В.о. командира розвідки 128-ї Мукачівської бригади Віталій Постолакі розповів про ситуацію в зоні АТО

Вважай, подією минулого тижня стала зустріч журналістів у минулу п’ятницю з Віталієм ПОСТОЛАКІ, котрий прибув на нетривалий час із передової АТО. Він виконує обов’язки командира розвідувального підрозділу 128-ї Мукачівської бригади.
А пішов чоловік, котрий був перед тим бізнесменом, в епіцентр вітчизняних гарячих подій добровільно.

Втім, виявилося, що його прохання в Ужгородському військкоматі задовольнили не відразу. Лише після третього звертання В.Постолакі мобілізували. Дислокуються наразі наші краяни в районі міста Дебальцево Донецької області — малій батьківщині великого поета Володимира Сосюри, про що там мало хто згадує. Були запитання стосовно сприйняття українського військового контингенту місцевим населенням.
—Багато хто спочатку ставився негативно, — повідомив командир. — Але становище поступово змінюється. Адже з нашого боку є колосальна волонтерська підтримка, яку ми і розвозимо. Кожного дня до нас прибуває чимало волонтерів, а от із високих посадовців ніхто так і не з’явився. Як і народні депутати. Хіба Тарас Пастух, тернопільчанин, котрий пішов у ВР із наших розвідувальних лав.
—Чи ж таки воюють з нами російські війська?
—Це всім підтверджується. Є і збройні угрупування, й військові інструктори. Чимало і чеченців з тих же федеративних теренів. Представлені серед нападників кавказькі регіони Росії, козаки.
Ще журналісти дізналися, що досі немає права наступати першими. Воїни ходять без погонів і інших розпізнавальних знаків. Жодних роздорів між представниками різних регіонів немає. У Мукачівській бригаді середній вік вояків від тридцяти до 45-ти років, а головне — панує там високий бойовий дух. Тому, вважає пан Віталій, після цих подій українська армія буде «найбільш боєздатною у світі». Певною мірою тривожить невизначеність із боку держави ні щодо припинення існуючої бойової активності, ні відносно згоди на наступ і звільнення державних територій.
—Тому, — зазначає командир розвідки, — люди в фізичному і моральному плані дуже втомилися. Але неясно, хто замінить на певний час цілу бригаду. Бо ж людей треба відвести хоча б у третій ешелон для перепочинку і реабілітації... Постачання добре, стосовно паливно-мастильних матеріалів теж нормально, а от нова техніка не надходить. Дуже радує керівництво бригади — воно найперше опікується життям людей. І я, як керівник розвідувального підрозділу, можу сповістити, що серед наших загиблих немає. Бо ж найстрашніше бачити навіки безмовним того, з ким нещодавно розмовляв. Пишаюся всім офіцерським колективом, у якому опинився. Але люстрація назріла. Починати її слід із вищого командування.
Побутові умови — намети і землянки. Опалення — «буржуйки». Спати доводиться під двома ковдрами у взутті. А унітаз Віталій Постолакі не бачив цілих п’ять місяців.
—Що скажете про добровольчі батальйони?
—Коментувати не хочу. Не скажу, що є якась злагодженість дій, конструктивна співпраця.
—Скільки часу буде потрібно на відновлення всього?
—Років п’ять, а до них — колосальні гроші.
—А якби там ввели військовий стан?
—Тоді було б простіше…
Василь ЗУБАЧ.