Вірменин за національністю, європеєць за духом! (ФОТО)

Бізнесова жилка Лері Єгоровича Яжяна проявлялася ще в молоді роки, а нині його порив, стремління видно навіть неозброєним оком.

На виконкомі…

Про цього 59-річного берегівчанина, якому 1 січня 2016 року виповниться ювілейна "шістдесятка", кажуть, що з його талантом до новизни у труді він не пропаде ніколи. Ні тут, ні на Заході, ані на якійсь іншій планеті – знає що і як покласти та із чого розпочати свою дію. А ще його плюс у тому, що вміє аналізувати конкретну ситуацію й свою та енергію партнерів по роботі спрямовує у прагматичне русло. Чіткість у нього понад усе – не терпить халтурників і баламутів. Бо і сам не з того замісу. І підсумку така серйозність дає відповідні результати, які, звісно, гідно оцінюють друзі по роботі, у тому числі в міській раді, де його знають як активного члена міськвиконкому. Не проголосує за рішення, якщо не почує аргументовану відповідь на своє запитання. Чи не на кожному виконкомівському засіданні енергійність, кипучість, діяльність Л. Яжяна нерідко доводиться стримувати, хоча його міркування живі, актуальні, злободенні та викликають спір і дискусію. Це значить, що він голосує не механічно чи машинально, а вдумливо, розважливо, помірковано. Бувало, що із-за його принципової позиції призупиняли розгляд того чи іншого питання та перекладали на чергове засідання. Відтак воно вже готувалося ретельніше, скрупульозніше, детальніше, старанніше, дбайливіше, совісніше. Підтримку, сприяння, опору, як правило, отримує від колег Ярослава Олексина, Василя Змаженка, Василя Легещича та інших. Із ними ще й по завершенні виконкомівських засідань полемізує й доводить правоту своєї точки зору.

На заводі…

За активного сприяння Л. Яжяна потроху дослідно-експериментальний завод оживає, обертів набирає ремонт і перебудова наявних на підприємстві кімнат колишнього гуртожитку, де й дотепер іще мешкає кільканадцять сімей, та інших приміщень. Хотілося б дати лад у колишньому трьохповерховому адміністративному та побутовому корпусах, де також розпочнеться перебудова з подальшою здачею житла в оренду. У майбутньому тут мав би «вирости» цілий мікрорайон, де загалом дах над головою отримали б сотні берегівчан. Одно- й двохкімнатних квартир буде не менше 70!





Звісно, роботи тут хоч відбавляй, але якщо нічого не чинити, то й надалі все гнитиме, розсипатиметься й псуватиметься. Речам, як і грошам, потрібен активний рух. Коли б у міськраді пішли назустріч – це і взагалі було б чудово. Мера запорошує на оглядини будь-якого дня в зручний для нього час. А в подальших планах – рятувати інші об‘єкти – менші, більші та великі, бо тільки так зуміє навести хоча б елементарний лад на території підприємства площею майже 10 га. Адже тут усе ніби після артобстрілу, аж моторошно ходити попід стінами, аби щось не гепнуло по голові. Мріється другого дихання надати тим підрозділам, де ще не все зруйновано та не виведено з ладу, не знищено й не розкурочено. Співбесідник каже, що були б оборотні кошти, усе крутилося б і жило на інших «швидкостях», а так мусять «забирати» гроші з АТП 12137, які заробляють на автобусних перевезеннях, й доточувати їх у заводські справунки. Уже кілька років поспіль тут з конвеєра сходять бетономішалки. Вони потрібні коло хати, найперше там, де триває будівництво. Недорогі (ціна усього 3-3500 грн.), міцні й надійні, бо вироби китайського виробництва ламаються одразу, як тільки завантажити барабан (нерідко його називають міксером) піском, щебенем, гравієм і цементом. А вага і взагалі мізерна – 65 кг., відправлять поштою будь-куди, були б замовники.Наразі на Україні усього кілька підприємств, які виготовляють такий товар. Найближче від нас – "Вектор" у Чернівцях.

У автопарку…

Тут усе починається із заквітчаної прохідної – стільки чічок мало де побачиш. Автобусники також милуються цією красою, а приїжджі тут нерідко навіть фотографуються. Начальник автоколони Михайло Кузьма, який цій фірмі присвятив усе своє життя, каже: людям не відмовиш, нехай знімують, нехай везуть чи несуть додому згадку про наше місто. А які пахощі – так і лоскочуть ніздрі! Азарт, хист до підприємництва, діловий і творчий стиль роботи в заступника директора Берегівського АТП 12137 Лері Яжяна з‘явився одразу, як тільки настали нові бізнесові часи. Було це давно – тридцять і більше років тому. Працював із В. Шпановим, В. Хоменком, іншими керівниками, а також І. Токарем, Я. Ткаченком, З. Шпеником тощо. Будь-яку справу випускник престижного Московського автодорожнього інституту, якого доля закинула у наше місто, вирішував пристрасно, запально, з ентузіазмом, я б навіть сказав, що із південно-кавказьким темпераментом. Воно й не дивно, адже Лері Єгорович – за національністю вірмен, хоча й народився у грузинську місті Махарадзе, що неподалік славнозвісного Батумі. Тож його рішучість та ініціативність зіграли неабияку роль, коли вирішувалося питання про керманича автопідприємства з пасажирських перевезень – перевага таки виявилася на його стороні. Захоплено, ініціативно взявся за нові діла, ніколи не приймав завчасних ходів. Не тратив попусту сили, усе, за що брався, доводив до логічного завершення. А коли придбав акції ДЕЗу й почав там «урядувати», справи у АТП передав сину Віктору. У своїх поглядах цей молодик також конструктивний, ані одного рішення не приймає без калькулятора чи олівця. Має добротну та сучасну економічну освіту, ерудований, сміливий у судженнях, сердечно та приязно розповідає про свого тестя О. Вавиліна, який, на жаль, ранувато пішов із життя, проживаючи останніми роками у сусідній Угорщині – так і не порадів досхочу гарному онуку на ім‘я Тигран. Віриться – виросте на щастя батькам, бабусям і дідусеві. Тим часом автопідприємство живе своїм розміреним життям: буси їздять, возять людей і заробляють для фірми гроші.

Погляд у Європу…

...Умить Лері Єгорович став балакучішим, як мова зайшла про його малу батьківщину. Давно він із тих країв, де вино п‘ють замість води, де гарячі чоловіки танцюють навіть у своїх сто років і бадьоряться, коли мова заходить про молодиць. Багато чудових традицій закавказьких республік уже призабуто, але як тільки залунає грузинська чи вірменська мелодія – не втримується від коментарів директор ДЕЗу. Та, попри все, екскурсію по підприємству таки зробив – майже годинну, не рахуючи перепочинок на каву. Заходили то в один цех, то в інший, і мені пригадалося, як діяв завод ще років двадцять-двадцять п‘ять тому. Працювало тут понад 500 чоловік, а нині всього їх невеличка жменька – якщо набереться з тридцять, і то добре. Але плюс у тому, що не дають геть занидіти та захиріти виробництву, без якого, приміром, не виготовиш чавунний вінець, а він – основна деталь на бетономішалку. Виливають його на місці – з нуля, навіть плавильну піч запустили.

Тож Берегово має свою маленьку металургію з гарячим цехом. Привернув увагу гідропрес – важить стільки, як 5-6 «Жигулів» – до 8 тонн. Унікальний пристрій – привезли цю установку з Іршави, де апарат знайшли на пункті здачі металолому. Змушені були викласти немалі гроші й викупити – звідти піде на переплавку, а тут його трохи підрихтують, відремонтують і зможуть на ньому випускати чимало деталей. Вигідно! Адже відпаде потреба у придбанні їх за кордоном. До війни деякі комплектуючі купляли в Росії. Нині треба зробити все для того, аби мати свої. Краще вже у Європи повчитися – не шкода навіть фінансів на курси. Недарма про Л. Яжяна кажуть, що за національністю він вірменин, а за духом європеєць. І за поглядом – також! Навіть дружина Дьендіка, красива й чарівна, вона більше схожа на вірменку, аніж на угорку. Хоча познайомилися у роки студентської молодості. Але вже тема іншої розмови. Зрештою, було б дивно думати східними категоріями, тобто тими, що й північний сусід.

Про завтра…

Лері Яжян, як і його син Віктор, дочка, яка живе в Угорщині, приятелі й друзі, а їх у нього повно по всій Берегівщині – вірять у щасливу зорю України. Сподіваються на мир, бо нині розмови тільки про війну. А ще ці ділові й прагматичні батько та син хочуть, аби бізнес також розвивався за усталеними правилами гри. Як у всій цивілізованій Європі, яку вони знають непогано і куди зараз українці їдуть на заробітки. Міркує: був би інвестор, який готовий вкласти гроші у ремонт дослідно-експериментального заводу, то й тут бажаючих працювати стояла б черга. А поки що гаруємо за мізерні зарплати, та ще й не на себе, але так не повинно бути вічно. Всі постійно чекають чергових виборів, вони відбуваються, а змін чомусь не видно. Президенти, прем‘єри, народні депутати тільки обіцяють – і так ось уже 24 роки поспіль. Що ж, почекаємо ще одних – можливо, хоч зараз щось нарешті зміниться.

Михайло ПАПІШ