Владика Мілан зустрівся із журналістами у Церкві Благовіщення Господнього

Учора, 9 квітня, в Ужгороді, у Церкві Благовіщення Господнього (вул. Капушанська) із мас-медійники краю зустрівся Правлячий єпископ Мукачівської Греко-Католицької Єпархії – Преосвященний владика Мілан (Шашік).

Річ у тім, що владика Мілан, у вівторок, 9 квітня, представив журналістам дерев’яний новозведений Благовіщенський храм, який був освячений владикою 7 квітня перед початком Хресної Дороги, яка почалася цьогоріч саме від Церкви Благовіщення Господнього.
Також із мас-медійниками краю у Божому домі зустрілися заступник міського голови Ужгорода Віталій Семаль, мистецтвознавець Михайло Сирохман, історик Йосип Кобаль, мистецтвознавець Михайло Приймич та настоятель храму о. Михайло Баник.

Зазначу, цьогоріч отець Михайло відзначить 40-річчя священства.

Праобразом новозбудованої дерев’яної церкви є храм із Тячівського району села Нересниця, котрий було зведено ще у 1813 році. Як відомо, цей храм згорів у 2003 році, але завдяки тому, що в управлінні культури збереглися креслення цього Божого Дому, можна було реконструювати церкву на перехресті вулиць Капушанської та Белінського (Ужгород). Якщо більш точніше сказати, то на території старовинного кладовища, яке в обласному центрі Закарпаття із середини ХХ століття не використовується за призначенням.

Як розповів Михайло Сирохман, ідея відновити деревяний храм, який повторюватиме згорілий у 2003 році в селі Нересниця Тячівського району з’явилася у нього ще десь років 6 тому. Це була остання церква в долині річки Тересва у готичному елементі.

− Ми намагалися дотриматися максимально точно конфігурації церкви у селі Нересниця. В нас були прості креслення, а точніше загальні розміри, але не було перетинів, щоб добре можна було побачити, як в’яжуться вузли і тому доводилось допрацьовувати вагомі деталі. Але вирішальною миттю стала згода долучитися до цієї справи Преосвященного владики Мілана. Ця будова, як і всі дерев’яні храми нашого краю є особливою. Одне з самих цікавих художніх вирішень у будівництві церкви − ганок, який відновлювався фактично за фотографіями. На сьогодні маємо зразок того втраченого, що можна було відтворити зараз. Можливо, це й служитиме у подальшому добрим фактом для наслідування. Звичайно, що для позитивного результату потрібно об’єднати сили, як Мукачівської Греко-Католицької Єпархії так і Ужгородської міської влади, − зазначив пан Михайло.

За словами владики Мілана у планах Мукачівської Греко-Католицької Єпархії є повне завершення робіт з відбудування храму.

− У Церкві Благовіщення Господнього потрібно ще встановити бокові двері, дзвіницю, зробити новий паркан. Також продовжуватимуться роботи й над іконостасом. Теж планується почистити та прибрати все кладовище. Коли обиралося місце, де побудувати й розташувати дану церкву, пан мер наполягав на тому, щоб Божий Дім звели на тому місці, де стояла капличка і де не було захоронення людей. Адже на всій території є поховання, а на цій місцевості не було. Також було докладено всіх зусиль до того, щоб фундамент не закладався глибоко в землю. Тому він був зроблений із застосуванням великої кількості арматури. Тобто, фундамент, практично, стоїть на землі, а не закопаний в неї.
Припускаємо, що всі люди, поховані тут, були віруючими. І тому, думаємо, що їхні душі радіють з того, що поблизу їх могил лунає щоденна молитва, − говорить владика Мілан.

Як зазначив мистецтвознавець Михайло Приймич, в справжній згорілій Нересницькій церкві іконостас свого часу писав відомий закарпатський видатний іконописець, художник Михайло Манкович, котрий навчався у Відні. А зроблений був цей Божий Дім місцевим майстром Михайлом Гасинцем.
Деякі його роботи, тепер зберігається у Міжгір’ї та Рахові. Якщо б мистецькі доробки закарпатського видатного іконописця були й у Церкві Благовіщення Господнього, то це б надало храму ще більшої пам’ятковості, бо це є унікальною річчю, відновлення дерев’яного храму в Закарпатті − говорить мистецтвознавець пан Михайло.

Віталій Семаль від міської влади додав наступне:
– У 2012 році Мукачівська греко-католицька єпархія звернулася до ужгородської влади із намірами щодо утримання даного кладовища. Рішення виконкому було винесено. І за короткий термін часу збудовано прекрасну церкву. За кошти меценатів, за благословіння духовенства і за підтримки людей, яким небайдуже минуле і майбутнє нашого міста, ми сьогодні знаходимося в цій святині. Хочеться подякувати усім, хто долучився до цієї шляхетної та благородної справи – побудови храму. І надалі продовжуються роботи по будівництву – зводиться огорожа. Велика подяка Мукачівській греко-католицькій єпархії в тому, що взяла на себе утримання даного кладовища, хоча воно й знаходиться у власності комунального підприємства.

Йосип Кобаль на зустрічі із журналістами розповів про старий цвинтар, що біля церкви.
– Місто Ужгород розділено рікою на дві частини – лівобережну та правобережну. Лівобережна була заселена вже в кінці 17 століття. З того часу жителі цього берегу Ужгорода, що проживали навколо площі Петефі, по вулицях Капушанській, Боздошській і Минайській, хоронили своїх померлих родичів на кладовищі, де ми сьогодні знаходимося. Найдавніші відомості про це кладовище стосуються 18 століття. З відомостей, що датуються серединою 19 століття, відомо: це кладовище складається з двох частин – старого кладовища і нового. Старе кладовище починалося там, де нині починається проспект Свободи, а та вулиця у той час називалася Кладбищенською. Таким чином, у кінці вулиці Капушанській, де нині Закарпатська обласна лікарня – знаходився кінець міста. На цьому кладовищі похоронені люди, що належали до різних християнських конфесій: католики, греко-католики, євангелісти та ін. Кладовище завжди було міським. Коли воно заповнилося, місцева влада виділяла нову частину землі.
На території цього кладовища поховані люди різного соціального стану. Спочивають тут і постаті, котрі ввійшли в історію Закарпаття. Зокрема, музикант-цимбалист Шандор Лань, який свого часу був надзвичайно популярною особистістю. Помер він у 1907 році. Кладовище функціонувало до 50-60 років XX століття.

Ідея збереження цього кладовища – це ідея збереження історичної пам’яті нашого міста. Отож, якби не встановили тут церкву, то, думаю, з часом це кладовище перетворилося б на зруйновану територію, на смітник, можливо, територію забудували б. Адже частка старого цвинтаря вже є забудованою.
– Цікаво, чи людей не турбувало те, що на кістках померлих будували будинки?
В Ужгороді було декілька кладовищ. Одне з них – біля замку, яке належало капітулі Мукачівської греко-католицької єпархії. Як бачите, нікого не турбувало з місцевих властей у 1965 році зберегти те кладовище, де була похована еліта наша – культурна, духовна, каноніки, священики, єпископи тощо. Було прийняте рішення знести його. Надгробні плити розібрали. Частину їх уламків можна знайти перед універмагом «Україна» й по них ходять люди.
На закиди окремих людей, які ширилися мережою Інтрнет, що церкву побудовано на людських кістках, Йосип Кобаль відповів наступними словами:
«У Середньовіччя, та й в нашому краю з часів Угорського королівства, біля кожної церкви був цвинтар. І ось, найбагатших людей ховали під долівкою церкви. До прикладу, біля церкви Ужгородського замку, коли проводили розкопки, знайшли поховання багатих ужгородців. Під долівкою Кафедрального Собору, де свого часу була церква єзуїтів, на початку 18 століття теж ховали багатих людей. Таким чином хочу сказати, що будівництво церкви біля кладовища не суперечить і тим канонам, які існували в 18 столітті. До того ж, Благовіщенська церква дозволить зберегти кладовище, яке з роками почало руйнуватися».

Т. Горянка