємо висновки Венеціанської комісії, у яких зазначено, що ми повинні врахувати позицію Будапешта, але закон є правильним.

Крім того, в законі про середню освіту, що прийматиметься найближчим часом школам з угорською та румунською мовами навчання, які відносяться до категорії  підвищеної складності у освоєнні, буде надано більше прав у питанні вибору вивчення дітьми материнською мовою тих чи інших предметів. А з боку педагогів ніхто ж не відмовляється від вивчення української. Зокрема, коли приїжджала Лілія  Гриневич на Закарпаття і ми мали зустріч із широким загалом, вчителі заявили, що готові опанувати українську і вчити нею дітей, але просили зробити перехід більш плавним. І ще, що цікаво, у нас на сьогодні немає жодного українсько-угорського словника. А як дитині, яка до 6 років не чула жодного українського слова, з першого класу викладати шкільні дисципліни українською. Тому для самого процесу навчання планується використовувати сучасні технології у вигляді ігор, щоб вивчення мови вдавалося легше.

Тому, переконаний, що питання буде врегульовано.

Чи не здається Вам, що у всі попередні роки столиця якось нехтувала інтересами нашого краю, Закарпаттю не відводилась належна увага, на потреби області досі не виділяється достатньо коштів. Чому так?

Це не тільки мені здається. Ми це відчуваємо. Поясню, з чим це пов’язано. Кожен народний депутат, обраний від Закарпаття, повинен відстоювати, у першу чергу, інтереси області. Але, на жаль, в українському парламенті депутати, обрані від нашого краю, чи народжені тут, а нас там  чимало, дуже різні. І від цієї політичної різношерстості Закарпаття втрачає багато. Я про це вже неодноразово казав і повторю, що в нас відсутнє закарпатське лобі. Якщо від сусідніх Львівської чи Івано-Франківської областей група депутатів по 10-15 осіб збираються і перед прийняттям бюджету чи виділенням коштів на певні програми, насамперед на розвиток дорожніх інфраструктур, вимагають від уряду окремих преференцій, то наш край таких лобістів не має.

Останні півроку ми разом із нардепами Робертом Горватом та Василем Петьовкою вирішили, що діятимемо утрьох. Це хоч трохи краще, ніж коли кожен із нас  просить щось локалізовано. Прикро, що більшість наших закарпатських можаритарників не залучили жодної копійки через програми соціально-економічного розвитку, хоча кожному з них на це передбачено по 30 мільйонів гривень. Вони вважають, що знаходяться в опозиції до влади і діють на власний розсуд, але від цього страждають тільки їхні земляки. Влади ж ідеальної ніколи не буває. Та якщо в інтересах свого округу є можливість використати певні кошти, чому це не зробити? Навіть перебуваючи в опозиції, потрібно шукати можливості діалогу  з окремими міністрами  для залучення тих чи інших преференцій для свого регіону. Це і є основні проблеми, через які потерпає Закарпаття.

Отже, наша трійка нещодавно мала зустріч із керівником Служби автомобільних доріг, яка дала певні результати. Ми отримали додаткових 200 мільйонів гривень фінансування для області. Ми презентували проект будівництва траси Мукачево-Чоп, яка зблизить ділянку між Києвом і Чопом на 19 кілометрів і розвантажить дорогу від Мукачева до Ужгорода. Отже, у 2018 році відрізок, протяжністю 42 кілометри  буде повністю відреконструйовано. Там буде нове сучасне покриття із 10-річним терміном гарантії.

Щодо митного експерименту, то прогнозовано у 2018 році ми від нього отримаємо 250-300 мільйонів. Наше стратегічне бачення, що ці кошти не потрібно розпилювати по всій області, а спрямувати на конкретний відрізок дороги. На наше переконання, це повинна бути траса Н-09, ділянка Мукачево-Хуст-Тячів-Рахів. Якщо нам вдасться відстояти таку позицію на рівні області, бюджетного комітету, Служби автомобільних доріг, то в цьому році між Хустом і Мукачевом будемо мати 60 кілометрів нової дороги.

Маємо ще й інші напрацювання у цьому питанні. Загалом думаю, що 2018 рік стане дуже прогресивним у плані будівництва  доріг на Закарпатті.

Якщо Вами хустяни пишаються, то екс-ужгородцем Шуфричем ужгородці соромляться. Чи колись під час приватних розмов він згадує про  рідне місто? Чи колись лобіював інтереси не такого вже й чужого йому Закарпаття?

Крім Нестора Івановича в українському парламенті є ще з десяток депутатів, які є уродженцями Закарпаття. Той же пан Пинзеник та інші. Якогось певного лобізму інтересів на користь нашого краю з їхнього боку я не бачу. Але вірю в те, що десь у душі в них повинна зберегтись любов до місця, де вони народились і що дав їм дорогу в політику. Можливо, колись ці почуття прокинуться.  Але в силу того, що вони не проживають у нашій області і рідко її відвідують, відчутного інтересу до Закарпаття ці депутати не проявляють.

Чи правда, що брати Балоги є одними з найбільших прогульників засідань у Верховній Раді?

У нас є журнал відвідувань, його оприлюдено на сайті Верховної Ради і кожен бажаючий може подивитись, хто скільки засідань пропустив. Особисто я не перевіряю їхню присутність та результати їхнього голосування.

Медичну реформу суспільство сприймає болісно. Коли було озвучено ціни за медичні послуги, закарпатці хапалися за голови. Але фактично в лікарнях все одно усі платять. Тож чи є плюси і мінуси в реформі?

Я, в будь-якому випадку, події ділю на два моменти: як було до сьогодні й чи це нас влаштовувало і як є тепер. Чи влаштовувала нас ситуація у сфері медицини до прийняття реформи? Чи були ми задоволені якістю наданих послуг, станом об’єктів сфери охорони здоров’я? Наскільки мені відомо – ні. Чи потребувала галузь змін? Так. Яку користь від змін отримаємо? На це питання відповідь зможе дати тільки час. Якщо проживемо рік в умовах медичної реформи і скажемо, що її було провалено, значить вона виявилась неефективною. Але принаймні зараз маємо надію на якийсь позитив, на якісь зміни. Основне, що передбачає реформа – страхування. Це – коли держава бере на себе обов’язок профінансувати лікування. Якщо реформа запрацює правильно, то мінуси можуть перетворитися на плюси. Але повторюю, це стане видно лише згодом.

Із усіх екс-очільників краю Геннадій Москаль  найтепліше ставиться саме до Вас. Чим це зумовлено?

У нас є спільне бачення на вирішення певних питань. До того ж, не буду лукавити, він довіряє мені, як людині, яка теж була головою адміністрації, яка розуміє внутрішню як політичну, так і економічну складову краю, яка проживає безпосередньо в області. Нас пов’язує історія стосунків, яка почалася ще далеко до мого  перебування на посаді очільника області. Москаль – це жива  енциклопедія, це – людина, яка побувала на різних посадах і в Криму, і в Луганську, і в Донецьку, і в Дніпрі, і в інших куточках України. Від нього багато чого можна навчитися. І я дякую долі, що маю таку можливість спілкуватися з ним за межами роботи. Але наголошу, що в багатьох питаннях він прислуховується до наших порад, тобто, до місцевих мешканців. Разом з ним ще у 2010 році ми йшли на вибори до Верховної Ради 7-го скликання, пройшли складну політичну кампанію, перебуваючи в опозиції до тодішньої влади. І ці стосунки підтримуємо й до сьогодні. Крім того, ні він ніколи не мав на меті працювати головою Закарпатської ОДА, ні я. І… ще раз наголошу, що найбільше тішить те, що до вирішення злободенних для нашого краю питань у нас із ним однаковий підхід.

Навіть працюючи головою Закарпатської ОДА, Ви жили практично в Хусті, не в Ужгороді,  щодня після роботи долали сотню кілометрів і їхали додому. За що саме так любите рідне місто?

І в майбутньому так само буду їздити із Хуста в Київ і навпаки. Якщо треба в Ужгород – так само. Чим обумовлена така любов до рідного міста?  Кожен, хто вибрав для себе шлях реалізувати себе в житті, як особистість, повинен мати якусь точку опори, від якої людина постійно відштовхується. Для мене – це Хуст, у якому я народився, виріс, здобув середню освіту,  де проживають мої рідні, мої діти. Я мав можливість навчатися за кордоном. Але повернувся… і не сам, а з тоді ще майбутньою дружиною, яка взагалі є уродженкою Луганської області. Але їй я теж привив любов до цього міста… хоча вона прожила не один рік у європейській столиці і була балувана більш якісними умовами життя,  ніж були на той час у Хусті. Тоді, а то був 2006 рік, я казав їй, що в нашому місті будуть і фонтани, і дороги… Зараз це так і є. А дружина, хоч і в маленькому Хусті, але себе найшла. Щодо планів на майбутнє, то бачу себе лише тут. Готовий щодня їздити в Ужгород, щотижня – в Київ, щоб потім все одно повертатися в рідне місто.

Оскільки ми почали говорити про родину, розкажіть про своїх донечок. Чи хотілося б, аби вони пішли Вашими стопами?

У  нас із дружиною є дві донечки. Якихось цілей щодо того, ким вони стануть, не ставимо перед собою. Діти самі повинні себе знайти. А ми маємо їм дати всі можливості для того, аби вони себе змогли реалізувати. Якби мені хтось у 2009 році сказав, що буду мати якісь високі політичні посади, я б у це ніколи не повірив, бо ніколи не ставив собі це за самоціль. А тоді мені запропонували долучитись до молодої політичної сили і я це сприйняв як виклик, як можливість себе проявити. І проявив себе. Якби ж свідомо ставив за мету, що маю стати депутатом Верховної Ради, то успіху б ніколи не досяг як і багато тих, хто вдесяте не може пройти до парламенту. Тому щодо дітей, наше з дружиною чітке переконання, що вони самі мають знайти свою дорогу. Зараз старша дочка має прояви до мистецтва, а менша в усьому її копіює.

Ви не лише депутат, але й мотогонщик, щороку проводите в Хусті змагання, при чому на високому рівні. Розкажіть про те, як Ви захопилися спортом і чому саме таким, пов’язаним із високим градусом адреналіну…

Батько хотів, щоб я став великим спортсменом. Він сам займався мотоспортом і прививав любов до цього мені. Це – непростий спорт. Потрібна велика фізична витривалість, багато тренувань. Але я поєднував навчання і мотогонки, хоча це для професійного спортсмена речі несумісні, справі треба віддаватися цілковито і повністю.  Тим не менше, я виступав на різних чемпіонатах всеукраїнського та європейського рівнів. Видатних досягнень не мав, але успіху у певних категоріях таки  досяг. Тому вирішив цей вид спорту зберегти у нас, на Хустщині. Зараз щороку проводимо змагання, які популяризують мотокрос. Адже ми завжди мали хороших спортсменів і наразі у нас є три секції, де тренери займаються з маленькими діточками. І це радує.

Зараз наступив рік Собаки. Чи маєте домашнього улюбленця?

Я сам є Собакою за китайським гороскопом. А чотирилапого не маємо, оскільки з родиною часто подорожуємо. Батьки мають кавказьку вівчарку.

Читачам цікаво, яким Ви є поза стінами Верховної Ради. Чим займаєтесь у вільний час, які маєте хобі?

Передусім, якщо час є, то виганяю з організму адреналін за допомогою мотоциклу. Також подобається грати в футбол. Але найбільше щастя побути з сім’єю. Найбільше хобі для нашої родини – подорожі. Найчастіше їздимо Європою, при чому вирушаємо на машині, спонтанно і навіть часто виїжджаючи, не знаємо ні де буде кінцева точка, ні де зупинятимемося.

Де найчастіше черпаєте інформацію – з екранів телевізорів, із газет чи з Інтернету?

Основним джерелом є Фейсбук, де одразу людина може отримати багато інформації – як правдивої, так і недостовірної. На жаль, часто неправдива негативно впливає на суспільство. Тому важливо її вміти розрізняти. А найбільше цікавого все ж можна почерпнути у колі спілкування з друзями, колегами, міністрами. Але електронні носії у плані інформації мене більше приваблюють, ніж друковані. З телефону будь-коли можна зайти на будь-який сайт і прочитати те, що цікавить. Це навіть краще за телевізор, адже на новини ще потрібно «потрапити».

Поділіться веселою історію з життя, яка залишила у спогадах найбільш яскраві враження.

У 2007 році ми поїхали відпочивати. Тоді ще Угорщина не була в Шенгенській зоні і потрібно було отримати окремі візи, щоб потрапити в інші європейські країни. Я зібрав усю родину – брата, сестру з сім’ями, з малими дітьми, друзів і відправились ми через Францію в Іспанію. Поромом переплили на Майорку, пішли на пляж. А там нам кажуть, що пором відпливає о сьомій вечора. Мене всі підбурюють: «Давай, пішли, бо вже час». А я відповідаю, що нам рано, бо що там – 15 хвилин пішки йти або 10 автобусом їхати. Ми так дотягнули, що в останню хвилину сіли в автобус, але не в той номер. Мене попереджали, що ми не туди сіли, але я кажу: «Тут дорога одна, можна лише в одному напрямку їхати». Порт нам було видно із зупинки.

Ну… поїхали ми… а нас було 12 дорослих і 8 дітей віком від 2 до 8 років. Компанія велика. Раптом бачу, що автобус не туди їде. Підходжу до водія й питаю, куди ми рухаємось, чи до порту під’їдемо. А він відповідає: «Так. Через півгодини». Я остовпів. Цікавлюся, як то через стільки часу. Він пояснив, що повинен коло зробити і тільки так прибуде до порту. Отже, нам зупинилися десь посеред дороги. І ми пішки побігли. Із собою в нас не було нічого. А наша машина поїхала собі на поромі. Мені цей випадок ще довго всі згадували. Я намагався всім пояснити, як то ми без паспорта покинемо острів. За допомогою катера потім нас відвезли до порому і ми вже спокійно добралися додому. Це була дійсно цікава яскрава і незабутня подорож.

Спасибі за розмову. Успіхів Вам у всіх починаннях!

Марина АЛДОН